Минуле як алібі: політична безвідповідальність як українська національна традиція

Коли політична еліта і українське суспільство стикаються з провалом, кризою, війною чи розчаруванням, першим під підозру потрапляє минуле. Не в сенсі глибинного аналізу помилок або осмислення спадщини, а звичного ритуалу критики або покарання тих, хто вже не може відповісти. Їм вірили, їх ідеалізували, підносили до рангу символів національного порятунку. Але варто було їм зійти з політичного п’єдесталу, зазнати поразки або померти, як ті самі люди, навіть близькі соратники, перетворювали їх на винних у всьому. У недержавності, «неправильному повороті», в тому, що «не встояли», «не довели», «не змогли». Така послідовність в Україні повторюється століттями, і це не тільки історичний парадокс, але й глибока політична та психологічна конструкція, в якій жодна чинна влада не хоче визнавати своєї участі у провалі, перекладаючи вину на попередників. Так формується один з найглибших соціальних механізмів української історії, який не обмежується політичною елітою, він вкорінений у суспільстві, і саме тому має таку стійкість в різні епохи.
Минуле як підсудний: як українці створюють собі кумирів, а потім їх звинувачують
В українській політичній культурі історично сформувалася одна стійка модель поведінки, яка поступово перетворилася на загальнонаціональну звичку. Це рефлекторне перекладання відповідальності за сучасні труднощі і свої прорахунки на «тих, хто був до нас» — попередні уряди, давні історичні рішення, умовних предків, які, мовляв, не так все зробили, помилилися або зрадили. Щойно лунає критика — відповідь вже готова: «Це ще до нас було!». На цьому зручному поясненні виросло не одне покоління чиновників і громадян, які завжди можуть знайти зовнішній або минулий чинник, який винен більше, ніж вони самі.
У публічному дискурсі це подається як тверезе пояснення обставин, а також аналітичний погляд на контекст. При цьому влада не лише живиться цим наративом, а й стає його безпосереднім творцем, однак насправді за цим стоїть небажання визнавати власні помилки та ще більше — виправляти їх. Кожен новий уряд починає з обов’язкової демонстрації «успадкованого хаосу», аби зняти з себе хоч крихту відповідальності. І в цьому немає нічого унікального: політична спадковість завжди супроводжується конфліктом.
Українська історія переплітає в собі низку політичних поразок, послідовність ідеалізацій, розчарувань і знецінень. У різні часи суспільство сходилося навколо сильних постатей, які пропонували хоч якусь надію — військову, політичну або духовну. Їм вірили, їх ідеалізували, підносили до рангу символів національного порятунку. Але як тільки вони сходили з політичного олімпу, зазнавали поразки або помирали, перетворювалися на винних у всіх бідах, про що красномовно свідчать історичні факти.
У 1648 році Богдана Хмельницького вітали як месію. Народні пісні славили його як «сонце з-за хмари», православна церква співала молебні, а в Києві на Софійській площі він урочисто входив як переможець. Його називали «спасителем Русі», освітленим Божою благодаттю. Але вже через кілька десятиліть, особливо після занепаду козацької державності у другій половині XVII століття, історична пам’ять повернулася проти нього.
У літописах кінця століття з’являються твердження, що саме Хмельницький «віддав Україну Москві», «заплутався у виборі союзника», «підписав фатальну угоду». Його союз з Москвою вже не вважався вимушеним кроком під тиском війни, а сприймався як стратегічна помилка. У XVIII столітті він перетворився на символ катастрофи, віддалення від Європи, втрати суб’єктності. Хмельницький не змінився, але змінилося суспільство — йому потрібен був хтось, кого можна було вважати винним. І найзручніше — мертвий герой.
Упродовж 1680–1700-х Іван Мазепа був найстабільнішим гетьманом за всю історію. Київ переживав культурне піднесення, відкривалися нові церкви, Києво-Могилянська академія жила на його меценатство, він особисто захищав інтереси старшини перед царським двором. У листах збереглися свідчення глибокої пошани до нього з боку козацької верхівки, але варто було йому перейти на бік шведів у 1708 році, як все це обнулилося.
Запорізька Січ проголосила Мазепу зрадником, хоча частина її старшини ще рік тому присягала йому на вірність. Після Полтавської поразки 1709 року народна пам’ять масово сприймає Мазепу не як політичного бунтаря, а як руйнівника стабільності. Саме він, а не московська армія, стає символом поразки. Його тіло, поховане у вигнанні, не повертається на рідну землю. Всі попередні заслуги стираються, бо переможені не мають права на виправдання. І знову — вся провина на тому, хто вийшов із кола покори. Навіть ті, хто були з ним поруч, відмовились першими.
Петро Дорошенко став гетьманом у найскладніший момент — розкол, внутрішня війна, тиск з трьох сторін. Він пішов на союз із Османською імперією, намагаючись урятувати бодай уламок цілісності. І хоча спершу підтримка його була очевидною — серед полковників, старшин, міщан — вже впродовж кількох років ці ж союзники почали повертати зброю проти нього. Його не скидали чужинці, а зрадив найближчий соратник — Іван Самойлович. Саме за наказом московського командування, але з участю лівобережної старшини Дорошенка було ізольовано, позбавлено булави й запроторено у вічну політичну ізоляцію. Той, хто боровся за єдність, став винним у розколі. Той, хто вів перемовини, щоб врятувати автономію, став «зрадником віри».
Гетьман Павло Скоропадський у квітні 1918 року був прийнятий як фігура порятунку. Після анархії, більшовицького терору та політичного хаосу Центральної Ради більшість військових частин, чиновників, представників міської інтелігенції, підприємців і частини старшини зустріли його переворот як шанс на повернення до порядку. Його обрання гетьманом було публічно схвалене зібранням хліборобів у Києві, де лунали гасла про відновлення державності. Його гетьманську грамоту підтримали університетські професори, вчені, митці, а також київське купецтво. Українські газети писали про «повернення легітимності». Уряд Скоропадського розпочав відновлення державної адміністрації, заснував Українську академію наук, розгорнув мережу середніх і вищих шкіл з українською мовою навчання, відновив роботу дипломатичних представництв.
У перші місяці свого правління він отримав широку підтримку, особливо серед правих кіл, поміркованих демократів і власників. Однак вже влітку 1918-го соціалісти звинуватили його в «реставрації старого порядку», «пригніченні селян» та «диктатурі буржуазії», а ліві інтелектуали – у «зраді революції». Хоча Скоропадський не скасовував земельної реформи повністю, а лише зупинив самочинні роздачі землі, його представили як ставленика поміщиків. При цьому союз з Німеччиною, необхідний для стабілізації державного фронту, інтерпретували як «продаж України».
В грудні 1918 року гетьман залишив Київ під тиском повстанців, які раніше схвалювали його владу. Наступні десятиліття його ім’я було стерте з історичного дискурсу. Навіть в еміграційних колах УНР його згадували як «співця порядку», але винного в «погашенні національного вогню». Його зробили винним у поразці державності, хоча саме його уряд забезпечив фундамент для перших інституцій. Політичне середовище, яке присягало йому вірність, публічно зреклося Скоропадського, його ім’я не вимовлялось у позитивному контексті ще до 1990-х.
Симон Петлюра став героєм одразу після падіння гетьмана. У січні 1919 року він очолював Директорію, яка входила до Києва як переможна сила. Його зустрічали натовпи, газети називали «проводирем народу» та «захисником української самостійності». Його фотографії друкувалися на обкладинках, а його звернення поширюються як маніфести нового етапу. Тим часом він очолював армію у надскладних умовах без системи постачання, зі зростаючим анархічним рухом, без підтримки Заходу. При цьому в його штабі знаходилися ті самі соціалісти, які ще вчора повстали проти Скоропадського.
Уже влітку 1919-го, після серії військових поразок, Петлюру почали критикувати, звинувачувати у слабкості, неспроможності об’єднати фронт та неефективності. Єврейські громади звинуватили його армію в погромах, яких він не зміг або не захотів зупинити. Західна дипломатія також втратила до нього довіру. Участь у союзі з Польщею в 1920-му викликає ще більший шквал звинувачень: Петлюру назвали «зрадником Галичини», «людиною Пілсудського», а також «провалом стратегічного мислення». Після остаточної поразки УНР у листопаді 1920 року, Петлюра опинився в еміграції. Після його вбивства у Парижі 1926 року частина еміграції навіть уникала згадувати його ім’я у відкритих публікаціях.
Михайло Грушевський у 1906–1914 роках був беззаперечним авторитетом, істориком №1. Його «Історія України-Руси» була у кожній свідомій українській хаті. У 1917 році саме його обрали головою Центральної Ради і в перші місяці ним захоплювалися, зустрічали як уособлення української ідентичності. Його портрети висіли на стінах, а його звернення були програмами дії. Але вже восени 1917-го його звинуватили в «пасивності», «соціалістичній романтиці» та «нездатності діяти».
У 1918 році після усунення від влади, Грушевський поступово втратив авторитет серед активних політичних середовищ. У 1924 році він повернувся в Україну, сподіваючись працювати як науковець, але навіть в УСРР його критикували за «буржуазний націоналізм», «історичну наївність» і «нездатність будувати державу». Його соціалістичні переконання не врятували, до кінця життя він перебував під політичним наглядом. Після смерті його імені навіть не згадували, Грушевський перетворився на символ програної ідеї, але не через свої помилки, а тому що його перетворили на зручну мішень.
Як українські президенти перетворювались з лідерів на винуватців
Історичний сценарій, в якому лідера спершу підносять, а згодом звинувачують у всіх провалах, повторюється й у сучасній Україні. Змінюються імена, але механізм залишається той самий: спочатку довіра й надії, потім розчарування, публічне знецінення і перекладання відповідальності лише на одну фігуру. Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Віктор Янукович, Петро Порошенко, Володимир Зеленський — кожен із них на момент свого приходу мав або значний рівень підтримки, або хоча б політичну легітимність, яка формувалася як наслідок розчарування в попередникові. Кожному співали дифірамби і публічно, і кулуарно. Кожен давав новим обличчям майданчик для кар’єрного зростання. І майже всі з часом отримали від тих самих облич публічне знецінення, звинувачення й демонтаж політичної репутації.
У 1991 році Леоніда Кравчука зустрічали як людину, яка мирно вивела Україну з СРСР. Його називали мудрим перемовником, гнучким і хитрим стратегом, «справжнім парламентарем». Саме він очолив референдум про незалежність, підписав Біловезькі угоди, вперше поставив українську зовнішню політику на рівень рівноправної з Росією й Заходом. Але вже у 1993–94-му починається зворотна хвиля: його звинуватили у «приватизації на догоду номенклатурі», запуску гіперінфляції, слабкості перед російським тиском у питанні флоту, Криму, газу.
Крім того, політичні сили, які зросли поруч з ним, звинуватили його в «економічному колапсі», «зраджених надіях незалежності», «збереженні радянської вертикалі». Після поразки на виборах 1994 року Кравчука публічно назвали «випадковим», «несистемним», «тією людиною, яка дала старт корупції». Навіть у 2000-х він став об’єктом політичних кепкувань з боку політиків, які розпочали кар’єру за його каденції. Саме ті, хто виріс у його середовищі, згодом ставили йому в провину «недодержавне мислення». Показово: при владі — державник, а після — «комбінатор».
У 1994 році Леонід Кучма прийшов на гаслі «реформ і технократії». Його підтримали промисловці, частина демократичної інтелігенції, а також ті, хто хотів «нарешті почати модернізацію». Саме за його каденції з’явились Ющенко (голова НБУ, прем’єр), Тимошенко (віцепрем’єр), Медведчук (глава АП), Янукович (прем’єр), Порошенко (глава комітету Ради), Литвин, Турчинов, Гриценко, Бойко. Всі вони отримали перші посади саме в період правління Кучми. Однак в публічному просторі з часом він став символом олігархізації, авторитаризму, корупції, цензури, вбивства Гонгадзе, касетного скандалу, свого тіньового другого центру влади — СДПУ(о).
Після 2001 року було стрімке падіння довіри до нього. Люди, які завдячували йому політичним стартом, очолили Майдан-2004 проти «його спадкоємця» — Януковича. При цьому Ющенко, Тимошенко, Турчинов — всі дистанціювались. Під час виборів наступного президента вже голосно звучали гасла: «Україна без Кучми», хоча до сих пір багато хто вважає, що часи його правління були кращими для країни. Він тоді відповідав на гасла: «Ви ще побачите Україну без Кучми!», і з часом всі побачили. Сам Кучма залишився токсичним брендом, хоча згодом його досвід намагались реанімувати в Мінському процесі. Але і там — не як авторитет, а «вимушений представник». Винуватість, сконцентрована на ньому, дозволила наступним політикам відмити себе через контраст.
2004 рік — Віктор Ющенко виграє з небаченим рівнем ентузіазму і довіри. Його обличчя стало символом Майдану. «Ющенко! Ющенко!» — кричала вся країна. Він отримав повну моральну легітимність і небувалу підтримку народу. Але вже у 2005–2006 настало масове розчарування. Сварки з Тимошенко, відставки урядів, деморалізація оточення. При ньому корупція нікуди не поділася, а обіцяна ним люстрація — провалена.
У 2010-му Ющенко йде на вибори з 5% підтримки. Тимошенко, яку він сам підняв, відкрито звинуватила його в зраді Майдану. Соратники президента розбіглися, а його імідж упав до «естета, який говорить про гончарство, трипільську культуру й пасіки». У публічному просторі з’явився образ «м’якотілого романтика, не здатного управляти». Від нього відвернулися всі, хто будував політичну кар’єру на Майдані.
У 2002–2003 роках Віктор Янукович виглядав як компромісна фігура для великого бізнесу, частини Сходу, центристів. Він пройшов шлях губернатора, прем’єра, кандидата, і його підтримував Кучма. У 2010 його сприймали як «стабілізатор після хаосу Ющенка». Йому співали оди, особливо бізнес-еліти: «професіонал», «господарник», «не романтик».
Але його оточення стало найбільш закритим за всю історію. «Сім’я», корупційні вертикалі, криміналізація державних структур — все це викликало в суспільстві лють. У 2013-му після зриву євроінтеграції почався новий виток протистояння. Колишні союзники від Януковича публічно зріклися, і навіть Ахметов, який багато років був тіньовим бенефіціаром його режиму, дистанціювався. У 2014 році він втік, а політики, які працювали в його Кабміні, за рік стали «опозицією до Януковича». В результаті саме в його особі влада і суспільство концентрує весь гнів попередньої епохи.
2014 рік — Петро Порошенко був обраний з новими надіями народу і гаслами: «Жити по-новому», «Армія. Мова. Віра». Після війни, втрати Криму, шоку від Януковича суспільство чекало відповідального, сильного, проєвропейського лідера. Порошенко швидко сконцентрував владу, зробив те, чого не зміг Ющенко: створив незалежну церкву, реформував армію, уклав угоду з ЄС. Але водночас почались конфлікти з антикорупційними органами, скандали навколо бізнесу, корупції в «Укроборонпромі». 2018–2019 «постмайданне середовище», яке зросло при ньому, пішло проти нього: активісти, ветерани, навіть «єврооптимісти». Його звинуватили у «приватизації ідеалів Майдану», «торгівлі на війні», у «відтворенні вертикалі впливу».
У 2019 році Володимир Зеленський став президентом з рекордною підтримкою – 73% голосів. Володимир Зеленський виграв не тільки завдяки своїй красиво складеній програмі, в основному як реакція суспільства на Петра Порошенка. Народ покладав на нього великі надії на зовсім інше, нове життя. Його сприймали не як політика, а символ «зміни правил». При цьому Партія «Голос», частина «Слуги народу», навіть антикорупційна спільнота — всі вихідці з середовища, яке Порошенко легітимізував, — стали його критиками. Однак самим затятим критиком Порошенко був і залишається Зеленський, який й досі звинувачує його у всіх своїх провалах.
Першими кроками Зеленського були ухвалення низки популярних законів, запуск нових проєктів, кадрова революція. Але вже в 2020-му починаються скандали: призначення одіозних фігур, слабкість боротьби з олігархами, обвал довіри до судової реформи. У 2021 — справи проти активістів, небувалий тиск на медіа і закриття неугодних ЗМІ, звинувачення у «повзучому реванші». При цьому майже жодна передвиборча обіцянка президента не була виконана. У 2022 війна змінила все: нова хвиля підтримки, визнання на Заході. Але з 2023–го року знову зросла критика — вже з боку тих, хто підтримував чинного президента у 2019-му.
Соратники мовчать або дистанціюються, гучні виходи зі «Слуги народу», і навіть середовище ЗМІ, яке колись аплодувало реформам, сьогодні запитує: «де обіцяні посадки?», «де результат деолігархізації?», «де незалежність судів?». Отже Зеленський не став виключенням, він лише нове обличчя того самого історично складеного сценарію: спочатку — проєкт надії, потім — фокус гучного розчарування. При цьому спільним в ньому є одне: «у всьому винуваті попередники».
Спільна відповідальність влади і суспільства
Слід зазначити, що цей механізм повторюється постійно і у всіх органах влади. В українському політичному середовищі кожен колишній обов’язково винен. І не лише президенти, а й урядовці, міністри, керівники МВС, СБУ, митниці, податкової НБУ тощо — всі, хто йдуть з посад, залишаючи за собою обов’язкову кампанію обвинувачення з боку нових керівників. У Кабміні кожен наступний міністр каже, що «успадкував розвал». У Нацбанку — що попередній допустив «розграбування резервів». В антикорупційних органах новий голова САП чи НАБУ говорить, що «до нього нічого не працювало». У кожному комітеті Верховної Ради — перше, що лунає: «реформи попередників були профанацією». Однак ніхто не визнає себе винним, всі — антикризові рятівники після чиїхось провалів. Ті, хто йдуть, завжди токсичні. Ті, хто приходять, у всьому праві. Кожна нова команда існує як коментар до попередньої, при цьому рідко як самостійний суб’єкт. І так вже 34 роки.
Частина українського суспільства також звикла звинувачувати у всіх бідах, в тому числі — війні, дії всіх попередників нашого політикума. Майже кожна попередня влада вже названа відповідальною за «відмову від ядерної зброї», «загравання з Росією», «мляву євроінтеграцію», «корупцію в армії» тощо. Залежно від політичних уподобань винуватцями називають всіх президентів, але ж їх всіх без винятку обирав сам народ. Їм аплодували, на них покладали надії, їм прощали, з ними жили роками.
Тому правда полягає не лише у відповідальності політиків і чиновників. Вона має бути в усвідомленні того, що державу формує не абстрактна «влада», а вибір мільйонів конкретних людей, зроблений не завжди свідомо і критично. Те, що сталося з Україною, є не тільки результатом прорахунків лідерів, це відображення суспільної звички уникати складних рішень, миритися з компромісами, відкладати незручне «на потім», не йти на вибори, не вимагати справедливого виборчого процесу, не погоджуватися з ситуацією «вибори без вибору». Отже, ми всі відповідальні за те, що зараз відбувається в країні, за те, як ми живемо.
Однак пошук винного сьогодні не є шляхом вперед. Не потрібно знову обирати зручну фігуру, щоб скинути на неї весь тягар провини. Чинна влада має аналізувати помилки не лише попередників, але й власні, не виправдовуватися, а виправляти їх. Водночас кожен громадянин не має дозволяти собі пасивно відноситися до голосування, зводити свій вибір до телевізійного образу кандидата, підміняти думку емоцією. Якщо ми справді хочемо іншого майбутнього, його не створять за нас, його можна лише обрати і відповідати за нього спільно.
Звичка перекладати провину на інших — будь то попередники, політики, чи абстрактне «суспільство» — рано чи пізно повертається відповідальністю, від якої не втекти. І тоді вже не ми судитимемо минуле, а нас буде судити майбутнє. І, можливо, вперше стане зрозуміло, що це таке, коли тебе, поставленого перед вибором у найгірший момент, критикує той, хто навіть уявити не може, в яких обставинах ти був.