Кількість учнів у школах України сягнула найнижчого рівня за 30 років на тлі демографічного спаду
У 2024–2025 навчальному році в Україні зафіксовано найнижчу за останні три десятиліття кількість школярів. Це є результатом складного поєднання факторів, які впливають на освітнє середовище: воєнної міграції, економічної нестабільності, зниження народжуваності та невизначеності майбутнього. Вони є продовженням тенденції, що триває кілька років поспіль і загострилася після початку повномасштабної війни. Частина дітей залишила країну з батьками, частина — змінила освітню систему або зовсім припинила навчання. Демографічні процеси, зокрема скорочення населення, зниження народжуваності, розрив у гендерній структурі старшокласників та еміграція родин, напряму впливають на організацію освітнього процесу: від потреб у шкільній інфраструктурі до навантаження на вчителів і перспектив фінансування мережі. У цьому тексті йдеться про причини зменшення кількості учнів, масштаби цього явища та його потенційні наслідки для освітньої політики.
Скільки дітей залишилося в українських школах
За даними проєкту RAI for Ukraine, оприлюдненими в дослідженні NGL.media, 3,74 мільйона — це загальна кількість учнів, які офіційно навчаються в українській системі освіти. Ця цифра включає всі форми — очну, дистанційну, екстернатну та домашню. Це мінімум за три десятиліття.
Для порівняння: ще в 2010-х у школах України навчалися понад 4,5 мільйона дітей. І хоч тоді теж ішлося про депопуляцію, нинішній спад має зовсім іншу природу — драматично пришвидшену еміграцію і страх перед майбутнім.
Приблизно 9,3% від усіх зареєстрованих учнів, або 345 тисяч, офіційно залишаються в українській системі, але фактично проживають і навчаються за межами країни. Це ті, хто зберіг зв’язок зі школами, бере участь у дистанційному навчанні чи складає українські іспити. Насправді, таких дітей значно більше.
ЮНЕСКО у 2024 році оцінила кількість українських школярів, які перебувають у закордонних школах, у 665 тисяч. Проте навіть ця цифра не враховує частини країн ЄС, які не надали повних даних. До того ж багато сімей, виїжджаючи з України, взагалі не переводять дітей у формальну українську систему — ані як учнів, ані як екстернів.
Отже, мільйони дітей по факту випали з українського поля зору. Це ті, хто перейшов на місцеву освіту в Європі, Канаді чи США, і не зберігає освітніх зв’язків з Україною.
Проблема освітньої “невидимості”
Значна частина дітей за кордоном опинилася в освітньому вакуумі. Батьки не знають, чи варто поєднувати навчання у двох країнах, чи не краще зосередитися на одній системі. Чимало дітей не витримують подвійного навантаження — і обирають легшу або соціально інтегровану систему за кордоном.
Водночас дослідження ЮНЕСКО свідчить: лише 29% українських школярів за кордоном навчаються паралельно в обох країнах, ще 16% покладаються виключно на українську онлайн-освіту. Інші — втрачаються в невидимій зоні між системами.
Це не тільки освітня, а й демографічна проблема. Бо кожна дитина, яка перестає бути учнем української школи, віддаляється не лише від навчання — а й від самої України як ментального дому.
Крім того, демографічні зрушення мають і гендерну динаміку. МОН України надав дані, які свідчать: у старших класах дівчат у середньому більше на 1–2%. Але у 11–12 класах різниця може сягати 10%. Це результат і відтоку хлопців за кордон, і раннього залучення до праці чи військових структур.
Частина юнаків обирає неформальні сценарії: робота, волонтерство, військові підрозділи, еміграція без інтеграції в нову освітню систему. Дівчата ж частіше залишаються в освіті — навіть у складних умовах.
Десята частина класів — порожні
Регіональні спостереження підтверджують катастрофу: на заході України — переповнені школи через ВПО, а на сході — порожні будівлі. У прифронтових районах або на тимчасово окупованих територіях школи взагалі не функціонують. У багатьох містах учителі не можуть набрати повноцінні класи, де колись навчалося по 25–30 учнів.
Щороку 2–4% дітей не переходять у наступний клас — це офіційна статистика МОН. Частина з них зникає без сліду в системі. Повернути таких учнів надзвичайно складно — не лише через географію, а через емоційний та побутовий розрив з реальністю шкільного життя.
Повернення українських дітей зі шкіл ЄС виглядає все менш імовірним. Опитування Центру економічної стратегії засвідчують: більшість батьків не планують повертатися в Україну найближчим часом. Основні причини — війна, економічна нестабільність, відсутність житла та роботи. Це означає: і школи, і держава втрачають покоління — не лише фізично, а ментально й соціально.
Що можна зробити
Соціолог Олексій Позняк з Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України наголошує: збереження української ідентичності є ключем до майбутнього.
“Якщо говорити про школярів, то тут справді важливо, щоб якомога більше з них вивчали онлайн ті предмети, які не викладають у країнах-реципієнтах — українську мову, літературу, історію України. Також важлива підтримка зв’язків із батьками, дітьми, демонстрація того, що ці люди потрібні державі”, — зазначає він.
Наразі відсутня системна політика реінтеграції освітян та учнів за кордоном. Немає єдиної цифрової платформи, яка дозволила б стежити за “мігруючими школярами”, немає персональних треків повернення до української системи освіти. Навіть найуспішніші онлайн-платформи — “Всеукраїнська школа онлайн”, “Human”, “Prometheus” — не дають відповіді, як реінтегрувати школярів, які повністю випали з системи.
Демографічне спустошення українських шкіл є наслідком війни, а також симптом довготривалої депопуляції, соціальної розгубленості, нестачі довіри до інституцій і відсутності комплексної політики у сфері освіти й міграції. Якщо не змінити підходи до збереження освітнього ядра нації, Україна може втратити не тільки теперішніх школярів, але й свою майбутню еліту.
