Кароль Навроцький – новий президент Польщі з меседжем: соціальні преференції тільки для поляків

6 серпня 2025 року Кароль Навроцький офіційно вступив на посаду президента Польщі. Присяга, виголошена перед Національними зборами, ознаменувала не лише формальну зміну особи на найвищому державному посту, а і, вочевидь, початок політичного співіснування двох несумісних візій Польщі: ліберальної, яку уособлює прем’єр Дональд Туск, та консервативно-націоналістичної, яку репрезентує новий глава держави.

Повернення правих: хто такий Кароль Навроцький?

42-річний Кароль Навроцький – історик, колишній боксер-аматор, а до інавгурації – очільник Інституту національної пам’яті. Він не мав досвіду обіймання виборних посад, однак став центральною фігурою у боротьбі за консервативний реванш, яку провела партія “Право і справедливість” після втрати парламентської більшості у 2023 році.

Хоча Навроцький висувався як незалежний кандидат, його кампанію активно підтримували праві політики, зокрема колишній президент Анджей Дуда, американський лідер Дональд Трамп і низка європейських популістів, включно з Віктором Орбаном. У другому турі виборів він обійшов ліберального мера Варшави Рафала Тшасковського з мінімальним відривом – 50,89% проти 49,11%. Попри зафіксовані порушення та перевірки бюлетенів у 13 округах, Верховний суд визнав результати легітимними.

Президент в опозиції до уряду: виклики для польської демократії

Польща має напівпрезидентську (тобто парламентсько-президентську) форму правління. Це означає, що ключова виконавча влада зосереджена в руках прем’єра та уряду, однак президент володіє правом вето, може скеровувати законопроєкти до Конституційного трибуналу і впливати на зовнішню політику.

Поява Навроцького на посаді голови держави – серйозний виклик для ліберального уряду Дональда Туска. Президент уже заявив, що блокуватиме спроби уряду переглянути абортне законодавство, провести судову реформу в дусі стандартів ЄС, а також планує ініціювати створення нової Конституції до 2030 року. Це потенційно може призвести до тривалого інституційного конфлікту.

Конституційна реформа як інструмент ідеологічного зламу

У своїй інавгураційній промові 6 серпня 2025 року президент Польщі Пшемислав Навроцький заявив про намір розпочати повний перегляд чинної Конституції. На його думку, Основний закон “надто часто порушувався” і більше не відповідає сучасному соціальному та геополітичному контексту. Нову Конституцію, за його словами, планується ухвалити до 2030 року.

Для реалізації цього задуму має бути створена спеціальна Конституційна рада при Президенті, яка координуватиме процес оновлення та забезпечуватиме “чесну національну дискусію”. Формально йдеться про спробу демократичного оновлення, однак озвучені теми реформ вказують на чіткий ідеологічний вектор.

Ймовірні зміни в Основному законі стосуватимуться:

• жорсткішого контролю над міграцією, зокрема, протидії нелегальній міграції;
• відмови від переходу на євро, що символізує віддалення від інтеграційних процесів в ЄС;
• збереження чинного пенсійного віку, попри демографічні виклики;
• конституційних гарантій польського суверенітету – в опозицію до європейської централізації;
• відмови від політики “Зеленого курсу”ЄС, що буде закріплено як один із “символів”нової Конституції.

Таким чином, реформа може стати не стільки юридичною, скільки політичною ревізією – фіксацією ультраконсервативного та євроскептичного курсу держави в Основному законі.

Незручний союзник: Україна між підтримкою і ревізіонізмом

Особливу увагу в українському контексті привертає позиція Навроцького щодо Києва. Попри те, що під час кампанії та інавгураційної промови він підтвердив підтримку України у війні з Росією, зробивши акцент на “власних національних інтересах”, його висловлювання у минулому звучать як прямий виклик українсько-польському партнерству.

Навроцький неодноразово заявляв, що Україна не має права на вступ до ЄС і НАТО, доки не “візьме на себе відповідальність за Волинську різанину”. Він публічно обурювався тим, що Київ нібито не дозволяє ексгумацію тіл польських жертв, хоча насправді українська влада ще в листопаді 2024 року зняла обмеження на такі роботи.

Цей тиск на історичному фронті є частиною ширшої політичної лінії: Навроцький використовує минуле як важіль тиску, посилюючи вимоги до Києва на тлі внутрішніх польських дискусій про ідентичність, безпеку й роль держави в глобальному контексті.

Ми неодноразово писали про те, що попри вагому підтримку Польщі, питання Волинської трагедії залишається болючою темою в українсько-польських відносинах. Впродовж багатьох років ексгумація польських жертв на території України була заблокована як відповідь на акти вандалізму проти українських пам’яток у Польщі. Лише у 2025 році, після досягнення міждержавного консенсусу, Київ дозволив відновити пошуково-ексгумаційні роботи, зокрема в селі Пужники на Тернопільщині.

Це рішення, озвучене Дональдом Туском як “ключ до примирення”, було сприйняте неоднозначно в Україні, оскільки не супроводжувалося аналогічними кроками з польського боку щодо українських поховань. Відмінності у трактуванні самої трагедії – для Польщі це “геноцид”, для України – частина боротьби за незалежність – ускладнюють досягнення спільного історичного наративу.

Попри участь України в європейських ініціативах з формування спільної історичної пам’яті, Волинське питання досі лишається політичним інструментом – і джерелом тиску з боку окремих польських політиків.

Соціальна риторика і антиукраїнські наративи

Навроцький активно експлуатує тему «польські ресурси – для поляків», заявляючи про необхідність припинити доплати до українських пенсій, обмежити доступ до соціальних виплат для іноземців і надати пріоритет польським дітям у школах та лікарнях. Це напряму б’є по українських біженцях у Польщі, кількість яких досі сягає мільйона.

Навроцький неодноразово заявляв, що соціальні виплати і пенсії мають бути для поляків, а не для українців – зокрема, закликав повністю скасувати доплати українським пенсіонерам в Польщі, про що повідомляло видання Polish News. Він говорив про те, що у чергах до лікарів, у школах й дитсадках мають отримувати пріоритет польські громадяни, а українці — лише після них. А також нинішній президент Польщі заявляв, що програма “800+”(800 злотих на дитину) не повинна охоплювати українські сім’ї, якщо батьки не працюють або не сплачують податки в Польщі.

Підґрунтя для таких заяв – численні кампанії з обмеженням виплат та соціальних послуг, що розглядалися у 2025 році. Так, польський прем’єр Дональд Туск публічно підтримав ініціативу обмежити право на програму “800+”лише до тих українців, які працюють і сплачують податки в країні. Це при тому, що в Польщі зареєстровано майже 1 млн українських біженців, а загалом близько 2 млн українців проживають у країні, й більше ніж 80 % українців – це жінки, багато з яких працює.

Згідно з дослідженнями, підтримка українців у польському суспільстві впала з 94 % у 2022 році до 57 % у грудні 2024 року, частково через економічні труднощі, але також – через саме такі політичні меседжі.

Повне пріоритетне право поляків в медичній допомозі й освіті, а обмеження допомоги українцям озвучено самим Навроцьким. Обмеження виплат “800+” для нерезидентів або непрацюючих українців підтримав і Навроцький, і Туск.

Соціальна напруга і зміна суспільної думки стосовно українців підтверджуються даними DW, AP та інших джерел. Риторика Навроцького щодо соціальних виплат і доступу до державних ресурсів – це стратегічна складова його політичного курсу, спрямованого на отримання політичної підтримки серед виборців, що сприймають українських біженців як непропорційне навантаження на соціальну систему.

Такі заяви мають не лише риторичний характер, вони формують суспільне сприйняття українців в Польщі, сприяючи зростанню ворожості й зменшенню підтримки серед населення. Це створює більш складний фон для взаємин не лише з Україною, а й для загальної євроінтеграційної стратегії Польщі.

Проти Брюсселя: хто головний опонент Навроцького в ЄС?

Риторика нового президента вкрай критична щодо Європейського Союзу. Він виступає проти “централізації”, називаючи екологічні директиви – зокрема щодо пластикових пляшок – “виведенням Європи з перегонів”, а політику ЄС у сфері міграції – прямою загрозою національній безпеці.

Навроцький обіцяє односторонньо розірвати міграційну угоду, якщо вона змусить Польщу приймати біженців, і прямо звинувачує Німеччину в спробі “виправити свої помилки”за рахунок східних сусідів.

Це фактично ставить Варшаву на траєкторію конфлікту з Брюсселем, особливо в умовах, коли уряд Туска намагається відновити зіпсовані за часів правління PiS відносини з європейськими інституціями.

Польща після Дуди – чи збережеться спадкоємність?

Анджей Дуда, попередній президент, також представляв консервативний табір, однак з роками дедалі частіше шукав баланс між партійними зобов’язаннями та міжнародними викликами. Навроцький натомість обіцяє бути більш однозначним, послідовним і “непохитним”у відстоюванні консервативної ідентичності Польщі.

Його жорстка риторика щодо абортів, ЛГБТ, історії, українських мігрантів і ЄС викликає побоювання не лише у Брюсселі, а й серед польських лібералів та громадянського суспільства.

Чого чекати Україні: холодне партнерство чи прихований шантаж?

Навроцький формально підтримує допомогу Україні, однак виставляє це підтримкою за умов. Він часто наголошує, що Варшава має отримувати “взаємність”від Києва. Вочевидь, у цьому полягає його концепція “Польщі-партнера”: допомога, але лише після вибачень, після визнання провини, після публічного жесту.

Це створює поле для політичного шантажу: Україна буде змушена балансувати між історичними вибаченнями та прагматикою війни, втрачаючи важливого союзника або ж погоджуючись на умовний “дискомфорт”заради єдності фронту.

Європейський рубікон для Польщі

Інавгурація Кароля Навроцького знаменує початок нового етапу польської політики – перехід до співіснування різних політичних парадигм у межах однієї держави. Його президентство буде випробуванням для уряду, випробуванням для ЄС, і – не менш важливо – випробуванням для українсько-польських відносин.

На відміну від попередника, Навроцький не лише говорить мовою історії, а й намагається зробити з неї політичну зброю. І це головне, що має враховувати Київ у своїй подальшій стратегії: партнерство із Варшавою вже не буде безумовним – воно стане торгом. І за ціну цієї торгівлі відповідатимуть не лише політики, а й нації.