Кількаденні евакуації під обстрілами: як волонтери рятують тварин з прифронтових територій
Під час війни евакуація людей звучить як першочерговий обов’язок держави й громадянського суспільства, однак поруч з цим відбувається також надзвичайно складна операція порятунку тих, хто не вміє говорити й тим самим не може вимагати допомоги. Тварини, що залишилися в зонах бойових дій або опинилися самі через поспіх, зруйновані домівки чи смерть господарів. Волонтери виїжджають на рейди, іноді триваючі кілька днів під прикриттям FPV-дронів і в бронежилетах, аби забрати собак, котів, птицю, корів і навіть екзотичних тварин, які зазвичай не потрапляють до списків пріоритетних гуманітарних вантажів; їхні зусилля поєднують гуманітарну місію з логістичними та ветеринарними викликами, що робить роботу надзвичайно вимогливою і водночас життєво необхідною для тих, кому пощастить вижити завдяки цій допомозі.
Напрямки та ритм роботи
Одним з тих, хто зробив цю місію своєю щоденною реальністю, є Влад Мячев. Вже майже два роки він постійно працює у прифронтових районах, виїжджаючи у бронежилеті, з чорним гумором і готовністю брати на себе найбільший обсяг роботи. Його досвід демонструє, що евакуація тварин — це і рутина, і екстремальні ситуації водночас, де кожен день приносить десятки нових викликів.
Зазвичай він і його напарник здійснюють чотири-п’ять рейдів на місяць, кожен із яких триває від чотирьох до п’яти діб, основним напрямком нині є Донеччина, де інтенсивність бойових дій та обсяги запитів значно перевищують можливості волонтерських сил; із меншою періодичністю приїжджають у Запорізьку, Херсонську та Сумську області, де попит на евакуацію також існує, але має іншу динаміку через різні моделі виїзду місцевого населення.
Організаційна частина цієї роботи виглядає як безперервний потік звернень, заявки надходять від різних людей: господарів, які не хочуть залишати домівки без улюбленців; тих, хто вже виїхав, але передав тварин на догляд сусідам; військових, які знаходять тварин на позиціях і хочуть передати їх рідним; а також від тих, хто підбирає безпритульних тварин, але не має змоги їх утримувати.
За словами Влада, у періоди загострення кількість заявок може сягати сорока–п’ятдесяти щодня. Через це волонтери просто не встигають опрацьовувати всі звернення, і людям доводиться чекати по тижню чи два. Щоб полегшити координацію, організація створила чат-бот для збору заявок, але траплялися дні, коли його доводилося тимчасово закривати, оскільки потік звернень перевищував можливості команди.
За одну евакуацію Влад і його колеги встигають виконати близько двадцяти заявок, що в середньому означає сорок–п’ятдесят врятованих тварин. Буває, що цифри менші, а буває значно більші. Один із найяскравіших випадків — евакуація жінки з Донеччини, яка виїжджала разом із шістдесятьма двома котами та дев’ятнадцятьма собаками. Усі вони помістилися в один транспортний засіб завдяки ретельному плануванню та хитрим рішенням у розміщенні.
Як ловлять і перевозять тварин
У прифронтових умовах методи вилову та перевезення тварин суттєво відрізняються від мирного часу. Влад розповідає, що коти найчастіше ховаються, перестрибують паркани, уникають чужих людей. Чекати на них чи користуватися спеціальними клітками у зоні бойових дій небезпечно, бо час обмежений, а над головою літають дрони. Навіть риболовні сачки, які пробували купувати, виявилися незручними. Найкращим інструментом залишаються міцні зварювальні рукавиці, які витримують укуси й подряпини.
Собаки зазвичай залишаються на своїх подвір’ях, часто до останнього, навіть у розбитих квартирах із вибитими вікнами. Їх легше забрати, бо вони чекають господаря й не залишають території.
Спершу волонтери пробували застосовувати седацію, але відмовилися від цієї практики: доза може виявитися надто сильною, а організм тварини — занадто слабким, тому ризик смерті значний.
Сільськогосподарські та екзотичні тварини
Не обмежується робота лише котами й собаками, доводилося евакуйовувати гусей, курей, кіз, свиней, корів і навіть коней. Корову можна вивести відносно просто — вона йде за людиною, але транспортувати її складно, якщо вона ходить по салону. Інколи доводилося везти навіть двох корів одночасно. Коні — особливий виклик: потрібна седація і велика команда. Влад пригадує, як під час евакуації з Херсонщини кінь був залишений господарем, здичавів і навіть під дією ліків не дозволив себе забрати в перший день. Лише наступного дня, силами десятьох людей, тварину вдалося завантажити.
Свині також складні для евакуації: вони не хочуть йти за людиною. Був випадок, коли заявка стосувалася нібито «маленьких свинок», але кожна важила по 150 кілограмів. Господар пояснив, що «маленькі» — це до двохсот кілограмів. Тоді довелося вдягати свині відро на голову й тягти її задом — метод виглядає грубим, але іншого виходу у критичній ситуації не було.
Серед особливих випадків — дикий кабан, якого вивезли у спеціальний притулок, папуги та єнот, якого господар хотів викинути, бо той не підкорявся. Інші волонтери брали участь в евакуації левів і тигрів: для цього вже потрібна седація і спеціальні клітки.
Останнім часом значну частку заявок становлять звернення від військових. Влад зазначає, що іноді їхня частка сягає п’ятдесяти відсотків. Бійці рятують собак і котів з позицій, а потім просять волонтерів передати тварин рідним. Є солдати, з якими Влад і його команда співпрацюють постійно. За його словами, він чув багато історій, коли собаки рятували життя військовим, відчуваючи обстріли завчасно і тягнучи їх до укриття. Тому такі тварини стають не лише улюбленцями, а й справжніми товаришами, яких не можна просто віддати комусь сторонньому.
Якщо врятованих тварин немає куди подіти, їх відвозять у притулки. Організація UAnimals допомагає цим закладам — надає корми, ліки, вольєри. Проте останнім часом ситуація ускладнилася: через нестачу місць багато притулків уже не можуть приймати нових підопічних. Це створює додатковий виклик для волонтерів, яким доводиться щоразу шукати варіанти тимчасового розміщення.
Слід зазначити, що розпорядок дня рятівників чітко вибудуваний. Влад пояснює, що типовий день евакуації починається ще напередодні. Спершу вони уважно переглядають список заявок і визначають, кого потрібно забрати в першу чергу. Потім він вирушає на склад, щоб взяти все необхідне для рейсу — корм, сіно для кліток та інші матеріали. За день до виїзду обов’язково телефонують усім заявникам, щоб переконатися, що допомога ще актуальна. Часто трапляється, що хтось відмовляється — тоді одразу беруть запасні заявки.
Робота стартує близько п’ятої ранку, ще затемна, коли сонце не встигло зійти. Це робиться з міркувань безпеки — так рятівників менше видно. Тварин забирають якомога швидше, обов’язково фотографуючи кожну для звіту. Далі починається розвезення: одних передають у міста й навіть інші області, кінцевою точкою часто стає Київ. Тих, хто має їхати далі на Захід України, залишають у клініці організації. Після завершення рейсу відбувається ретельна санітарна обробка: миють машину і клітки, адже багато тварин не мають щеплень і можуть становити небезпеку для інших.
Ризики та небезпечні виїзди
Ще донедавна волонтери могли наближатися до лінії фронту на три кілометри, але з поширенням FPV-дронів ця відстань зросла до восьми кілометрів. Влад пригадує один із найскладніших виїздів у приватний сектор за Покровськом. Окупанти були за три кілометри. Треба було евакуювати собаку і кота. Їхній бус залишили далеко, адже під загрозою дронів проїхати не було жодної можливості. Довелося йти пішки хвилин сорок–п’ятдесят в один бік, не маючи навіть зв’язку й не знаючи, чи тварини ще там. На місці знайшли лише собаку. Весь час над головами літали дрони — як українські, так і ворожі.
Складними були й евакуації на Херсонщині, одного разу треба було забрати трьох корів. Вулиця, де вони були, розташовувалася просто біля води, а далі вже починалася окупована територія. Рятувальників врятував туман, адже без нього вони напевно потрапили б під обстріл. Іншого разу працювали поблизу Кринок. Там обстріли були настільки інтенсивні, що військовим доводилося сидіти у підвалах по три дні. У тій місцевості забрали трьох собак, одна з яких була обгоріла після прильоту і втратила зір. Її вдалося вилікувати та повернути господарці.
Особливо небезпечною була евакуація у Родинському, біля Покровська. Тоді команда працювала одразу на двох машинах. Біля Краснолиманської шахти вони забрали близько двадцяти тварин у місцевої волонтерки й поїхали на останню заплановану точку. Щойно вийшли з автівки, як неподалік з’явився FPV-дрон. Усі відскочили, і здавалося, що загроза минула, та дрон розвернувся й полетів прямо на команду. Влад із чотирма колегами почали розбігатися. Безпілотник влетів в одну з машин.
Колег-дівчат контузило, а машина Влада, яка стояла позаду, отримала значні пошкодження — осколками розбило бокове скло й двері, її швидко відтягнули у безпечне місце. Тим часом Даня і Настя з іншої машини почали вивантажувати близько п’ятдесяти тварин, яких везли. Жодна не постраждала. Місцевий дідусь дозволив перенести всіх у свій двір. Коли лише завершили перенесення, прилетів ще один дрон, але не розірвався. Минуло лише сім хвилин. В іншій машині також було близько п’ятдесяти тварин, і всіх вдалося відвезти. Уночі повернулися разом із колегами-волонтерами, які займаються евакуацією людей, — у них був свій РЕБ. Забрали решту. Згодом «Білі янголи» витягнули тросом пошкоджену машину, і після ремонту вона знову стала придатною до використання.
Історії зі щасливим кінцем
Зараз за місяць вдається вивозити близько 250–300 тварин. Рятівники завжди мають при собі каску, бронежилет, захисні окуляри та турнікети. Влад зізнається, що саме історії з добрим фіналом дають сили йти далі. Особливо ті, коли врятовані тварини знаходять нову родину.
Він пригадує алабая з Сіверська. Це було взимку, у сильний холод і по поганій дорозі. За собакою мав доглядати хлопець, якого вже п’ятий день ніхто не бачив. Шукали у двох точках, але даремно. Лише коли зайшли в гараж, побачили тварину у оглядовій ямі. Влад не знає, чи пес сам туди впав, чи його хтось кинув. Він був дуже виснажений і майже не міг стояти. Колега стрибнув у яму, підняв його, а вони з Владом тягнули за лапи. Якби перенесли рейс, собака б не вижив. Його відвезли до клініки, а згодом він опинився в сім’ї.
Був і випадок із коровою на Сумщині, яку господарі передали з «приданим» — гребінцем, ласощами та вітамінами. Влад каже, що ця тварина була наче домашній улюбленець: надзвичайно чиста, з гладенькою шерстю, що блищала. Господарі дуже хвилювалися за неї. Корова поїхала у притулок для свійських тварин, і волонтер сподівається, що колись вони її заберуть.
У ще одній поїздці Влад знайшов нового компаньйона — кота Лео. Його евакуювали з Покровська разом із кількома іншими тваринами, яких утримувала місцева жінка. Влад мав відвезти їх у клініку, але вдома виявив, що одна переноска залишилася у машині. Довелося взяти кота на ніч. Він хвилювався, як сприймуть новачка його собака і старий кіт, але знайомство пройшло вдало. Тепер Лео живе з ним, і Влад називає його Льонею.
Страхи та жарти
Попри добрі історії, кожна евакуація залишається небезпечною. Влад пояснює, що найбільша загроза сьогодні — FPV-дрони. КАБів він не боїться, бо якщо бомба влучить, то він навіть не встигне нічого зрозуміти. А дрони полюють цілеспрямовано, наче на здобич, і це справді страшно. Саме через них він уперше одягнув каску цього року. Вважає, що вже за десять кілометрів від фронту перебувати дуже небезпечно.
Виживати у такій роботі допомагає чорний гумор. Разом з другом вони жартували: якщо відірве ногу, є знайомі в центрі Superhumans, де зроблять протез. Влад додавав, що хоче зберегти праву ногу, бо на ній татуювання. Він любить кататися на велосипеді у Києві і часто думає: якщо не повернеться з рейсу, більше ніколи цього не зробить.
Є у нього й ще один особливий страх — коти. Він пояснює: собак не боїться жодної породи, а от кіт може нашкодити по-справжньому. Якось у Торецьку один кіт так роздер йому ноги, що він не міг ходити. Господарі запевняли, що тварина добра, але щойно почали саджати в переноску, вона кинулася дряпати всіх. Відпустити було не можна, бо втекла б. Довелося тримати, і кіт схопив його за ногу. Наступного дня вона розпухла.
Ветмісії для здоров’я тварин і спокою їхніх власників: історія Наталії
Три тижні на місяць ветеринарка Наталія Соколова проводить у прикордонні до лінії фронту, і в ці дні її час розчиняється в щільному графіку оглядів, операцій і розмов з людьми, які переживають за своїх улюбленців не менше, ніж за власну безпеку, тоді як над будь-якою локацією може зненацька з’явитися ворожий дрон і змусити згортати роботу або ховатися під укриття.
Ще задовго до повномасштабного вторгнення вона знайшла себе у волонтерстві та заснувала проєкт «Доступна стерилізація», у якому йшлося не лише про рутинні хірургічні втручання, а й про системну вакцинацію від сказу, що мала стати доступною для тих громад, де на профілактику традиційно не вистачало ні коштів, ні фахівців, ні уваги. Вона пояснює, що постійно стикалася з морально нестерпними історіями, коли щенят і кошенят топили, і що така практика принижує людську гідність, тоді як люди, які мають реальний вибір, майже завжди обирають гуманний шлях, якщо до них приходять із простою та зрозумілою альтернативою.
На самому початку великої війни Наталія на короткий час виїхала до Німеччини, де стажувалася в одній із клінік, і саме там, познайомившись з іншими волонтерами, вона вирішила разом із ними їхати на прифронтові території, а першим пунктом на цій карті став Лиман, щойно звільнений від окупації, де у людей була надмірна кількість питань і майже повна відсутність місцевих фахівців.
Її команда й нині залишається невеликою — два лікарі, асистент, адміністратор і ловець тварин, — і якщо спочатку вони працювали переважно у звільнених містах, то тепер виїжджають туди, звідки надходять конкретні звернення, незалежно від того, чи це ініціатива місцевих, волонтерських груп або військових підрозділів, які доглядають за зграями безпритульних тварин біля позицій. У кожному населеному пункті вони тримаються п’ять–сім днів, координуючись із благодійними фондами та постійно шукаючи кошти на витратні матеріали, медикаменти й логістику, адже обсяг операцій сягає приблизно тисячі пацієнтів на місяць, що для такої малої бригади означає практично безупинний конвеєр.
Основним контингентом її пацієнтів залишаються собаки й коти, оскільки першочерговою метою виїздів залишається стерилізація, однак через відсутність ветеринарів поблизу лінії зіткнення люди звертаються і з іншими проблемами: просять провести обробку від глистів і бліх, принести вітаміни або просто уважно оглянути тварину й заспокоїти господаря, який тижнями живе у підвалі, не маючи до кого звернутися. Вона розповідає, що часто приходять літні жінки й вигадують улюбленцям хвороби, аби бодай трохи поговорити, і що достатньо вислухати, оглянути тварину, дати вітамінки — і ця коротка розмова повертає людині відчуття нормального життя.
Свійських тварин у самі пункти місії зазвичай не водять, бо над подвір’ями літають дрони, натомість господарі приходять по вакцини від сказу, беруть препарати та колють удома, а інколи просять лікарів доїхати разом із ними, якщо є можливість безпечно потрапити до обійстя. З дикими тваринами в останні місяці працювати майже не доводиться, оскільки люди з ними не звертаються, та й війна змінила саму конфігурацію контактів: якщо раніше військові могли принести пораненого птаха чи кабанчика, то тепер, через загрозу дронів і спорожнілі міста, такі випадки майже зникли.
Безпритульних тварин у мобільні пункти приводить ловець, і більшість із них — це покинуті у поспіху під час евакуації пси та коти, які згодом збираються біля тих небагатьох квартир, де ще живуть люди, намагаючись триматися поруч з людським голосом і теплом. За словами Наталії, в Торецьку, на цілу дев’ятиповерхівку може припадати одна мешканка, а біля її дверей ночують по п’ять–шість собак, які не мають куди піти. Додатковим викликом залишається сказ, який офіційно фіксували в Дружківці та Лимані, і якщо раніше там розкидали приманки з вакцинами для диких тварин, то нині цього не роблять, так само як і не проводять системного щеплення безхатніх чи домашніх улюбленців, тож люди самі просять волонтерів вакцинувати тварин, розуміючи, що інакше ризики для всіх зростають у рази.
Щодня під час місій Наталія проводить у операційній по десять–дванадцять годин, майже не залишаючи собі часу на відпочинок, і через це питання побуту вирішуються ситуативно: ночують там, де вдається знайти дах і мінімальний комфорт, іноді — у покинутих квартирах, про які дбають місцеві мешканці, маючи дозвіл власників, часто — у «Пунктах незламності», з яких одні розташовані на поверхні, а інші — під землею, що морально дуже виснажує і буквально «зсуває дах», особливо якщо поряд живуть військові, які щодня ходять на бойові завдання, а в підвалі постійно стоїть пил і гуркоче генератор. Вона зауважує, що з військовими завжди живуть коти й собаки, бо це для них особливе джерело тепла, і що бійці ставляться до цих тварин ніжно й уважно, наче до маленької частини нормального життя, яку вдалося зберегти.
Оперують там, де є світло, не перебираючи місцями: покинуті хати, напівпорожні приміщення чи імпровізовані кімнати, а вся логістика інструментів і препаратів — на колесах, оскільки в тих зонах немає «Нової пошти», а на «Укрпошту» людям страшно ходити через дрони, тому команда везе з собою антибіотики, краплі від бліх, вакцини, а також холодильник і термосумки, щоб дотримуватися температурних режимів.
Люди часто живуть у підвалах разом з тваринами, і там заводяться воші, які кусають всіх без розбору, тому волонтери роздають ще й засоби для обробки приміщень. Якщо у тварини є власник чи опікун, її залишають із ним, забезпечуючи всіма необхідними препаратами й номером телефону для зв’язку, а безхатніх котів і собак, які потребують лікування або догляду, евакуюють і пробують прилаштувати у родини. Вона згадує важку місію в Оріхові на Запоріжжі, коли над ними пролітало щось схоже на ракету, одна спершу пішла в бік українських позицій, інша — у бік окупантів, а згодом вони стояли на горі й бачили, як прилетів літак і спалив посадку на горизонті, після чого ввечері вони вже були в Запоріжжі й пили холодне пиво, і цей контраст, коли від лічених хвилин до загрози переходиш у буденний міський шум, справді шокує.
Щоденна практика змушує зустрічатися з важкотравмованими тваринами, які тижнями лишалися без допомоги і приходили у стані, де кожне рішення — на межі, і не всіх вдається врятувати: так сталося з песиком, якому КАБом відірвало ногу, і який вижив із куксою та кісткою, що стирчала, але під час необхідної ампутації не витримав анестезії, бо був старенький і занадто довго чекав. Водночас вона тримається за історії з хепі-ендами, які компенсують найважчі дні: у тому ж Оріхові собака з дротом на шиї за п’ять днів опинився на дивані в новій домівці в Німеччині, туди ж виїхав і старий сліпий пес із пухлиною, що блукав Преображенкою.
У Боровій вони знайшли вагітну собаку, в якої цуценята випали під шкіру і створили візуальну «пухлину», її зловили, прооперували та забрали в дорогу, а вже в Дніпрі господарка квартири, де команда заночувала, вирішила залишити тварину собі. В інший виїзд вони підібрали цуценя на межі виснаження, назвали Малою і носили на вигодовування, вона їздила з місією, а за пів року її збила машина саме в день, коли мала виїхати до Німеччини; її «квиток» віддали іншому собаці, але Мала вижила і згодом знайшла свого хазяїна. Ще одне цуценя — Фантік з Дружківки — вони буквально виходили з пляшечки після того, як пацюки з’їли лапку, і тепер він живе в Карпатах; кота, витягнутого військовим із колодязя, довелося ампутувати лапу, але нині він щасливий мешканець столиці.
В Оріхові жінка принесла сліпе кошеня з великим животиком і просила приспати, однак команда забрала малюка, дала оголошення, і колега подарувала йому дім, назвавши Ріддіком — через білі очі на честь героя фільму, і з’ясувалося, що він не повністю сліпий, бо одне око бачить приблизно на двадцять відсотків. Разом з Наталією їздять двоє «помічників» — її собаки Лиман і Річі, яких вона називає дітьми війни: першого забрали через прикру плутанину на блокпості, коли замість шістьох білих цуценят військовий виніс чорного малюка і сказав, що його там з’їдять, і він мав тимчасово пожити в Наталії, а поїхати до Німеччини, але залишився саме тоді, коли їй було найважче.
Другий собака — з села Кухарі, де під час відбиття наступу на Київ вона народила вісім цуценят. Коли волонтерка Марина забрала їх для прилаштування, саме погляд Річі ніби сказав Наталії: «Ти для мене, я для тебе», і тепер ця розумна собака однаково легко пристосовується до будь-якого місця й особливо любить військових. Вона чесно говорить, що зі стресом не справляється, що собаки для неї — єдиний справжній антистрес, і що життя «до» зникло разом із тією людиною, якою вона була до початку великої війни.
Шанс для хворих і травмованих: як Олексій допомагає тваринам вижити
Олексій Журба почав допомагати тваринам ще підлітком, коли разом з мамою врятував першого безпритульного собаку, а вже за кілька років у квартирі родини кількість підопічних невпинно зростала, доки не сягнула тридцяти п’яти, і тоді стало очевидно, що домашні стіни не витримують ні фізично, ні морально, і що потрібно шукати інше рішення.
Так виникла ідея реабілітаційного центру «Безпритульний світ» у Білій Церкві: разом з родиною Олексій купив будинок з великим подвір’ям і почав привозити перших собак і котів, які потребували не тільки даху, а й тривалого лікування, поступово зводячи перші вольєри, залучаючи людей і збираючи ресурси на харчування та медицину; це не було запланованим реформаторським проєктом, радше вимушеною відповіддю на кожну нову істоту, якій треба було жити й лікуватися тут і тепер.
Сьогодні в центрі постійно мешкає понад сімсот собак і котів, а в різний час тут жили й коні, і свині, і єноти, і лисиці, і птахи, тому інколи все справді нагадує маленький зоопарк без тіні романтики, адже сюди приїжджають не здорові та грайливі улюбленці, а скалічені війною та людською байдужістю пацієнти, які потребують довгої та копіткої роботи.
Більшість тварин, за підрахунками команди, евакуйовано з прифронтових територій, і близько дев’яноста відсотків — саме з Херсонщини, де їх знаходили під обстрілами, біля розбитих житлових будинків, поранених уламками, а решта підопічних приїхала з інших гарячих регіонів; центр також приймає тварин від партнерських організацій, якщо тим потрібні складні операції, тривала реабілітація або особливий догляд. Евакуація завжди важка й небезпечна, тому вони намагаються виїжджати бодай раз на місяць, рятуючи за одну поїздку десятки тварин, і кожна така місія — це не тільки фізичний ризик, а й моральне випробування, бо завжди залишаються ті, до кого не встигли доїхати.
Коли тварина потрапляє до центру, її відразу оглядає лікар, і якщо необхідна термінова операція, її везуть у клініку, після чого обов’язково проходять карантин щонайменше два тижні, а за потреби довше, далі — підлікування й стабілізація стану, потім — адаптація та соціалізація, і лише тоді, коли тіло відновлене, а психіка заспокоїлася, починається пошук родини, здатної прийняти особливого підопічного.
Переважна більшість тварин мають одночасно фізичні та психологічні травми: роки стресу під обстрілами, періоди голоду й самотності в покинутих дворах залишають глибокий слід у вигляді панічних розладів, страху-агресії, апатії, а серед медичних діагнозів трапляються осколкові поранення, хронічні хвороби травної системи, онкологія; багато підопічних живуть з ампутаціями, без очей, із глухотою або сліпотою, тому команда працює комплексно: ветеринари відновлюють тіло, а кінологи й зоопсихологи намагаються «склеїти» душу.
Для лежачих і невиліковно хворих у «Безпритульному світі» вирішили створити окремий простір, адже такі підопічні не можуть жити у звичайних умовах і потребують або спеціальних процедур — гідротерапії, занять на тренажерах, масажів, — або просто безпечної кімнати, де їм не болітиме й де під рукою буде все необхідне для гігієни та профілактики пролежнів.
Будівництво цього простору лише розгортається: уже стоїть каркас і частково облаштовані приміщення, однак роботи рухаються повільніше, ніж хотілося б, насамперед через нестачу ресурсів; під час зведення вони свідомо уникають сходинок і перепадів висоти, оскільки для тварин із проблемами опорно-рухового апарату будь-яка перешкода може стати джерелом болю або нової травми. Саме тут має оселитися Боб — пес, в якого повністю не працює задня частина тулуба: одна лапа ампутована, друга паралізована, він опинився в центрі ще на початку повномасштабного вторгнення після побиття прикладами.
Сюди ж потребує постійного доступу Арчі, знайдений на залізничних коліях із травмованим хребтом і раком, що розвинувся з віком, ніжний і терплячий підопічний, для якого кожен день вимагає присутності людини. Олексій резюмує, що останнім часом тварин надходить дедалі більше, а отже, вони не мають права втратити жодної хвилини, бо за кожною з цих хвилин стоїть чиєсь життя, яке можна повернути з краю прірви, якщо вчасно підставити плечі, знайти ліки й дати простір для безпечного відновлення.
Історії, що виникають під час таких рейдів, іноді мають і курйозний, і трагічний характер, але всі вони підкреслюють одну фундаментальну істину: тварини, які опинилися в зоні бойових дій, стають частиною людської біди і водночас — сильним мотиватором для дій, які демонструють людяність у надскладних умовах. Приклади порятунку диких кабанів, папуг, єнота або навіть хижаків — левів і тигрів, яких колеги волонтерів колись евакуювали з приватних умов утримання, свідчать про те, що спектр завдань може виходити далеко за межі стандартного розуміння «порятунку домашніх улюбленців» і потребує професійного підходу та міжгалузевої координації.
