Тридцять років великих надій і колізій: як воєнний стан поглибив розрив між нормами Конституції України та їхнім виконанням
Тридцять років тому ухвалення Конституції України заклало міцний правовий фундамент демократичної держави, проте сьогодні гостра необхідність захисту суверенітету створює безпрецедентне навантаження на систему дотримання прав людини. Однак головна проблема полягає в тому, що в умовах воєнного стану межа між виправданими обмеженнями прав українців та відвертим перевищенням владних повноважень з боку державних органів стає дедалі тоншою. Суспільство все частіше фіксує випадки, коли виконавча вертикаль, суди та силові структури діють у спосіб, який нівелює базові конституційні гарантії. Цей дисбаланс підриває суспільну довіру до державних інституцій у той момент, коли єдність є критично важливою для виживання країни.
Конституція України: історія творення, етапи розвитку та маловідомі факти
28 червня в Україні відзначається День Конституції, оскільки рівно 30 років тому Конституцію України в цілому ухвалили 28 червня 1996 року. Історія Конституції України — це багатовіковий шлях державотворення, що розпочався ще за часів Київської Русі. Основний Закон пройшов тривалу еволюцію від козацьких «прав і вольностей» до правового фундаменту сучасної незалежної, демократичної держави.
Перші витоки вітчизняного права зафіксовані в 11 столітті у вигляді «Руської правди» — найдавнішої відомої кодифікації права на території України, яку запровадив князь Ярослав Мудрий. Наступною визначною віхою стала створена в 1710 році Конституція Пилипа Орлика, котра виникла як угода між новообраним гетьманом та козацькою старшиною. Ця унікальна пам’ятка правової думки, написана латинською та староукраїнською мовами, справедливо вважається однією з перших європейських конституцій. Вона містила надзвичайно прогресивні для 18 століття положення, оскільки закріплювала поділ влади на 3 гілки, обмежувала гетьманські повноваження та встановлювала підзвітність посадовців перед суспільством.
Новітній етап розвитку припав на 20 століття, коли Центральна Рада в 1918 році ухвалила Конституцію УНР, яка визначала Українську Народну Республіку суверенною та парламентською державою, а також гарантувала демократичні права і свободи. Подальший радянський період, що тривав з 1919 по 1978 роки, відзначився тим, що УРСР мала 4 власні конституції, ухвалені в 1919, 1929, 1937 та 1978 роках. Ці документи декларували народовладдя і демократію, але фактично повністю підпорядковували Україну радянській системі, причому остання з цих конституцій діяла аж до 1996 року.
Сучасна Конституція України з’явилася на п’ятому році незалежності, що стало найпізнішим показником серед всіх пострадянських країн, оскільки до 1996 року в країні продовжував діяти старий Основний Закон 1978 року та тимчасовий Конституційний договір. Протягом 6 років, з 1990 по 1996 рік, було розроблено та запропоновано 15 різних проєктів Конституції. Навколо них точилися запеклі політичні інтриги, адже комуністи наполегливо вимагали повернути радянську владу та стару назву «УРСР».
Напруга досягла піка, коли напередодні голосування президент Леонід Кучма видав указ про проведення всеукраїнського референдуму на вересень, щоб ухвалити свій варіант Конституції. Аби не допустити цього, зберегти баланс влад та самостійно ухвалити закон, депутати зачинилися в сесійній залі й працювали понад 23 години, доки не проголосували «за», після чого указ про референдум скасували.
Цей виснажливий марафон увійшов в історію як «конституційна ніч», під час якої народні обранці засідали без їжі через швидке спустошення запасів у буфеті Верховної Ради. Помічники потайки приносили парламентарям бутерброди, а кава та мінеральна вода споживалися у величезних кількостях, щоб подолати втому. Під час роботи над документом було розглянуто близько 6000 поправок, причому дискусії та голосування щодо окремих ключових статей відбувалися десятки разів.
Гострі суперечки точилися майже навколо кожного пункту — від форми власності та розподілу повноважень до державної символіки і статусу Криму як автономії в межах незалежної України. Особливо важко просувалася 10 стаття про державність української мови, компроміс щодо якої знайшли буквально на світанку, вписавши окреме речення про гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської та інших мов національних меншин.
Щойно лічильники у Верховній Раді зафіксували переможні 315 голосів, сесійна зала вибухнула аплодисментами standing ovation, і тодішній спікер Олександр Мороз виголосив у мікрофон історичну фразу: «Є Конституція!». Це був один з небагатьох випадків в історії парламенту, коли документ такого масштабу підтримала конституційна більшість.
Після фінального голосування о 09:18 ранку в залі панувала ейфорія: депутати, які щойно жорстко сперечалися, обіймалися, плакали від радості та відкривали приховане шампанське в залі, святкуючи перемогу. Ухвалений документ остаточно закріпив державні символи, статус української мови, а також заклав підґрунтя для скасування смертної кари, адже в тексті 1996 року право на життя було сформульовано так, що вона формально ще могла існувати як виняткова міра покарання. Одразу після ухвалення міжнародна спільнота та європейські експерти високо оцінили документ, назвавши його одним з найпрогресивніших у світі в питанні захисту прав людини.
Чинна Конституція України є цілісним документом, який складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті та перехідних положень. У 21 столітті до Основного Закону неодноразово вносилися ключові зміни, проте його фундаментальні засади залишаються незмінними, що забезпечує важливу конституційну безперервність держави. У 2016 році відбулася реформа правосуддя, що змінила принципи функціонування всієї судової системи, а у 2019 році парламентарі закріпили стратегічний курс країни на набуття повноправного членства в Європейському Союзі та НАТО.
Оригінальний примірник Конституції України зараз зберігається у Верховній Раді в спеціальному схові з контрольованими температурою, вологістю та освітленням, що необхідно для його довготривалого збереження. Під час інавгурації новообраний Президент України кладе праву руку не лише на цей головний юридичний документ, водночас поруч завжди лежить Пересопницьке Євангеліє, духовна святиня 16 століття, яка символізує історичну спадковість.
Крім офіційного примірника, існує й унікальний фоліант — подарункове видання, обтягнуте натуральною шкірою, прикрашене золотим тисненням та металевими накладками з використанням закарпатського бурштину. На противагу величезному фоліанту, художник Ігор Степанов створив найменшу в світі мініатюру Конституції розміром всього 21×32 мм. Ця ювелірна книжечка важить 15 грамів, має 160 сторінок, а її текст написаний індійською тушшю вручну літерами розміром менше 1 мм, на що знадобилося 2 місяці кропіткої роботи.
Прикметною особливістю документа є 161 стаття, яка перетворила День Конституції на єдине державне свято та вихідний, який прямо прописаний у тексті самого Основного Закону. Водночас закон досі несе в собі технічний відбиток часу своєї розробки, адже 34 стаття про свободу думки і слова гарантує право на інформацію усно, письмово чи за допомогою друкованих засобів, радіо та телебачення. Оскільки текст створювали в середині 90-х років, цифрові технології, інтернет-видання та соцмережі в Основному Законі досі окремо не згадуються, що робить його унікальним поєднанням глибокої правової традиції та історичної епохи кінця минулого століття.
Декларації на папері та реальність в житті: чи виконуються норми Основного Закону
Зовнішній фактор руйнування правового поля виявився найжорстокішим, адже у перших двох статтях Конституції йдеться про те, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, а її територія в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Попри це РФ грубо порушила ці конституційні норми, розв’язавши війну та окупувавши українські міста і села. Крім того, вона порушила норми статті 27, яка проголошує, що кожна людина має невід’ємне право на життя, ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Однак українці героїчно захищають свою державу, виконуючи свій конституційний обов’язок згідно статей 17 та 65, а також з власної ініціативи допомагають військовим всім, чим можуть.
Проте не менш болючим є те, як виконуються статті Конституції всередині держави. Станом на 2026 рік Конституція України виконується у специфічному правовому режимі воєнного стану, за якого частина конституційних прав громадян обмежена згідно зі статтею 64 Основного Закону. При цьому державна система, включаючи парламент, уряд та суди, продовжує функціонувати виключно в межах конституційного поля, забезпечуючи безперервність влади в умовах повномасштабної війни.
Втім, питання реального дотримання норм Конституції є причиною суспільного обурення і жорстких дискусій. Соціологічні дослідження, наприклад, опитування компанії Gradus, проведене у червні 2026 року до 30-річчя Конституції, показують, що лише 19% українців відчувають себе повністю юридично захищеними. Отже, це свідчить про глибокий розрив між задекларованими в Конституції правами та реальними можливостями й бажанням держави забезпечити їхній захист у повсякденному житті громадян.
Найбільш руйнівного удару внутрішні деформації держуправління завдають по статті 3 Конституції, яка визначає людину, її життя, здоров’я, честь, гідність і безпеку найвищою соціальною цінністю. У реальності цей фундаментальний принцип розмивається під тиском системного цинізму, де найбільш деструктивним проявом стало нехтування особистою недоторканністю громадян з боку представників ТЦК і поліції, а також випадки насильства і небойових втрат у військових структурах.
На вулицях українських міст під виглядом мобілізаційних заходів розгорнулася практика так званої «бусифікації» — насильницького затримання, викрадення людей, нанесення тілесних ушкоджень та утримання громадян без належного процесуального оформлення. Суспільство регулярно шокують повідомлення про трагічні випадки, коли у стінах ТЦК або невдовзі після примусового призову внаслідок жорстокого поводження, ігнорування критичного стану здоров’я чи відвертого побиття гинуть громадяни. Ця практика свавілля поширюється і всередину армійських підрозділів, де через вкорінену кругову поруку, відсутність контролю і відповідальності фіксуються факти нестатутних відносин — побиття, катування та вбивства військовослужбовців їхніми ж командирами чи товаришами по службі, що повністю підриває засади гуманізму та законності, задекларовані в Конституції.
Крім того, попри конституційні гарантії, задекларовані в статті 3 Основного Закону, в житті населення цей принцип щодня розбивається об хронічну корупцію в сфері охорони здоров’я, де безкоштовна медицина часто існує лише на папері, а якість лікування залежить від товщини гаманця пацієнта. Додатково життя та безпеку громадян підриває системна несправедливість у судах та поліції, де звичайна людина є далеко не найвищою цінністю держави, а стає беззахисною перед свавіллям посадовців. Також побутова незахищеність через нездатності держави ефективно покарати злочинців не перетворює базову безпеку та гідність українця на гарантоване право.
Ситуація стає ще гіршою, коли держава починає необґрунтовано порушувати права громадян, задекларовані в 64-й статті Основного Закону. Хоча вона дозволяє обмежувати права на пересування, недоторканність житла чи свободу слова під час війни, проте випадки перевищення повноважень відбуваються з постійним порушенням законодавчих норм, а загальна заборона на виїзд за кордон для чоловіків діє без гнучкого урахування життєвих обставин.
Більше того, обмеження прав часто здійснюються без належного обґрунтування, попри існування чіткого переліку прав і свобод (статті 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63), які не можуть бути обмежені за жодних обставин. До них належать заборона обмежень за ознаками раси, політичних чи релігійних переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану чи місця проживання, а також абсолютна заборона позбавлення громадянства, вигнання або видання іншій державі.
Недоторканними мають залишатися заборона катувань, жорстокого поводження, обмеження свободи, недоторканності житла, права на житло, прав щодо шлюбу, сім’ї, дитинства, батьківства, а також права на судовий захист, відшкодування шкоди, зворотну дію законів у часі, професійну правничу допомогу, невиконання очевидно злочинних наказів та презумпцію невинуватості. Проте наявність порушень цих прав визнає навіть вище керівництво профільних інституцій, зокрема, Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець, а також адвокати і правозахисні організації.
Разом з цим існують й інші конституційні норми, які зазнають порушень у повсякденному житті українців. Наприклад, стаття 8 Конституції наголошує, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а Конституція має найвищу юридичну силу. Однак на практиці рішення Конституційного Суду не завжди виконуються, а деякі законодавчі акти прямо суперечать конституційним нормам. Також стаття 19 визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.
Проте владні органи дуже часто перевищують свої повноваження або діють всупереч законодавству, що підриває довіру громадян до державних інституцій. Крім того, через сильну централізацію в умовах війни парламентська республіка фактично перетворилася на президентську, оскільки важливі державні рішення часто ухвалюються на рівні Ставки Верховного Головнокомандуючого, Верховної Ради та Офісу Президента, тоді як роль Кабінету Міністрів та парламенту інколи стає номінальною, руйнуючи систему стримувань і противаг.
Крім того, в державі часто порушується стаття 55 Основного Закону щодо захисту прав у суді через затримки, корупцію та політичний тиск, яскравим прикладом чого є затягування судових справ, де потерпілі роками чекають на правосуддя. Судова влада, всупереч статті 126, залишається залежною від політичних впливів, що чітко проявляється у тиску на суддів Конституційного Суду у важливих справах.
У соціально-економічній площині спостерігається не менш стрімке ігнорування конституційних гарантій, що виражається у порушенні рівності, дискримінації та обмеженні прав у сферах освіти і соціального захисту. Стаття 21 визначає, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності, проте рівність можливостей постійно порушується в реальному житті, зокрема через дискримінацію за ознаками статі, віку та статусу. В реальному житті українці стикаються з дискримінацією за ознаками статі (гендерний розрив в оплаті праці), віку (ейджизм при працевлаштуванні) та соціального статусу (несправедливе ставлення до людини через її фінансове становище, походження, професію, освіту або належність до певної суспільної групи).
Однак дискримінація найгостріше проявляється у кричущій нерівності громадян перед законом, коли за дрібну крадіжку чи побутову провину пересічного українця карають за всією суворістю закону, тоді як топкорупціонери, які грабують державу на мільйони, роками уникають покарання завдяки купленим суддям, заставам та впливовим зв’язкам.
Криза державного управління закономірно перетікає в інформаційну сферу та сферу судочинства. Стаття 34 Конституції гарантує свободу думки і слова, проте функціонування єдиного телемарафону та цензурування тем викликають критику через монополізацію інформаційного простору. Журналісти стикаються з цензурою, погрозами та тиском з боку влади та олігархів, а вбивства журналіста Павлa Шеремета та шеф-редактора Олеся Бузини досі не розслідувані належним чином.
Водночас стаття 46, яка гарантує право на соціальний захист та рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, через воєнні витрати залишається на папері. Однак реальний прожитковий мінімум суттєво відрізняється від закладеного в держбюджеті, пенсіонери і вразливі верстви у прифронтових та віддалених регіонах стикаються із затримками виплат пенсій, соціальної допомоги або невиплатами в повному обсязі, а внутрішньо переміщені особи все більше позбавляються допомоги попри триваючу війну.
Держава повинна захищати, підтримувати й забезпечувати громадянам належні умови життя, але реальність часто викликає зневіру до державних органів. Байдужість і грубість, а часто і жорстка агресія стали звичним явищем в державних установах, через що у деяких дитячих будинках діти стикаються з насильством, у лікарнях малозабезпечені пацієнти місяцями чекають на необхідну операцію або не отримують її взагалі, студенти змушені жити у неприйнятних умовах гуртожитків, а пенсіонери, особи з інвалідністю й соціально вразливі люди стикаються з бездушністю, бюрократією і стоять у нескінченних чергах для отримання документів.
Особливо гостро ця проблема проявляється у воєнний час, коли згуртованість і підтримка мають бути першочерговими завданнями держави. Замість мобілізації сил на допомогу своїм громадянам, українці часто залишаються сам на сам із системою, де їх сприймають як тягар, і в кризові моменти державні органи нерідко перетворюються на перепону. Громадяни, які побували за кордоном, все частіше не хочуть повертатися назад, адже там вони відчули те, що їм обіцяє Конституція вдома — справжню повагу до себе як до особистості. Через це наша держава ризикує втратити тих, хто вже не вірить у те, що вона здатна і хоче виконувати свої конституційні обов’язки.
Багатовіковий шлях українського державотворення — від козацьких «прав і вольностей» до Основного Закону 1996 року — свідчить про глибоку правову традицію, яка наразі проходить найважчий іспит у новітній історії. При цьому жодні виклики безпеки не можуть виправдати порушення прав громадян, випадки насильства чи приниження людської гідності всередині державних структур, адже саме повага до особистості відрізняє демократичне суспільство від тоталітарного. Справжній правопорядок — це вулиця з двостороннім рухом, де готовність громадян виконувати свої обов’язки перед державою має триматися на абсолютній впевненості, що закон так само непохитно захистить їхні права. Майбутнє України як європейської правової держави вирішується не лише на полі бою, але й у вмінні інституцій забезпечити реальне верховенство права для кожного громадянина.
