Кабмін у дзеркалі подвійних стандартів: як Свириденко та інші перетворюють патріотичні гасла на скандали
В Україні вже стало звичним, що політики проголошують пафосні гасла, демонструють патріотизм і переконують громадян у своїй відданості державі, а насправді їхні власні дії свідчать про протилежне. Це давно перестало бути випадковістю й перетворилося на сталу закономірність, яка дедалі більше обурює суспільство. Народ воює, живе у постійній небезпеці, втрачає рідних, терпить обстріли й обмеження. На цьому тлі особливо гостро відчувається лицемірство чиновників, які закликають до жертв, а самі існують у паралельній реальності. Скандал довкола прем’єр-міністра Юлії Свириденко лише підкреслив цю кризу довіри: ще не встигла вона утвердитися на посаді, як її ім’я вже опинилося в центрі низки конфліктних ситуацій. Спочатку гучні заяви про те, що в державі начебто немає корупції, потім відверто слабкий і розкритикований проєкт плану дій уряду, а тепер — історія з її братом, яка зачепила одну з найбільш чутливих тем для суспільства.
Як прем’єрка Свириденко втрапила у новий скандал
Питання виникло під час Національного молитовного сніданку, коли журналістка запитала прем’єрку, чи відповідає дійсності інформація про виїзд її брата за кордон під час війни. Юлія Свириденко підтвердила, що її брат зараз мешкає у Великій Британії, проте наголосила, що він виїхав ще до 24 лютого 2022 року. У відповідь на уточнення, чи правдива інформація про те, що він не повертався в Україну, прем’єр-міністерка ухильно пояснила, що її брат наразі мешкає за кордоном.
Ім’я її брата добре відоме в політичних колах — Віталій Свириденко є колишнім депутатом Чернігівської облради від «Слуги народу» (у 2023 році він склав мандат депутата Чернігівської облради). Вже на етапі призначення Юлії Свириденко прем’єром її колеги відзначали, що вона побоювалася наслідків репутації брата, які могли стати для неї проблемною, однак побоювання були марними.
Як виявилося, близький родич глави уряду мобілізаційного віку не лише залишив країну, а й добре облаштувався в Лондоні. За даними декларації, яку Віталій Свириденко подав 26.03.2024 року, місцем його фактичного проживання є Велика Британія. 1 серпня 2022 року він офіційно став власником британської нерухомості – в один день купив будинок площу якого не вказав, земельну ділянку загальною площею 8000 м2, і квартиру загальною площею 73 м2.
Взагалі декларація Віталія Свириденка виглядає як дзеркало людини, котра давно і впевнено почувається у верхніх щаблях фінансової драбини. Кожен розділ цього документа додає нову грань до його образу: від статусних атрибутів на кшталт автомобіля BMW до витончених фінансових ходів з міжнародними рахунками та корпоративними правами. Це історія про людину, котра не обмежується лише внутрішнім ринком, а вибудовує власний економічний простір і в Україні, і за її межами.
Почати варто з транспортного засобу, адже він завжди найбільш промовисто свідчить про стиль життя. Свириденко володіє автомобілем BMW 530i xDrive 2017 року випуску, придбаним у серпні 2018-го за 1 мільйон 775 тисяч гривень. Це демонстрація статусу і відображення фінансових можливостей на той час депутата на тлі середньостатистичних доходів українців.
Далі ми бачимо корпоративні права. Віталій Свириденко вказаний у двох структурах: Деснянська районна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів і садівниче товариство «Октябрський». Формальні деталі щодо часток чи відсотків капіталу відсутні, проте сам факт участі у таких юридичних особах відбиває зв’язки й інтереси декларанта в громадському секторі.
Ще промовистіше виглядає його роль як кінцевого бенефіціара благодійної організації. Попри те, що адреса й контакти у декларації не зазначені, факт контролю над структурою з благодійним статусом завжди викликає інтерес. Благодійність може бути інструментом як суспільного впливу, так і формального прикриття фінансових потоків. Саме тому такий пункт у декларації додає двозначності в сприйнятті — чи це щира підтримка громадських ініціатив, чи елемент складнішої бізнес-схеми.
Джерела доходів показують іншу площину життя Свириденка — підприємництво й міжнародні трудові контракти. Від власної діяльності він задекларував понад 2,3 мільйона гривень. Ще понад 2,1 мільйона принесла робота в британській компанії SG LEGAL SEARCH LTD. Це означає, що головна фінансова вага його доходів розподіляється між бізнесом в Україні та оплачуваною працею за кордоном, що саме по собі є ознакою добре вибудуваних міжнародних контактів.
Водночас грошові активи демонструють багатовалютність і географічну розмаїтість. У готівці зберігаються 10 тисяч доларів і понад 700 тисяч гривень. На рахунках у ПриватБанку й Банку Восток — кількадесят тисяч гривень, але ці суми не є ключовими. Натомість головна увага падає на рахунки у Великій Британії, де Свириденко тримає понад 11 тисяч фунтів стерлінгів. Це суттєвий аргумент на користь його тісної фінансової інтеграції у західний ринок і водночас показник певної обережності: частина капіталу виведена за межі української економіки.
Отже, у той час, коли мільйони українців змушені були покинути домівки через бомбардування і шукати прихисток у гуртожитках, спортивних залах чи за кордоном, брат прем’єрки не просто поїхав, а інвестував у дороговартісну власність у Лондоні.
Особливого цинізму ситуації додає те, що Юлія Свириденко ініціювала законопроєкт, який передбачає кримінальну відповідальність для тих, хто незаконно виїхав за кордон і не повернувся. За задумом уряду, таких громадян пропонують карати ув’язненням. І коли прем’єрка на трибуні закликає до жорсткості й дисципліни, а її найближчий родич давно мешкає в іншій країні, суспільство бачить у цьому не правову норму, а подвійні стандарти.
Сімейний бізнес під прикриттям патріотичних гасел
У політичному житті України дедалі чіткіше простежується тривожна тенденція: публічно чиновники говорять про патріотизм, відбудову та жертовність, а на практиці спливають схеми, де поруч з гучними іменами постають історії про відкатні домовленості, офшори й корупційні союзи. Черговим підтвердженням цього стала інформація, оприлюднена журналістом Володимиром Бондаренком про зв’язки родини Юлії Свириденко.
За його даними, її брат Віталій Свириденко є співзасновником благодійного фонду «Свята Покрова». Інший засновник фонду — Олег Дарієнко, відомий як фігурант масштабної корупційної справи щодо незаконного привласнення державної землі. У цій же справі проходить колишній міністр агрополітики Микола Сольський, який у 2022–2024 роках працював у підпорядкуванні Юлії Свириденко, відповідальної тоді за аграрний сектор.
За даними НАБУ, схема стосувалася незаконного заволодіння більш ніж 2,5 тисячами гектарів державних земель вартістю 290 мільйонів гривень, а також спроби встановити контроль над ще 3,3 тисячами гектарів. Нещодавно суд ухвалив рішення про звільнення Дарієнка під заставу. При цьому він очолює фермерське господарство, яке має у власності понад 2 тисячі гектарів сільськогосподарських угідь.
Отже, благодійний фонд, який мав би символізувати суспільну користь, виявився ланкою у мережі сумнівних зв’язків, що тягнуться до найвищих кабінетів влади.
Проблеми для «сімейного бізнесу» Свириденків цим не обмежуються. Як повідомляють ЗМІ, правоохоронці зацікавилися фінансовими потоками, пов’язаними з діяльністю Віталія Свириденка у Чернігівській обласній раді. З’явилися відомості про можливий вивід в офшори коштів, отриманих через корупційні механізми. Особливу увагу силових структур привернули так звані «відкатні схеми», пов’язані з будівництвом фортифікацій і відновленням інфраструктури у Чернігівській області. Саме цей регіон для Юлії Свириденко є рідним, і саме тут після російського вторгнення 2022 року держава спрямувала величезні ресурси на відбудову та укріплення кордону з Росією і Білоруссю.
Журналісти з’ясували, що виділені бюджети часто були завищеними, причому вже на етапі формування кошторисів у них закладалися суми для «відкатів». За інформацією джерел у Службі безпеки України, відповідальність за виділення грошей лежала на першому віцепрем’єрі Юлії Свириденко. Водночас рішення щодо того, які саме компанії отримають підряди та які суми відкатів вони мають заплатити, ухвалював її брат Віталій.
Схема виявилася багаторівневою. До її реалізації було залучено місцевих чиновників, і кожен із них мав свою «частку». Серед фігурантів називають голову Чернігівської ОДА В’ячеслава Чауса, його заступника Костянтина Мегема та начальника Управління капітального будівництва Ярослава Слєсаренка. Саме через ці ланки, за даними слідства, розподілялися замовлення на спорудження фортифікацій і відновлення об’єктів інфраструктури, а разом із ними — і відкатні кошти. Чим завершиться розслідування, питання поки що залишається відкритим і, скоріш за все, тихо закриється без покарань.
Хоча багато хто вважає, що чиновники не зобов’язані відповідати за рішення своїх братів чи сестер, але з цим неможна погодитися. Коли мова йде про чиновників, особливо родину першої особи уряду, уникнути цих питань неможливо. І тут виникає питання: як перед призначенням на посаду вони проходять спецперевірку і чи проходять вони її взагалі? Кожне призначення у публічному секторі має супроводжуватися не лише політичною відповідальністю, а й ретельним контролем доброчесності. Для цього в Україні діє процедура спеціальних перевірок кандидатів, яка покликана не допустити до керівних крісел людей із сумнівним минулим, прихованими статками чи зв’язками з ворожими структурами.
Сенс цих перевірок полягає в тому, щоб ще до ухвалення кадрового рішення з’ясувати, чи відповідає претендент вимогам закону і чи не несе він ризиків для держави. Йдеться не лише про перевірку офіційних документів чи декларацій. У поле зору потрапляють активи, які не мають підтвердження законними доходами, подані неправдиві дані чи документи, а також потенційні контакти з організаціями або особами, які становлять загрозу національній безпеці.
Результати спеціальної перевірки, які проводить НАЗК разом із ще дев’ятьма уповноваженими органами, мають вирішальне значення. Якщо з’ясується, що кандидат приховав майно, спотворив дані або пов’язаний із ризиковими структурами, його шлях до посади буде заблокований. Таким чином, держава має отримувати механізм запобігання ситуаціям, коли на відповідальні крісла призначаються люди, здатні зловживати владою або працювати в інтересах інших сил.
Ця процедура закріплена у статтях 56–58 Закону «Про запобігання корупції», вона створює додатковий фільтр для тих, хто претендує на відповідальні та особливо відповідальні посади, пов’язані з виконанням функцій держави чи органів місцевого самоврядування. Йдеться, зокрема, про державних службовців категорій «А» і «Б», суддів, прокурорів, слідчих та дізнавачів. Окремо мають перевірятися кандидати на посади, які НАЗК визначає як такі, що несуть підвищені корупційні ризики. До цього переліку входять керівники та їхні заступники у державних підприємствах, установах та організаціях, а також частина посад держслужби категорії «В».
Про те, наскільки дієво працює цей механізм, навіть зайвих пояснень не треба — результати його роботи ми спостерігаємо щодня на прикладі тих, хто обіймає високі посади.
Скандал з братом Юлії Свириденко став яскравою ілюстрацією того, що в Україні діє система подвійних стандартів, яка давно вкорінилася у вищих ешелонах влади. Поки політики демонструють патріотизм на публіку, а їхні близькі вибудовують комфортне життя за кордоном, суспільство відчуває себе обдуреним. У країні, де щодня гинуть військові й цивільні, такі історії стають не просто скандалами, а ударами по самому відчуттю спільності й довіри.
Міністр під заставою: справа Чернишова як символ подвійних стандартів у владі
Слід згадати ще один з багатьох скандалів, пов’язаний з депутатами та міністрами. Мова йде про віцепрем’єр-міністра та міністра національної єдності Олексія Чернишова, під якого спеціально створили міністерство і який гучно обіцяв будувати довіру та єдність. Проте через кілька місяців перебування на посаді він опинився у справі НАБУ та САП. Людина, яка мала символізувати повернення мільйонів співгромадян на Батьківщину, тепер змушена регулярно з’являтися до Вищого антикорупційного суду, бо її підозрюють у зловживанні службовим становищем і отриманні неправомірної вигоди.
На публіці Чернишов красиво говорив про майбутнє країни, історичну місію і «нову політику», а в реальності його соратників ловили під час спроб виїзду з країни. Сам він виявився пов’язаним з корупційними оборудками у будівельній сфері – міністра викрили в масштабній корупційній схемі.
У червні 2025 року НАБУ і САП повідомили про викриття оборудки у будівельній сфері за участю високопосадовців. Серед фігурантів — колишній держсекретар Міністерства регіонального розвитку, чинний член правління НАК «Нафтогаз України» та колишній радник міністра. Всі ці люди пов’язані з Олексієм Чернишовим, двоє його найближчих соратників, Максим Горбатюк та Василь Володін, працювали з ним ще у міністерстві, а потім разом з ним перейшли у «Нафтогаз». Їх і затримали слідчі НАБУ. За інформацією ЗМІ, одного з них — Горбатюка — схопили в момент, коли він намагався залишити країну під час відпустки. У той час, коли правоохоронці проводили затримання, сам Чернишов перебував у відрядженні в ЄС. Його відсутність виглядала підозріло, однак у міністерстві пояснили, що поїздка була плановою і офіційною.
Через кілька днів він повернувся і намагався публічно показати, що готовий «розібратися в ситуації». 23 червня він навіть написав у Facebook, що особисто прийшов до НАБУ, але того ж дня антикорупційні органи повідомили йому підозру у зловживанні службовим становищем та отриманні неправомірної вигоди в особливо великому розмірі. За версією слідства, корупційні злочини відбувалися у 2020–2022 роках, коли він був міністром розвитку громад і територій. Після цього він очолив «Нафтогаз України», а згодом отримав підвищення до керівника нового міністерства, покликаного символізувати відновлення довіри й національної єдності.
27 червня Вищий антикорупційний суд ухвалив рішення про обрання Чернишову запобіжного заходу. Сума застави вражала — сто двадцять мільйонів гривень. Проте гроші знайшлися блискавично. Вже 2 липня заставу внесли повністю — зробили це дружина міністра Світлана, маркетингова директорка групи компаній DIM Дарія Бедя та ТОВ «Форавто тор». Водночас суд тоді не став відсторонювати його від посади. Для суспільства це виглядало як виклик: міністр, який фігурує у корупційній справі, продовжує керувати відомством у той час як пересічні громадяни змушені дотримуватися законів і не мають привілеїв відкупитися.
Примітно, що у липні 2025 року Чернишов позбувся посад віцепрем’єр-міністра та міністра національної єдності, але не через корупційний скандал чи відкриття кримінального провадження, а у зв’язку з відставкою прем’єра Дениса Шмигаля.
25 серпня Вищий антикорупційний суд знову розглянув питання Чернишова і продовжив йому термін дії процесуальних обов’язків ще на два місяці. При цьому прокурор заявив, що існують відносно нього ризики: ухилення від суду, вплив на свідків та експертів, а також можливість виїзду за кордон. І підстави для таких побоювань були – Чернишов за час воєнного стану здійснив десять поїздок за кордон. У нього є родинні зв’язки за межами країни: мати мешкає у Франції, син навчається у Швейцарії. Під час слідства також з’ясувалося, що в декларації він вказав недостовірні дані про місце проживання. Офіційно значилася квартира на Печерську, тоді як фактично він мешкав у передмісті Києва, в будинку площею понад тисячу квадратних метрів.
Дві паралельні реальності України
Сучасна Україна живе у стані глибокого роздвоєння, коли поряд існують дві паралельні реальності. В одній знаходяться ті, хто щодня воює на фронті, втрачає побратимів і платить за свободу країни власним життям та здоров’ям. Разом з ними у тилу працюють мільйони громадян, які намагаються утримати економіку від руйнування, організовують виробництво, відновлюють інфраструктуру, рятують і лікують поранених, евакуюють населення, навчають дітей у складних умовах, збирають кошти на дрони, автомобілі та амуніцію.
До цієї реальності належать і ті, хто втратив домівку та стабільну роботу, хто змушений мешкати в гуртожитках, у родичів чи в орендованих кімнатах, але, попри власні труднощі, продовжує допомагати армії й підтримувати державу. Це світ, у якому люди щодня борються за виживання й одночасно тримають на плечах країну.
Водночас існує і друга реальність, в якій перебувають представники політичної верхівки. Вони говорять про реформи та демонструють на публіку патріотизм, але водночас самі стають фігурантами корупційних історій і скандалів. Чиновники, які закликають народ до мобілізації, дисципліни й самопожертви, користуються привілеями, виїжджають за кордон під час воєнного стану, ховають своїх дітей від мобілізації, забезпечують їх навчання у найпрестижніших університетах світу і продовжують вести розкішне життя, яке різко контрастує з буднями більшості українців.
Саме у цій реальності розгортаються гучні скандали і затримання, пов’язані з корупцією високопосадовців, зловживанням службовим становищем і відвертим марнотратством у той час, коли кожна гривня має значення. Однак вони, як правило, не закінчуються справедливими судовими вироками.
Розрив між цими двома світами відчувається дедалі різкіше, і це не абстрактна метафора, а щоденний досвід суспільства. Ті, хто воює й працює, сподіваються на приклад відповідальності згори, але натомість стикаються з подвійними стандартами. Поки військові втрачають здоров’я, а їхні родини залишаються сам на сам з проблемами, чиновники вносять мільйонні застави і «виходять сухими з води» навіть після гучних викриттів.
Українці щодня скидаються по сто гривень на дрони, тепловізори й бронежилети, а паралельно посадовці купують собі розкішні маєтки площею у тисячу квадратних метрів або оформлюють елітну нерухомість за кордоном. Цей контраст для тих, хто живе на війні, звучить як плювок в обличчя: вони знають справжню ціну життя й сприймають корупцію у воєнний час не інакше як зраду і мародерство, замасковані під державні повноваження.
Найгостріше суспільство реагує на те, що політична еліта не лише ігнорує власні провали, але й намагається посилити тиск на звичайних людей. Від громадян вимагають нових хвиль мобілізації, пропонують кримінальну відповідальність для тих, хто виїхав за кордон, перекладають відповідальність за війну на кожного, але не демонструють власної жертовності й дисципліни. Це створює відчуття глибокої несправедливості й підриває довіру, без якої неможливо зберегти суспільну консолідацію.
Україна потребує єдності між фронтом, тилом і владою, однак нинішня прірва між паралельними реальностями стає дедалі глибшою. Довіра не виникає з гасел і не тримається на пафосних промовах, вона ґрунтується на реальних діях і прикладах, які мають демонструвати чиновники. Якщо прості люди віддають життя за країну, а політичні еліти продовжують існувати у власному комфортному світі, суспільство закономірно ставить запитання: чи може воно довіряти таким лідерам і чи здатна держава вистояти, коли її основа тримається лише на плечах народу?
Прем’єрка Свириденко змушена пояснювати, чому її брат давно облаштувався у Лондоні й купує там нерухомість, тоді як сама вона ініціює законопроєкти про кримінальну відповідальність для тих, хто залишив Україну. Міністр Чернишов продовжує керувати міністерством, яке символізує єдність і повернення біженців, але водночас перебуває під підозрою у масштабній корупційній справі, а його заставу у сто двадцять мільйонів гривень швидко вносять родина й бізнесові партнери.
У такій ситуації суспільство не може залишатися байдужим. Обурення зростає не лише серед громадян, які бачать несправедливість у повсякденному житті, але й серед військових, для яких кожна вкрадена гривня означає відсутність бронежилета, автомобіля чи безпілотника. Коли солдат ризикує життям на фронті, а чиновник у цей час купує розкішний будинок у передмісті Києва площею понад тисячу квадратних метрів або відправляє дітей навчатися у Швейцарію, це сприймається як відверта зневага.
Ситуація стає ще більш вибуховою на тлі нових вимог влади. Чиновники закликають до посилення мобілізації, ініціюють кримінальну відповідальність для тих, хто незаконно виїхав за кордон і не повернувся, апелюють до дисципліни й жертовності. Але водночас їхні власні родичі живуть у Франції чи Британії, а самі вони десятки разів виїжджають за межі країни навіть у період воєнного стану. Така подвійність створює прірву між державою і суспільством, яка з кожним скандалом лише збільшується.
Довіра не тримається на промовах і гучних закликах. Вона будується на прикладах поведінки, які відповідають словам. Якщо ті, хто керує країною, вимагають від народу самопожертви, а від себе — комфорту і безкарності, то суспільство перестає бачити у владі партнерів. Воно сприймає їх як окремий клас, що живе за власними правилами. Чим довше триватиме така подвійна мораль, тим глибшою буде криза довіри, і це стане справжнім викликом не лише для окремих політиків, а й для держави загалом.
