Кому належить Україна: геронтократія капіталу, потрійна депопуляція села і втрата молодого класу власників
У дискусіях про соціальну нерівність ми звикли говорити про розрив між багатими й бідними, але дедалі виразнішим стає інший вододіл – між молодими й старшими поколіннями, які контролюють левову частку національного багатства. У цьому сенсі показові дані Федерального резерву США: американці віком від 70 років нині володіють третиною всіх чистих активів домогосподарств. Їхня частка зросла з близько 20 % у 1990–2000-х до приблизно 32 % у другому кварталі 2025 року, а сукупний чистий капітал старших бебі-бумерів за цей час підскочив із 4,1 до 53,1 трильйона доларів зі середнім темпом зростання близько 7,6 % на рік.
На перший погляд, це історія про іншу країну. Але для України це радше дзеркало: у нас теж видно контури “геронтократії капіталу”, тільки на біднішій економічній основі та ще й каталізовані війною. Старішає населення, житло й земля юридично належать переважно людям старших вікових груп, молодим дедалі складніше накопичити власний капітал, а політика все більше підлаштовується під інтереси тих, хто вже на пенсії. Йдеться не про “захоплення влади пенсіонерами”, а про те, що старші покоління де-факто контролюють основні активи – житло, землю, заощадження – і задають рамки для всіх інших.
Країна, що старіла й до війни: меншає молодих, більшає пенсіонерів, а капітал іде за кордон
Ще до повномасштабного вторгнення Україна вже була “старою” країною: частка людей похилого віку зросла з 12 % у 1990 році до майже 18 % у 2021-му, тоді як частка дітей до 14 років упала з 21 % до 15 %. ООН прогнозувала, що без війни частка людей 60+ могла б сягнути 36 % до 2050 року – базу для швидкого старіння було закладено давно. Низька народжуваність, висока смертність, трудова міграція – війна просто підсилила ці тенденції.
Напередодні повномасштабного вторгнення в Україні жило майже 10 млн людей віком 14–35 років, тобто близько чверті населення. Саме ця група під час війни або масово виїхала, або опинилася на фронті. Зараз за кордоном перебуває 5,7–6,8 млн українських біженців, 9 з 10 – жінки та діти. Молодь 14–35 років становить приблизно третину українців із тимчасовим захистом у ЄС; лише там під цим статусом перебуває понад 1,38 млн наших юнаків і дівчат. Демографічні моделі припускають, що понад п’ята частина з них, найімовірніше, не повернеться й після війни.
Усередині країни картина не краща. Зростає смертність і кількість людей із тяжкими травмами. На початок року, за даними ООН, підтверджено понад 12 тис. загиблих цивільних, українські оцінки говорять про 15 тис. і більше; торік на кожне народження припадало приблизно три смерті. До цього додаються сотні тисяч військових, які загинули або отримали поранення з тривалими наслідками для здоров’я, насамперед чоловіки працездатного віку.
У підсумку населення швидко скорочується. Якщо у 2021 році в Україні було близько 41–43 млн людей, то зараз оцінки для 2024–2025 років коливаються в діапазоні 35–39 млн (залежно від того, чи враховують окуповані території та зовнішніх біженців). ВООЗ оцінювала чисельність у 37,7 млн на 2023 рік і прогнозує падіння до приблизно 32 млн до 2050 року. При цьому людей 65+ орієнтовно 7,4 млн – тобто кожен п’ятий.
Прогнози WIIW говорять про 34–35 млн населення до 2040 року (мінус 20 % від довоєнного рівня), причому найбільше впаде частка працездатних. Аналітика CSIS з посиланням на НАН України дає ще жорсткіший сценарій: 28,9 млн у 2041 році й 25,2 млн у 2051-му. Усе це означає країну, де старших стає дедалі більше, а молодих, які мають “тягнути” економіку, – дедалі менше.
Для пересічного українця “геронтократія капіталу” не означає, що пенсіонери фізично стануть більшістю. Йдеться про інше: старші вже зараз контролюють більшість житла, землі й заощаджень – і ця частка зростає швидше, ніж можливості молодих. Це спадщина радянської й пострадянської приватизації: квартири, будинки, земельні паї масово оформлювалися на батьків і бабусь у 1990–2000-х, і саме вони тепер є юридичними власниками. Молодь або поїхала й будує капітал у Польщі чи Німеччині, або витрачає свої доходи на виживання, фронт і підтримку родини, а не на накопичення. На цьому тлі одна-єдина “бабусина квартира” з кожним роком важить більше – і не тому, що вона об’єктивно дорожчає, а тому, що молодих власників у країні стає менше.
Бабусина квартира як стеля: коли формальна власність не працює на молодих
Формально Україна виглядає як “країна власників”. За різними даними, від 76 % до 89 % людей живуть у власному житлі, і лише близько 9–14 % – в орендованому. На жовтень 2022 року 3 з 4 опитаних мешкали у власному житлі, кожен 6-й – в орендованому. На папері це виглядає обнадійливо. Але ключове питання: на кого записані ці квартири й будинки. Значна частина житла була приватизована ще в 1990–2000-х і оформлена на тодішніх дорослих – сьогодні це люди 55+ і 65+. У селах та малих містах маса будинків і паїв юридично належить бабусям і дідусям; молодші фактично користуються цими активами, але не можуть ними вільно розпоряджатися.
Найяскравіший маркер – сільськогосподарська земля. 4 з 5 власників паїв – люди старші 50 років, а майже половина – старші 60. Левова частка сільгоспземлі юридично зосереджена в руках пенсіонерів. Багато паїв “висять” неоформленими: держава навіть продовжила строк оформлення “невитребуваних паїв” до 2028 року, що свідчить про те, що величезний пласт активів так і не перейшов до молодших поколінь і не потрапив на ринок.
При цьому житлова “власність” часто виявляється пасткою. Адже 2/3 житла – застарілі й зношені будинки, а в чергах на соціальне житло переважають люди 61–70 років. Старші формально володіють великим масивом квартир, але не мають ані ресурсів, ані інфраструктури, щоб продати й переїхати в менше й зручніше. Типова ситуація: онук живе в “бабусиній” квартирі, платить комуналку й робить ремонт, але юридично не може ні продати це житло, ні закласти, ні обміняти – рішення все одно за старшими.
У сільській місцевості ситуація доходить до абсурду. У 2021 році, за даними Держстату, у селах жило близько 12,85 млн людей (30,9 % населення). Дослідження про “потрійну депопуляцію” українських сіл описують одну й ту саму сцену: молодь виїжджає в міста чи за кордон, смертність висока, народжуваність низька – і з’являються цілі вулиці порожніх хат. Близько чверті вітчизняних сільськогосподарських земель або окуповані, або заміновані й небезпечні для використання, що стало додатковим стимулом виїхати й залишити за собою порожні домогосподарства.
На цьому фоні розрив між поколіннями в активах дуже помітний. Типовий українець 55+ – це квартира або будинок без іпотеки, земельний пай чи город, невеликий депозит “на чорний день” і частина грошей у готівці. Типовий українець 25–35 років – це ноутбук, смартфон, іноді стареньке авто й мінусовий капітал через кредити та розстрочки.
І все це накладається на специфічний для України набір активів, яких майже немає в США: земельні паї після розпаювання колгоспів, дачі, гаражі, присадибні ділянки. Усе це юридично належить переважно старшим і часто просто лежить мертвим капіталом: продати пай важко, оформити документи – квест, інвестиційний потенціал неочевидний, а молодь майже не може використати це як стартовий капітал.
Молодим так важко зібрати власний капітал ще й тому, що математика не сходиться. Середня зарплата в Україні у 2024–2025 роках коливалася в діапазоні 17500–26600 грн. Водночас квадратний метр у Києві коштує в середньому 1280-1930 доларів залежно від ринку, а однокімнатна квартира – 60–63 тис. доларів, тобто понад 2,2 млн грн. Якщо поділити цю суму на середню зарплату 26,6 тис. грн, виходить понад 80 “чистих” місяців роботи – без податків, комуналки, їжі, війни й форс-мажорів. У реальному житті це означає, що без спадщини, допомоги батьків або дуже високого доходу дорога до власного житла розтягується на десятиліття.
Оренда без правил і кредити без шансів: нова нормальність для покоління 20–40
Війна додає ще один рівень невизначеності. Планувати на 10–15 років уперед складно, коли ти не знаєш, чи не зруйнують твоє місто, чи не доведеться терміново виїжджати, чи збережеться твоя робота. Це штовхає людей у режим “вижити сьогодні”: тримати кеш, мінімізувати зобов’язання, не влазити в довгі історії.
Так, існує пільгова іпотека “єОселя”. Але це точкові програми для військових, внутрішньо переміщених осіб та частини бюджетників. Ефективні ставки за такими кредитами – орієнтовно 8–9 % річних; “звичайна” іпотека ще дорожча. Банки бояться фронтових ризиків, валютних обмежень і падіння доходів, тому кредитують фізосіб дуже обережно.
Класична “американська модель” – узяти довгий дешевий кредит під 3–4 % і через нерухомість наростити капітал – в Україні просто не працює. Для більшості молодих реалістичні варіанти тільки два: або зробити стрибок у доходах, або сподіватися на спадщину й допомогу родини.
У містах ця реальність для молоді ще більш відчутна. Формально ми “країна власників”, але дедалі більше людей змушені орендувати. Частка орендарів уже підбирається до 14 %, а серед ВПО вона ще вища. На практиці це дикий ринок через усні домовленості, відсутність нормальних договорів та небажання власників “світитися” й платити податки.
Нещодавня експериментальна програма субсидій на оренду для переселенців, попри формальну привабливість, мала дуже скромний попит: на початок вересня було подано лише 184 заяви й призначено 86 субсидій. Дослідники пояснюють це комбінацією недовіри з боку переселенців і небажанням орендодавців показувати справжні доходи.
Паралельно держава розгортає програми житла для ветеранів. Міністерство у справах ветеранів торік звітувало про рекордні 10,5 млрд грн на житло для захисників, тисячі людей отримують компенсації чи можливість придбати власну оселю. Але якщо порівняти ці цифри з сотнями тисяч ветеранів і мільйонами переселенців, стає очевидно: програми працюють радше як виняток, а не як масове рішення.
Для демобілізованого військового чи молодої сім’ї реальний вибір часто виглядає дуже приземлено: жити в переповненій квартирі з батьками, знімати житло за ринковими цінами з усіма ризиками або намагатися “пролізти” в одну з пільгових програм, розуміючи, що шанс невеликий. На цьому тлі “квартира бабусі” чи будинок у селі, який можна продати, перетворюються не просто на сімейний актив, а фактично на квиток у клуб власників.
Фінансова сторона “геронтократії капіталу” тільки підсилює розрив. Опитування показують: 56 % українців під час війни взагалі не відкладають гроші, лише близько 12 % роблять заощадження регулярно, ще третина – час від часу. Лише близько 5 % тримають гроші на депозиті, а будь-які інвестиції – акції, фонди, облігації – мають орієнтовно 10–11 % наших співвітчизників. Основний “просунутий” інструмент зараз – облігації внутрішньої державної позики. Торік громадяни вклали в ОВДП рекордні 639,5 млрд грн, а загальний обсяг паперів, проданих під час воєнного стану, наблизився до 1,7 трлн грн.
На фоні понад 1,3 трлн грн депозитів населення у 2024–2025 роках, облігації залишаються інструментом меншості. Депозитні ставки повільно сповзають до 10–11% річних, їх під’їдає інфляція, але старші покоління все одно обирають саме цей маршрут – “краще мало, але спокійно”: гроші або вдома, або в банку. Для молоді це означає подвійний бар’єр: з одного боку, дешевих кредитів під 3–4 % у нас просто не існує, з іншого – великий капітал сидить у консервативних інструментах, де молоді майже немає.
Частина молодих намагається вийти “у світ” через міжнародних брокерів – Interactive Brokers, Trading212 або Freedom24. Деякі інвестори-початківці стартують із 50–100 доларів, вкладаючись в індексні фонди з історичною дохідністю 6–10 % річних у доларах на довгому горизонті. Це дає можливість диверсифікуватися поза Україною, але впирається у валютні обмеження, податкові нюанси та класичну помилку новачка – перетворити інвестиції на азартну гру.
У підсумку маємо дивний баланс: старші сидять “на грошах”, але не пускають їх у ризик, молоді готові до ризику, але не мають ні дешевих кредитів, ні стартової суми. Розрив між поколіннями тільки поглиблюється.
Усе разом це і є українська “геронтократія капіталу”: країна, де старші покоління тримають у руках основні активи – житло, землю, заощадження – і не поспішають перетворювати їх на ресурс модернізації. Молоді ж, без спадщини й дешевого кредиту, доводиться або жити в орендному й сірому режимі, або шукати капітал і правила гри за кордоном.
Тетяна Вікторова
