Останніми днями в світовому політикумі дедалі частіше лунають заклики щодо введення миротворців на територію України. Ця тема, яка ще донедавна здавалася гіпотетичною, сьогодні набуває ознак реальної геополітичної стратегії. Проте, як і у всіх питаннях, що стосуються міжнародних домовленостей, публічна риторика часто розходиться з реальними намірами ключових гравців. За яскравими дипломатичними формулюваннями може ховатися спроба нав’язати Україні не мир, а черговий компроміс, вигідний насамперед тим, хто прагне швидко «закрити питання». Справжня суть миротворчої місії залежатиме не від її формального мандату, а від того, хто, де і з якими повноваженнями буде її реалізовувати. І поки Україна продовжує боротися за звільнення своїх територій, у кулуарах великих політичних гравців може визрівати сценарій, який не просто затягне війну, а й створить передумови для замороженого конфлікту, вигідного всім, окрім самої України.
Миротворці в Україні: глобальна ініціатива
Сьогодні стало відомо, що США активно обговорюють можливість залучення неєвропейських країн до потенційної миротворчої місії в Україні. У Вашингтоні розглядають варіант розміщення військових контингентів з таких країн, як Китай та Бразилія, вздовж ймовірної лінії припинення вогню. Ця ініціатива відображає прагнення адміністрації Трампа створити більш збалансований міжнародний формат миротворчих сил, який не буде сприйматися як суто західна ініціатива, що може викликати спротив Москви. У США вважають, що залучення до миротворчого процесу країн поза Європою, зокрема Китаю та Бразилії, зробить угоду більш стабільною та нейтральною в очах міжнародної спільноти. При цьому США прагнуть створити буферну зону, в якій будуть присутні не лише представники НАТО чи ЄС, а й країни, що мають вплив на глобальну політику, але не є частиною західного військового альянсу.
Однак залучення Китаю виглядає особливо суперечливим, оскільки Пекін досі займає формально нейтральну, але фактично проросійську позицію у війні. Включення китайських військових до миротворчої місії може дати КНР серйозний геополітичний важіль впливу на майбутнє України та європейської безпеки в цілому. Водночас для Бразилії така участь могла б стати шансом закріпити свій статус глобального миротворця в рамках багатосторонньої дипломатії.
Днями раніше Премʼєр-міністр Великої Британії Кір Стармер заявив, що готовий відправити в Україну миротворців для забезпечення сталого миру. Франція також запропонувала розміщення європейських військових контингентів на території України, але на безпечній відстані від лінії фронту. Однак ця ідея викликала змішані реакції як серед європейських партнерів, так і всередині самої України, оскільки залишалася не до кінця зрозумілою роль цих сил – чи вони будуть виконувати лише спостережну функцію, чи все ж передбачатимуть можливу участь у майбутніх бойових діях.
Попри активні дискусії, питання розміщення миротворців в Україні залишається вкрай чутливим. Для Києва критично важливо, щоб будь-які такі сили не стали інструментом заморожування конфлікту або механізмом, що фактично закріплює російську окупацію частини територій. Керівництво України досі не висловило офіційної позиції щодо ідеї залучення неєвропейських держав до миротворчої місії, однак очевидно, що цей сценарій містить багато ризиків, як політичних, так і військових.
Коли у 1945 році була створена Організація Об’єднаних Націй, концепція миротворчих військ навіть не передбачалася. Ідея полягала в тому, що міжнародне право і дипломатія мають вирішувати конфлікти без залучення зброї. Але вже перші десятиліття після Другої світової війни показали, що перемир’я без військової сили часто залишаються лише паперовими угодами.
Перша миротворча місія ООН розпочалася у 1948 році на Близькому Сході, коли стало зрозуміло, що одними лише переговорами війну між Ізраїлем та його сусідами зупинити неможливо. Відтоді «блакитні шоломи» стали символом міжнародного втручання у конфлікти, займаючись контролем за буферними зонами, стеженням за дотриманням перемир’я та гуманітарною допомогою. Слід зазначити, що миротворці ООН залишаються військовими своїх національних армій, зберігаючи свою форму та спорядження, але отримують уніфікований розпізнавальний знак – яскравий блакитний шолом або берет з символікою ООН. Це потрібно для того, щоб вони були впізнаваними для всіх сторін конфлікту та не ставали випадковими мішенями під час бойових дій. Проте право застосовувати зброю в них суттєво обмежене. Миротворці можуть відкривати вогонь лише для самозахисту або в тих випадках, коли їхній мандат передбачає «жорсткі» заходи для охорони цивільного населення. У більшості випадків вони не мають права брати активну участь у бойових діях, що неодноразово ставало причиною провалів миротворчих операцій у зонах конфлікту.
За десятиліття роботи миротворці ООН брали участь у десятках місій по всьому світу – від Африки до Балкан, від Близького Сходу до Гаїті. У 1988 році вони навіть отримали Нобелівську премію миру, хоча їхня ефективність завжди викликала суперечки. Адже присутність «блакитних шоломів» не завжди означає мир, а їхні мандати часто не передбачають реального використання сили.
Дискусія про можливе розміщення миротворчої місії в Україні зараз набирає обертів, і щоразу звучать дедалі більше різних пропозицій. Формат, країни-учасники, масштаби операції — все це питання, навколо яких розгортається не тільки дипломатична боротьба, а й справжні геополітичні торги. Ще недавно обговорювалася ідея введення місії ООН для охорони спостерігачів ОБСЄ, яка здавалася суто технічним рішенням. Проте це був лише перший крок. Згодом почали лунати заклики до розміщення миротворців на всій території тимчасово окупованого Донбасу, що вже зовсім інший сценарій з потенційно фатальними наслідками для України.
Якщо світові гравці продовжать тиснути на Київ у рамках так званого «компромісу заради миру», результат може виглядати катастрофічно. Фактично, миротворці можуть стати механізмом реалізації «Мінська» у його найгіршому варіанті: особливий статус для ОРДЛО, амністія бойовиків і негайні вибори під дулами автоматів без відновлення контролю України над кордоном. А що далі? Зняття санкцій з Росії під приводом того, що вона нібито погодилася на міжнародну місію? Легітимізація маріонеткових республік? Замороження конфлікту без жодних гарантій справедливого миру?
Ще більше тривожить позиція США, яка залишається непередбачуваною. Вашингтон, попри свою ключову роль у підтримці України, все ще вагається між прагматизмом і моральною відповідальністю. Чи готова Америка підтримати місію, яка дійсно буде вигідною Києву, чи знову спробує знайти «золоту середину», яка насправді виявиться пасткою? Відповідей на ці питання поки ще немає.
Ризики і можливі наслідки введення в Україну миротворчих сил
Окрім очевидних ризиків, пов’язаних з потенційним введенням миротворчої місії на умовах, вигідних Росії, існує ще кілька важливих аспектів, які випадають з офіційних заяв світових політиків, але відіграють ключову роль у цьому процесі. Перш за все, варто розглядати питання юридичних і політичних наслідків розміщення міжнародних сил на окупованій території. Будь-яка миротворча місія передбачає певний мандат, який визначає її статус і повноваження. Якщо миротворці отримають обмежений спостережний або буферний мандат, їхня присутність не змінить реального стану речей – вони лише легалізують нову реальність, у якій частина території України фактично випаде з її юрисдикції.
Попри свій статус, «блакитні шоломи» не є панацеєю від війни. Вони можуть фіксувати порушення, допомагати постраждалим, але там, де потрібні рішучі дії, їхня роль часто зводиться до спостереження. Така ситуація може не просто заморозити конфлікт, а й створити прецедент для майбутніх територіальних поступок, адже офіційний статус місії вкаже, що українська влада вже не є єдиним суб’єктом, який контролює ці регіони.
Інший критичний аспект – довгострокові наслідки для військової і політичної динаміки в регіоні. Україна не раз доводила, що стратегічною метою держави є повна деокупація територій, а не створення буферних зон чи розмежувальних ліній. Але введення міжнародного контингенту з нечітко визначеними функціями автоматично означає, що військовий шлях повернення територій стає майже неможливим. Офіційний статус миротворчої місії передбачає повну демілітаризацію зони її діяльності, що може позбавити Україну права навіть на оборонні дії, не кажучи вже про контрнаступальні операції.
Також важливим фактором є міжнародний дипломатичний баланс, який може змінитися після розміщення миротворців. Українська дипломатія протягом останніх років будувалася навколо підтримки союзників і тиску на Росію через санкції та військову допомогу. Але якщо міжнародні гравці отримають фізичну присутність у зоні конфлікту, це означає перехід від прямої підтримки України до політики «нейтралітету», яка може бути використана як аргумент для зменшення військової допомоги Києву. Іншими словами, «миротворчий компроміс» може стати виправданням для Заходу щодо поступового згортання військової підтримки, що призведе до ослаблення українських позицій у майбутніх переговорах.
Ще одним викликом є роль миротворців у забезпеченні правопорядку. Якщо вони будуть виконувати лише функцію спостереження, хто візьме на себе відповідальність за контроль над безпековою ситуацією в регіоні? Досвід інших конфліктних зон показує, що міжнародні місії часто не здатні забезпечити реальний контроль над територіями, а натомість стають пасивними спостерігачами, які не втручаються навіть у випадку агресивних дій з боку окупаційних сил або незаконних угруповань.
Все це вказує на те, що питання миротворців – це не просто дипломатична гра, а складний політичний механізм, який може мати довгострокові наслідки для статусу окупованих територій, військової стратегії України та міжнародної підтримки Києва. Якщо ця ініціатива буде реалізована за сценарієм, що вигідний Кремлю, це означатиме не просто збереження нинішньої ситуації, а потенційний початок нового етапу міжнародного тиску на Україну з вимогою закріплення «мирного врегулювання» в його нинішній формі.
Однак найсерйознішим наслідком введення миротворчої місії в Україну може стати пряме зіткнення військових РФ з військовими НАТО або іншими іноземними контингентами, що автоматично відкриває двері до глобального збройного конфлікту. При цьому ризик прямої ескалації може стати особливо високим, якщо миротворчі сили будуть розміщені не лише на лінії фронту, а й у стратегічно важливих районах, де російські військові продовжують діяти в агресивній манері. Росія не визнає своєї відповідальності за війну, а її військова доктрина дозволяє розглядати будь-яку іноземну присутність у зоні бойових дій як загрозу власній безпеці. Це створює ідеальні умови для інцидентів, які можуть стати приводом для масштабнішої війни.
Достатньо одного навмисного чи випадкового удару по контингенту іноземних військових — і ситуація вийде з-під контролю. Відповідь на такий напад змусить держави-учасниці миротворчої місії реагувати, що може спричинити ефект доміно: одна сторона відповідає на провокацію, інша загострює ескалацію, а через лічені дні ситуація перетворюється на прямий військовий конфлікт між Росією та Заходом.
З огляду на ядерний статус Росії та її агресивну риторику щодо Заходу, у Кремлі можуть використати будь-яку взаємодію з миротворцями як привід для «вимушеного захисту». Це може включати:
- Прямі удари по військах іноземних держав під приводом «захисту територіальної цілісності ОРДЛО» (що РФ може формально вважати своєю територією після спроб анексії).
2. Застосування тактичної ядерної зброї, якщо ситуація почне розгортатися не на користь Москви, що є одним із сценаріїв її військової доктрини.
3. Посилення ракетних ударів по Україні, що може зачепити також території країн-сусідів, спровокувавши нову фазу міжнародного втручання.
Після цього варіантів буде небагато: або Захід буде змушений вступити у відкритий військовий конфлікт з РФ, або міжнародна спільнота знову спробує «деескалацію» за рахунок нових поступок, що означатиме тиск на Україну з вимогою прийняти умови Росії. Саме тому ідея миротворчої місії є не лише ризикованою, а й вибухонебезпечною в умовах, коли Кремль шукає будь-який спосіб утримати Україну у своїй сфері впливу. Будь-який сценарій, що не передбачає повного контролю України над своєю територією, лише розтягує конфлікт і створює передумови для нового глобального протистояння
Яка миротворча місія потрібна Україні
Єдиний формат миротворців, який дійсно відповідає національним інтересам України, – це місія на державному кордоні з Росією. Тільки блокування постачання зброї та бойовиків з РФ може створити реальні передумови для повернення миру на Донбас. Але чи можливо це?
Розміщення такої місії потребує щонайменше 5 000 військових, а це величезні витрати навіть для ООН. Та головне не гроші, а політика: такий формат означав би повне відрізання Росії від окупованих територій і, по суті, фінальний етап звільнення Донбасу. Це своєрідний «український вступ до НАТО», але без формального членства. Чи допустить Росія реалізацію такого сценарію? Ні. Як постійний член Ради Безпеки ООН, вона заблокує будь-який миротворчий мандат, який не грає їй на руку. Кремль не зацікавлений у справжньому врегулюванні, його мета — заморозити конфлікт на умовах, які дозволять Москві зберегти контроль над Донбасом і продовжувати дестабілізувати Україну зсередини.
Чи є альтернатива? Відповідь лежить не в ООН, а в Будапештському форматі. Саме підписанти Будапештського меморандуму – країни, які гарантували територіальну цілісність України в обмін на її ядерне роззброєння – мають повне моральне право запроваджувати свої механізми безпеки без вето Росії. Якщо колективний Захід справді серйозно ставиться до власних зобов’язань, він має повернути цю тему на порядок денний і формувати рішення без участі країни-агресора.
Але чи готовий світ до такого кроку? Поки що відповідь невизначена. Одне ясно точно: українці не мають права допустити, щоб під прикриттям миротворчої місії Україна отримала не мир, а новий геополітичний капкан.
Досвід миротворчих місій на Балканах: уроки для України
Миротворці не є гарантією безпеки, а передусім поділ відповідальності, який не завжди означає її реальне виконання. Коли міжнародний контингент заходить до зони конфлікту, він бере на себе зобов’язання забезпечити порядок, але історія неодноразово доводила, що цей механізм не працює без реальної сили та політичної волі. При цьому жодна кількість миротворців не гарантує миру, якщо їхня присутність не підкріплена чітким мандатом на застосування сили.
Досвід миротворчих місій на Балканах у 1990-х роках залишається одним з найсуперечливіших у сучасній історії. Місії ООН і НАТО, які мали зупинити війну, часто ставали не гарантом безпеки, а символом безсилля міжнародної спільноти. Миротворці на Балканах були, але не зупинили масові вбивства, етнічні чистки та геноцид. Однією з найбільш кричущих помилок миротворчих місій стала трагедія в Сребрениці. У липні 1995 року миротворці ООН із батальйону Нідерландів не змогли захистити анклав, який офіційно був проголошений «зоною безпеки». Водночас сербські війська під командуванням Ратка Младича увійшли в місто та влаштували справжній геноцид, убивши понад 8 тисяч боснійських чоловіків і хлопчиків. Отже, присутність нідерландського контингенту виявилася марною – вони підняли руки і втекли.
Ключова проблема полягала в тому, що миротворці не мали чіткого мандату та повноважень для використання сили. Вони діяли за жорсткими обмеженнями, які не дозволяли їм чинити опір агресору, а лише «спостерігати». Коли бойовики зайшли в Сребреницю, миротворці виявилися повністю безпорадними, а їхня присутність не тільки не врятувала людей, а й створила ілюзію безпеки, яка дорого коштувала тисячам жертв.
Для України цей досвід є надзвичайно важливим. Якщо міжнародна миротворча місія буде введена за сценарієм обмежених повноважень, вона може лише узаконити присутність російських військ на окупованих територіях і перетворити Україну на чергову Сребреницю, де «нейтралітет» міжнародної спільноти виявиться смертельним вироком для цивільних.
На противагу провалу ООН у Боснії, іншою миротворчою місією, яка безпосередньо вплинула на завершення конфлікту, стала інтервенція НАТО в Косово у 1999 році. Але навіть тут рішення приймалося надто пізно – після років етнічних чисток, переслідувань та масових убивств. Лише після того, як сербські війська продовжили політику вигнання албанського населення, НАТО розпочало військову операцію, яка змусила Белград піти на поступки.
Головний урок Косова для України полягає у тому, що миротворці мають сенс тільки тоді, коли вони отримують реальний військовий мандат, можуть застосовувати силу та примушувати агресора до виконання умов миру. Будь-яка місія, що буде «спостерігати» чи лише забезпечувати буферну зону без чіткої гарантії українського суверенітету, може призвести до затягування конфлікту та легалізації російського контролю над окупованими територіями.
І ще один важливий момент, який треба враховувати – це те, що введення миротворців у Югославії майже завжди закінчувалося фактичним розділенням територій. Боснія та Герцеговина після Дейтонської угоди залишилася розділеною на дві частини: мусульмансько-хорватську федерацію та Республіку Сербську. Косово фактично відокремилося від Сербії, хоча формально Белград не визнає його незалежності.
Україна може отримати аналогічний сценарій: будь-яка миротворча місія, яка буде діяти без повернення контролю України над Донбасом, законсервує окупацію на роки. РФ використовуватиме миротворців як інструмент розведення сил і визнання ОРДЛО окремою територією, що дасть Москві політичний інструмент впливу на майбутнє України.
Чи може миротворча місія в Україні спрацювати
Виходячи з югославського досвіду, єдиним варіантом ефективної миротворчої місії в Україні є операція з повним мандатом ООН на застосування сили, розміщення військ уздовж українсько-російського кордону та контроль над усіма незаконними збройними формуваннями. Проте такий сценарій виглядає малоймовірним, адже Росія як постійний член Ради Безпеки ООН заблокує будь-яку місію, що суперечить її інтересам.
Якщо ж миротворчий контингент буде введений за моделлю Боснії – з обмеженим мандатом, без контролю над кордоном і без можливості застосування сили, це буде не шлях до миру, а пряма дорога до замороженого конфлікту, який Москва використовуватиме для тиску на Київ ще багато років. Україна, яка зараз стикається з дискусіями щодо можливого введення миротворців, повинна ретельно аналізувати цей досвід, щоб уникнути повторення тих самих помилок, які призвели до заморожених конфліктів, етнічних чисток і міжнародного ганьби.
У питанні миротворчої місії, як і в усьому процесі мирного врегулювання, жодна зі «сторін» не говорить відверто, залишаючи місце для маніпуляцій та політичних ігор. Велика гра навколо України триває, і її правила визначають далеко не лише в Києві. Миротворці, які в теорії мають стати інструментом припинення війни, насправді можуть стати зброєю дипломатичного тиску, змінити розстановку сил і, врешті-решт, підірвати суверенітет країни. Захід говорить про стабільність, Росія – про розмежування, а Україна не має права на помилку в розрахунках.
І найгірше, що в цій ситуації найбільший ризик не в самому факті введення миротворців, а в тому, що українцям, схоже, не поспішають пояснювати справжні наміри тих, хто ухвалює рішення. Невизначеність, туманні дипломатичні формулювання та кулуарні домовленості можуть коштувати Україні не просто нового політичного витка, а перспективи відновлення миру на справедливих умовах. Тому зараз головне завдання – не просто слухати риторику світових гравців, а чітко розуміти, що стоїть за кожним словом про «миротворців» і чиї інтереси вони справді представляють.
Ще одним з ключових уроків, які потрібно враховувати в контексті України, є розуміння того, що присутність миротворців сама по собі не означає припинення війни, якщо РФ не зацікавлена у справедливому мирі. Більше того, сам факт появи іноземних військових у зоні бойових дій ризикує стати детонатором глобального зіткнення. Будь-яка провокація або збройне зіткнення між військами РФ та міжнародними миротворцями може в одну мить перетворити регіональний конфлікт на пряме протистояння між Росією та іншими державами.
Отже, якщо Україна дозволить перетворити миротворчу місію на геополітичний компроміс, вигідний усім, окрім неї, це стане її стратегічною поразкою. Не кожен «мир» означає справедливість, і не кожен миротворець є гарантом безпеки. Досвід Балкан, та інших країн доводить: міжнародні місії можуть бути як інструментом стабільності, так і механізмом легалізації окупації. Але Україна не має права дозволити собі другий сценарій, бо він означатиме втрату не лише територій, а й майбутнього, за яке вже заплачено занадто високу ціну.
