Для дітей на захоплених Росією територіях війна не обмежується вибухами, зруйнованими будинками та життям без звичного навчання. Вони роками перебувають у середовищі насильства, примусу й тотального контролю, де озброєні військові можуть увірватися до оселі, українська освіта стає небезпечною таємницею, а після повноліття юнакові загрожує служба в армії держави-окупанта.
Як повідомив очільник організації Save Ukraine Микола Кулеба, протягом останнього тижня з тимчасово окупованих територій вдалося вивезти ще 23 дітей і молодих людей. Деякі з них пережили обстріли, допити, фізичне насильство та погрози примусовою мобілізацією. Операцію провела команда Save Ukraine за участі партнерів у межах президентської ініціативи Bring Kids Back UA.
Погрози зброєю у власному домі
Серед тих, кого вдалося повернути, — 18-річний Тимур. Його справжнє ім’я не називають із міркувань безпеки. Під час окупації до будинку хлопця зі зброєю увірвався російський військовий і кілька разів вистрілив у його бік.
Навіть після пережитого Тимур залишався на захопленій території. Виїзд звідти пов’язаний із ризиком, складною логістикою, перевірками та необхідністю приховувати свої наміри від окупаційних структур. Остаточним поштовхом стали погрози відправити юнака до російського війська.
Досягнення повноліття на окупованій території створює для українських хлопців нову небезпеку. Росія нав’язує місцевим жителям своє громадянство, запроваджує власний військовий облік і використовує адміністративний тиск. Відмова від російських документів може обмежити доступ до роботи, навчання, медичних послуг і пересування.
У такому середовищі паспорт стає засобом контролю, а військова служба — загрозою змусити українця воювати проти власної держави. Для підлітків, які кілька років прожили в окупації, наближення 18-річчя часто означає, що часу на безпечний виїзд залишається дедалі менше.
Українська школа, яку доводилося приховувати
На підконтрольну Україні територію також повернулася 12-річна Руслана. Під час російської блокади вона ховалася від бомбардувань у підвалі церкви. Дівчинка стала свідком загибелі сусідів, і пережите позначилося на її здоров’ї.
Попри окупацію, Руслана таємно продовжувала навчатися в українській школі. Для дитини це означало не звичайне підключення до дистанційного уроку, а постійну необхідність приховувати навчання, листування, застосунки та українські підручники.
На захоплених територіях Росія переводить заклади освіти на власні програми, витісняє українську мову та історію, змушує дітей брати участь у пропагандистських заходах. Навчання за українською програмою може привернути увагу окупаційної адміністрації та спричинити тиск на всю родину.
Через це частина дітей виходить на уроки потайки, користується навушниками, видаляє повідомлення й ховає навчальні матеріали. Звичайне прагнення залишатися учнем української школи перетворюється на щоденний ризик.
Тривале навчання в таких умовах впливає не лише на успішність. Дитина мусить постійно контролювати власні слова, приховувати погляди та стежити, хто перебуває поруч. До страху перед обстрілами додається страх викриття, покарання батьків або примусового переведення до російського закладу.
Допит і катування електричним струмом
Ще одна історія стосується 19-річного Олексія. Окупаційні структури намагалися примусити його підписати контракт із російською армією. Хлопця допитували та катували електрошокером.
Через постійний страх отримати повістку, обстріли й тривале нервове напруження в Олексія почалися проблеми з пам’яттю та слухом. Повернення на підконтрольну Україні територію дало йому фізичну безпеку, однак наслідки пережитого потребуватимуть медичної та психологічної допомоги.
Катування електричним струмом належить до методів, після яких у постраждалих можуть зберігатися біль, порушення чутливості, проблеми зі сном, концентрацією та пам’яттю. Психологічні наслідки можуть проявлятися не одразу. Людина іноді уникає розмов про пережите, гостро реагує на різкі звуки, боїться людей у формі або постійно очікує повторення насильства.
Для молодих людей такі травми накладаються на роки життя в ізоляції від України. Після повернення їм доводиться відновлювати документи, лікуватися, продовжувати освіту, шукати житло та звикати до середовища, у якому вже немає окупаційних блокпостів і перевірок.
Діти дорослішають у системі примусу
Історії Тимура, Руслани й Олексія показують різні сторони життя українських дітей під контролем Росії. Одних переслідують через зв’язок з Україною, інших примушують навчатися за російськими програмами, отримувати документи держави-окупанта або готуватися до служби в її війську.
Дитина в такому середовищі не може вільно обирати школу, мову навчання чи спосіб висловлювати свою ідентичність. Навіть розмова з родичами на підконтрольній Україні території може викликати підозру. Родини змушені приховувати плани виїзду, оскільки передчасне розголошення здатне зірвати операцію та поставити під загрозу всіх її учасників.
Особливо вразливими залишаються підлітки без належного батьківського супроводу. Вони залежать від окупаційних установ, не завжди мають власні документи та не можуть самостійно перетнути складний маршрут. Повернення кожної такої дитини потребує встановлення місця перебування, перевірки обставин, пошуку законного представника та підготовки безпечного шляху.
Подробиці маршрутів і переговорів зазвичай не розголошують. Публікація таких даних може ускладнити майбутні операції, викрити людей, які допомагають на захоплених територіях, або спричинити посилення контролю з боку російських силовиків.
Повернення не завершує пережиту історію
Після виїзду діти потребують значно більшого, ніж тимчасове житло та відновлення документів. Частина з них тривалий час не мала доступу до української освіти, медичних обстежень і безпечного спілкування з однолітками. Дехто повертається без батьків або після тривалої розлуки з родиною.
Робота з такими дітьми включає оцінку фізичного й психологічного стану, юридичну допомогу, поновлення навчання та пошук безпечного місця проживання. Підхід має залежати від конкретного досвіду дитини: свідкам загибелі людей, постраждалим від катувань і тим, кого намагалися залучити до російських структур, потрібні різні форми підтримки.
Розмови про пережите також не можуть відбуватися лише заради публічної історії. Повторне докладне відтворення травматичних подій без належного супроводу здатне погіршити стан дитини. Психологи мають працювати у темпі, який вона може витримати, не примушуючи її одразу розповідати про насильство, втрати чи життя під обстрілами.
Повернення на вільну територію прибирає безпосередню загрозу, але не стирає роки страху. Дитина може залишатися настороженою, мати труднощі зі сном, навчанням і довірою до дорослих. Підлітки, яких примушували отримувати російські документи або брати участь у пропагандистських заходах, можуть боятися осуду, хоча відповідальність за примус лежить на окупаційній владі.
Понад дві тисячі повернених і невідомий масштаб злочину
Українські державні установи та громадські організації проводять операції з повернення дітей у межах Bring Kids Back UA. До цієї роботи залучені команди, які встановлюють місце перебування дитини, контактують із родичами, готують документи, будують маршрути та організовують допомогу після приїзду.
Станом на весну 2026 року в межах ініціативи вдалося забезпечити повернення понад 2100 українських дітей. Окремі громадські команди, зокрема Save Ukraine, WeAreAllUkrainians, благодійний фонд «Хуманіті» та Об’єднаний центр із координації пошуку й звільнення, брали участь у порятунку сотень дітей і молодих людей.
Точну кількість дітей, які залишаються в Росії або на окупованих територіях, встановити складно. Бойові дії, відсутність доступу до захоплених населених пунктів, зміна персональних даних і переміщення між установами ускладнюють пошук. У деяких випадках дітям змінюють імена, оформлюють російські документи або передають до сімей, що створює додаткові перешкоди для їх ідентифікації.
Незаконне переміщення українських дітей стало предметом міжнародного кримінального розслідування. У березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт російського президента Володимира Путіна та уповноваженої РФ з прав дитини Марії Львової-Бєлової. Суд пов’язує підозри з воєнним злочином незаконної депортації та переміщення дітей із захоплених районів України до Росії.
Повернені діти залишили територію, де їх змушували мовчати, приховувати українське навчання, боятися озброєних людей і готуватися до примусової служби. Після перетину останнього блокпоста їхня боротьба не завершується: далі починається тривале відновлення здоров’я, документів, освіти та відчуття безпеки, якого окупація позбавила їх на роки.
