Коли свобода стає злочином: колізії та ризики законопроєкту про кримінальну відповідальність за правопорушення при перетині кордону
Українське суспільство стоїть перед чергової дилеми про баланс між воєнною необхідністю та правами громадян. В Україні готується рішення, яке може радикально змінити правила для сотень тисяч чоловіків призовного віку. Законопроєкт №13673, поданий урядом до парламенту, виходить далеко за межі звичних штрафів за незаконний перетин кордону. Він вперше пропонує запровадити кримінальну відповідальність за правопорушення при перетині кордону. У такому рішенні вбачається намагання уряду максимально контролювати «мобілізаційний ресурс» і закрити «лазівки», якими досі користувалися українці. Водночас постають питання: де закінчується обов’язок перед державою і починається право громадян на свободу пересування? Чи грамотно виписані нові правові норми? Які наслідки для суспільства матимуть такі зміни?
Що передбачає законопроєкт №13673
Кабінет Міністрів України передав на розгляд Верховної Ради законопроєкт №13673, який здатен суттєво змінити правову рамку у сфері контролю за державним кордоном і мобілізаційними зобов’язаннями громадян. Цей документ пропонує запровадити кримінальну відповідальність за порушення, які раніше каралися лише адміністративно, і саме це робить його предметом активних дискусій у суспільстві, адже мова йде не тільки про покарання за нелегальні спроби виїзду, а й про встановлення нових правил для тих, хто залишає країну легально, проте не повертається у встановлений законом строк.
Уряд пояснює необхідність таких змін різким зростанням кількості спроб обійти мобілізаційні обмеження. За даними прикордонної служби, з початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року й до березня 2025 року було затримано майже сорок три тисячі чоловіків призовного віку, які намагалися незаконно перетнути державний кордон, причому переважна більшість робила це поза офіційними пунктами пропуску. Така статистика стала підставою для висновку, що адміністративних стягнень уже недостатньо для стримування порушників.
Законопроєкт пропонує внести зміни до статті 332 Кримінального кодексу України, яка регулює питання незаконного переправлення осіб через державний кордон. Якщо зараз за самовільну спробу виїзду без документів або з використанням підроблених паперів передбачено лише штраф, то нова редакція вводить кримінальне покарання.
Перетин або спроба перетину кордону в умовах воєнного чи надзвичайного стану будь-яким способом поза пунктами пропуску, використання документів з неправдивими відомостями чи відсутність дозволу відповідних органів каратимуться штрафом у розмірі від семи до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що дорівнює приблизно від п’ятдесяти однієї до ста сімдесяти тисяч гривень, або позбавленням волі на строк до трьох років. Окремо підкреслюється відповідальність за пошкодження прикордонної інфраструктури, що уможливлює як обмеження волі, так і реальне ув’язнення на такий самий термін.
Принципово новим елементом документа є положення про кримінальну відповідальність за перевищення дозволеного строку перебування за кордоном у період воєнного стану. Йдеться про призовників, військовозобов’язаних та резервістів, які отримали законний дозвіл на виїзд, але не повернулися у визначений строк. За таке порушення пропонується встановити покарання у вигляді штрафу від трьох тисяч чотирьохсот до п’яти тисяч ста гривень або ув’язнення від трьох до п’яти років. Це означає, що навіть відсутність громадянина на території України у зв’язку з особистими обставинами може потрапити у сферу кримінального права, якщо строк перебування за кордоном виявиться перевищеним.
Важливою деталлю є надання можливості звільнення від відповідальності у випадках, коли особа добровільно повертається в Україну упродовж трьох місяців і до моменту вручення підозри самостійно заявляє про факт правопорушення. Таким чином, держава залишає для громадян механізм виходу з ризикованої ситуації без кримінальних наслідків, але встановлює жорсткі часові рамки, невиконання яких прирівнюватиметься до злочину.
Уряд окремо акцентує увагу на тому, що законопроєкт спрямований не лише проти індивідуальних спроб ухилення, а й проти організованих схем незаконного переправлення. Відповідальність для посередників та організаторів суттєво посилюється, оскільки саме завдяки їхній діяльності значна частина військовозобов’язаних намагалася залишити країну. Отже, документ має комплексний характер: він карає як тих, хто ухиляється, так і тих, хто сприяє цьому.
Правові колізії та ризики
У пояснювальній записці законопроєкту №13673, поданого урядом на чолі з прем’єр-міністром Юлією Свириденко, автори вказують на необхідність визначення підстав звільнення від відповідальності та приведення положень Кодексу України про адміністративні правопорушення у відповідність до рішення Конституційного Суду. Проте за формальною метою закріпити чіткі норми та підвищити дисципліну приховується цілий комплекс проблем, які перетворюють цей законопроєкт на джерело нових колізій, порушень принципу правової визначеності й потенційних загроз для основоположних прав громадян.
Законопроєкт ставить під сумнів не тільки межі державного контролю, а й саму логіку правового регулювання в умовах війни. Формально в ньому йдеться про боротьбу з масовим ухиленням від мобілізації. Статистика дійсно вражає: майже 43 тисячі чоловіків призовного віку затримано з початку вторгнення за спроби обійти мобілізаційні обмеження. Але замість того, щоб розбиратися у причинах цього явища, держава обирає шлях каральної ескалації. Логіка проста: адміністративні штрафи не зупинили – отже, потрібно зробити злочином. Така логіка виглядає небезпечною і примітивною, адже посилення покарання саме по собі ще ніколи не ставало універсальним засобом вирішення проблеми.
Більше того, у випадку з перетином кордону сама криміналізація виглядає дискусійною: рівень суспільної небезпеки конкретного діяння може бути зовсім іншим. Одне – втеча з країни за підробленими документами, інше – проста помилка в термінах перебування за кордоном, яка тепер може закінчитися кримінальною відповідальністю.
Звідси випливає найгостріша суперечність: згідно зі статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання та право вільно залишати територію держави, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Проте в українському законодавстві немає жодної прямої норми, яка б забороняла чоловікам віком від 18 до 60 років перетинати кордон під час воєнного стану. Ні в Законі України «Про правовий режим воєнного стану», ні в Законі України «Про правовий режим надзвичайного стану», ні в Законі України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», а також у постанові Кабінету Міністрів «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» не вказано, що військовозобов’язаним чоловікам віком від 18 до 60 років заборонено перетинати кордон.
Однак прикордонники роками користуються внутрішніми інструкціями, відмовляючи громадянам у виїзді. Законопроєкт фактично легалізує цю практику, перетворюючи сумнівні адміністративні рішення на підставу для кримінального переслідування. Виходить, що прикордонник, який вважає, що «не всі документи надані», отримує можливість відкрити людині пряму дорогу до суду.
Конституція також прямо забороняє застосування законів, які погіршують правове становище особи, до подій, які мали місце раніше, і встановлює, що ніхто не може нести відповідальність за діяння, які на момент їх вчинення не визнавалися правопорушенням.
Крім того, стаття 64 Конституції встановлює, що права і свободи громадян можуть обмежуватися лише у випадках, прямо передбачених Основним Законом. У воєнний чи надзвичайний стан держава справді має право вводити тимчасові обмеження, але лише з визначеним строком дії. При цьому існує перелік прав, які обмежувати не можна за жодних умов — він зафіксований у низці статей Конституції.
Саме на цю норму посилаються автори законопроєкту, коли аргументують необхідність обмеження виїзду чоловіків за кордон. Здається, ніби все відповідає букві закону: йдеться про право на свободу пересування, закріплене у статті 33. Втім тут виникає ключова різниця. Конституція дозволяє обмежити право, наприклад, запровадити тимчасові рамки для виїзду чи перебування за межами країни. Водночас вона не дозволяє нав’язувати громадянам новий обов’язок, який прямо суперечить сутності цього права.
Інакше кажучи, за Конституцією можна обмежити свободу пересування, але не можна примусити людину виконувати дії, які руйнують сам зміст цієї свободи. Тому покладання на громадян юридичного обов’язку повертатися в Україну — це вже не просто обмеження, а відверте протиріччя Основному Закону.
Ще однією правовою пасткою законопроєкту є передача прикордонникам повноважень розглядати справи про незаконний перетин кордону. Таким чином саме орган, який ухвалює рішення про заборону виїзду, одночасно стає й каральним органом. Суд у такій конструкції залишається лише майданчиком для оскарження вже накладеного покарання. Це прямий відхід від принципу поділу влади, відправної точки правової держави. Фактично правоохоронний орган отримує функцію суду, а це створює широкі можливості для зловживань. Водночас у прикордонників відібрали право складати протоколи за такі правопорушення, однак нікому це право не передали. Виходить парадокс: одна норма суперечить іншій, створюючи правовий хаос.
При цьому, не посилаючись на жодний закон, прикордонники будуть мотивувати заборону виїзду чоловікам тим, що «не всі документи надано», хоча згідно норм закону з них необхідний тільки закордонний паспорт та документи на дитину.
Не менш небезпечно виглядає і розмитість формулювань. У тексті йдеться про заборону перетину «без дозволу відповідних органів влади», але при цьому не конкретизується, які саме органи мають право давати чи не давати цей дозвіл. Така невизначеність відкриває дорогу для довільних трактувань, коли будь-яке рішення можна буде підкріпити посиланням на абстрактний «орган влади». Отже, закон з настільки нечіткими положеннями стає не інструментом захисту суспільства, а механізмом свавілля.
Окремої уваги заслуговує питання ретроспективності. Ініціатори законопроєкту визнають, що нові кримінальні статті застосовуватимуться лише до правопорушень, скоєних після його офіційної публікації. Отже, десятки тисяч чоловіків, які покинули країну між 2022 і 2025 роками, залишаються поза межами нової норми. До них можуть застосовуватися лише чинні статті – наприклад, 2041 Кодексу про адміністративні правопорушення чи 336 Кримінального кодексу (ухилення від призову). Така вибірковість лише підкреслює юридичну непродуманість ініціативи: уряд намагається одночасно продемонструвати жорсткість, але залишає «білу пляму» на кілька років, у якій уже було зафіксовано рекордну кількість порушень.
Виходячи з ініційованого законопроєкту, людина автоматично отримує статус правоопорушника, щойно прострочила строки повернення. Однак ці строки діють далеко не для всіх. Для людей з інвалідністю чи багатодітних батьків жодних лімітів не існує, натомість вони суворо прописані для супроводжуючих родичів, студентів за обміном, залізничників, артистів та ще цілої низки категорій.
Формально карати за минуле неможливо, але якщо у фінальному тексті закріплять формулювання «перебування за межами України понад встановлений строк», тоді йдеться вже не про факт, а про стан, який триває доти, доки людина не повернеться. А це відкриває зовсім іншу юридичну реальність: «безперервне невиконання закону», де ані строки давності, ані принцип «закон не має зворотної сили» не діють.
Постає питання, наскільки чітко виписані нові правові норми і як вони працюватимуть у судовій практиці. Існує небезпека правової колізії, коли звичайна затримка з об’єктивних причин, таких як хвороба чи неможливість виїзду через закриття кордонів, може трактуватися як кримінальний злочин. Відсутність достатньо детальних винятків може призвести до випадків, коли люди будуть переслідуватися через обставини, які не залежать від їхньої волі.
Водночас законопроєкт передбачає, що людина може уникнути кримінальної відповідальності, якщо протягом місяця після завершення встановленого строку перебування за кордоном повернеться в Україну й до моменту повідомлення про підозру сама повідомить про це правоохоронний орган. І тут виникає запитання: який саме орган? В тексті законопроєкту цього навіть не уточнили.
Ще показовішою є примітка до статті: порушення строків перебування за межами України не тягне за собою кримінальної відповідальності, якщо вони закінчуються вже після скасування або припинення воєнного стану. Це формулювання звучить як вершина правового абсурду і демонструє повну відсутність професійності в авторів документа. Адже виходить, що людям немає жодного сенсу повертатися до України зараз, під час дії воєнного стану, якщо після його завершення всі строки й так «обнуляться».
Взагалі, як вбачається зі змісту законопроєкту, кожен, хто хоче виїхати за кордон, залишився там чи пропустив дедлайн, фактично становиться потенційним злочинцем. Тому результат буде цілком прогнозованим: навіть ті, хто ще розглядав можливість повернення, після ухвалення такого закону навряд чи ризикнуть зробити цей крок, відсоток охочих повертатися може зійти до нуля.
Отже, уряд Юлії Свириденко вирішив піти найпростішим шляхом — посилити каральний і превентивний тиск на українців. Не маючи навіть законодавчо закріпленої заборони на виїзд за кордон, він пропонує інструмент, який дозволить притягнути до кримінальної відповідальності будь-кого лише за факт перетину кордону. Проте текст законопроєкту свідчить про те, що його готували люди, які слабо орієнтуються в чинному законодавстві та зовсім не думають про наслідки.
Правовий і суспільний ефект від ухвалення законопроєкту може бути масштабним. По суті, вперше в українському законодавстві на рівні Кримінального кодексу з’являється норма, яка встановлює відповідальність як за факт виїзду за кордон, так і за неповернення в Україну. Це значно змінює саму логіку контролю за «мобілізаційним ресурсом»: якщо раніше держава намагалася стримати нелегальні спроби залишити країну, то тепер під загрозою опиняється навіть той, хто виїхав легально, але не дотримався встановлених правил. У такій конструкції вбачаються як прагнення максимально убезпечити країну від втрати мобілізаційного потенціалу, так і серйозні ризики для прав громадян.
У підсумку законопроєкт №13673 можна розглядати як спробу держави закрити всі можливі «лазівки», які дозволяли українцям ухилятися від виконання військового обов’язку, проте водночас чи стане він ефективним інструментом зміцнення обороноздатності, чи призведе до загострення напруги в суспільстві, залежить від того, наскільки виважено та справедливо його застосовуватимуть. Саме практика реалізації нових норм покаже, чи зможе держава знайти баланс між воєнною необхідністю та дотриманням прав громадян, чи цей баланс буде остаточно зміщений у бік суцільного контролю.
Показовим штрихом ініціаторів законопроєкту є те, що його віднесли до тих, які не потребують публічних консультацій з громадськістю. Тому він навіть не виносився на громадське обговорення, попри те, що Порядок проведення консультацій з питань державної політики, затверджений Кабінетом Міністрів, прямо передбачає таку процедуру.
Все це разом створює враження не виваженого правового рішення, а швидше реакції на політичний і суспільний тиск. Уряд демонструє намір «закрити всі лазівки», але при цьому створює нові небезпечні колізії, які ставлять під сумнів основоположні конституційні права громадян. Там, де потрібні чіткі правові норми, уряд пропонує невизначеність. Там, де необхідна справедливість і пропорційність покарання, суспільству нав’язують каральну репресивність. І саме тому законопроєкт №13673 виглядає не як інструмент наведення порядку, а загроза нових конфліктів між державою та громадянами. Тож, скорш за все, у разі ухвалення цієї законодавчої ініціативи шкоди від неї буде набагато більше, ніж користі.
Цей законопроєкт з’явився із запізненням більш ніж на три роки, і тут простежується очевидна логіка: спершу вивезли всіх «своїх», а тепер, коли питання стало масовим, вирішили закручувати гайки для пересічних громадян. Крім того, законопроєкт є занадто радикальним. Як свідчить практика, збільшення суворості покарань майже ніколи не зменшує кількість правопорушень. Потрібно враховувати індивідуальну суспільну небезпеку кожного конкретного випадку, а не ставити всіх під один шаблон.
Заборона й покарання є арсеналом авторитарних режимів, де думати не потрібно. Водночас заохочення і створення стимулів для залишення на Батьківщині чи вповернення українців додому, або робота з людською психологією вимагають стратегічного бачення, зайвих зусиль і поваги до своїх громадян. Проте замість того, щоб будувати політику добробуту й мотивації, уряд знову пропонує репресивні норми. Вони ще більше підривають довіру громадян до держави, залишають в них відчуття безвиході, а також ставлять питання про межі співвідношення між обов’язком перед державою і базовими правами людини. Крім того, вони показують українцям, що уряд сам не розуміє логіки власних норм і рішень.
