Поки уряд не озвучив жодної стратегії щодо трудової міграції, приватні агентства з Індії та Непалу вже набирають людей до України, обіцяючи “робочі візи під ключ”. У країнах Південної Азії фіксують випадки шахрайства й навіть смерті громадян, втягнутих у небезпечні схеми. На цьому тлі Україна входить у нову трудову реальність без стратегії, без суспільного договору, під тиском війни, демографії та економічної потреби. Ми звикли говорити про мільйони біженців і брак робочих рук як про окремі явища, але вже сьогодні їхній перетин формує тренд, який змінить країну глибше, ніж здається.
Дефіцит кадрів і посередники з Південної Азії формують нову трудову реальність України
Наразі очевидний інтерес до українських віз із боку громадян Індії, Непалу, Бутану та Мальдівів. 19 лютого для цих країн офіційно відновлено систему e-Visa. Втім, важливо не підміняти реальність бажаним: електронні візи охоплюють туристичні, бізнесові, навчальні та інші цілі, а не лише роботу. Попри активні розмови в медіа й соцмережах, офіційної, докладної статистики саме щодо трудових віз ані від МЗС, ані від Державної міграційної служби, ані від Укрстату не оприлюднено.
Немає ні абсолютних обсягів, ані щомісячної динаміки, ані розрізу по країнах або типах зайнятості. Так само відсутні публічні звіти, які б показали, які консульства – від Делі до Катманду чи Дакки – приймають найбільше заяв саме на роботу. На тлі цієї “статистичної тиші” приватні інформаційні платформи та агентства пропонують консультації з віз D для працевлаштування, однак їхня інформація не є державним обліком і не може замінити офіційні дані.
Ринок, однак, не чекає. Уже діє низка компаній, що позиціонують себе як візові і юридичні консультанти для іноземців з Індії, Непалу та ширшого регіону Південної Азії. Вони обіцяють повний супровід: від запрошення від українського роботодавця й дозволу на працевлаштування до візи типу D, зокрема категорії D-04, і тимчасового дозволу на проживання. У відкритому полі фігурують AR MAX GROUP, Status Legservice, Intermarium Legal, Antanta Travel, Dinadis Business Travel.
Процедурно все виглядає законно: запрошення, дозвіл, трудовий договір, пакет документів. Формально роботодавець має довести, що посада не може бути зайнята громадянином України. На практиці інтернет рясніє пропозиціями “готових запрошень” і “оформлення під ключ”, що без державного моніторингу породжує сірі зони: від фіктивних трудових відносин до в’їзду суто “під візу” без реальної роботи.
Немає достовірної інформації, скільки таких віз оформлено через кожну з компаній, скільки контрактів реально укладено, який відсоток завершився легальним працевлаштуванням. Юридичні сервіси попереджають про ризики від відмов у посвідках через помилки в документах до порушення прав самих іноземців. Без державної політики і прозорої звітності діяльність посередників фактично задає правила гри, а не навпаки.
Тут важливо бачити ґрунт, на якому все це проростає. Український ринок праці переживає системний дефіцит кадрів внаслідок одночасної дії війни, мобілізації, виїзду громадян і хронічного демографічного спаду. За оцінками бізнесу, дефіцит персоналу став одним із ключових бар’єрів розвитку: роботодавці підвищують зарплати, знижують вимоги до досвіду, запускають перекваліфікацію, але значною мірою вже звертаються до послуг агентств із залучення іноземців.
Державний центр зайнятості вказував, що торік лише в освіті понад двадцять п’ять тисяч місць залишалися вакантними, у промисловості – близько дев’яти тисяч, у сфері харчування – понад три тисячі. Найважче знайти зварювальників, електриків, водіїв, швачок, лікарів, медсестер, учителів, фармацевтів.
Мінекономіки в опитуваннях фіксує кореляцію дефіциту з мобілізацією та еміграцією: дві третини підприємств пов’язують кадрову кризу з мобілізаційними обмеженнями, понад половина – з виїздом українців до Європи. У таких умовах залучення працівників із країн з надлишком робочої сили – Південної Азії та Африки – переходить із теоретичних дискусій у практичні ініціативи.
Фейкові агентства, обіцянки роботи чи роботи-біля фронту: як вакуум державного регулювання породжує небезпеку
Та ринок – це не лише угоди, а й безпека. Міжнародний контекст показує, до чого призводить вакуум державної політики. У Непалі та Індії вже розслідують десятки випадків шахрайства: так, деякі псевдоагентства обіцяють “високооплачувану роботу в Європі”, серед напрямів називають і Україну, беруть гроші за “робочу візу”, яка виявляється фейковою або непридатною для легального працевлаштування. Людей змушують платити за “посередництво” й “консульські збори”, після чого зв’язок обривається, а персональні та банківські дані жертв використовують у сумнівних транзакціях.
Далі з’являються історії, де під виглядом “підтримуючих ролей” людей заманюють до зон бойових дій. На тлі загиблих і зниклих уряд Непалу тимчасово забороняє працевлаштування в Росії та Україні; індійське МЗС публікує застереження, розслідує діяльність агентств, що “вивозили на роботу”, а фактично відправляли в бойові умови. Цьогоріч Індія офіційно визнала, що внаслідок таких схем дванадцятеро її громадян загинули, ще шістнадцять зникли.
У Непалі йдеться щонайменше про десять загиблих і невідомі масштаби зникнень. Є конкретні імена та сюжети, коли сотні сімей шукають рідних, з якими зник зв’язок після “виїзду на роботу”. Зокрема, йдеться про випадок 23-річного індійця Hemil Mangukiya з міста Сурат у штаті Гуджарат, який поїхав працювати до Росії через агентство, яке обіцяло йому легальну роботу помічником із зарплатою близько 1800 доларів на місяць. На місці він замість обіцяної роботи отримав контракт російською мовою, пройшов військову підготовку й був відправлений у зону бойових дій в Україні. Там його змушували виконувати допоміжні завдання на фронті, після чого він загинув у лютому 2024 року під час обстрілу. Родина дізналася про смерть уже постфактум і звинувачує посередників у шахрайстві.
Усе це дзеркало нашої внутрішньої вразливості. Коли у країні з війною немає чітких правил, виникають “зони тіні”, які використовують не лише шахраї, а й ворожі служби.
Україна на шляху до відкриття ринку праці для іноземців, але без чітких меж і гарантій
Україна, на жаль, поки відповідає скоріше процедурою, ніж політикою. Є закон “Про зовнішню трудову міграцію”, є Стратегія державної міграційної політики до 2025 року, є щорічні переліки дефіцитних спеціальностей для спрощеного працевлаштування іноземців. Державна міграційна служба спрощує окремі строки розгляду й умови для родин висококваліфікованих працівників.
Але все це поліпшення процесів без відповіді на сакраментальне: чи готова Україна, в умовах війни, свідомо й керовано відкривати ринок праці для іноземців і як саме вона це робитиме. Немає оприлюднених цілей по квотах, немає єдиних запобіжників безпеки, немає розрізу статистики за країнами, типами віз і галузями, немає регулярних звітів ДМС, МЗС чи Держпраці, немає навіть мінімально необхідної інфраструктури інтеграції: мовних курсів, центрів адаптації чи міжкультурних посередників. Відтак замість державної політики ми маємо ринкову практику, де посередники де-факто задають правила, а суспільство дізнається про наслідки постфактум.
Соціальна тканина країни від цього стає тоншою. Україна не готова інфраструктурно: не розв’язана житлова криза для внутрішньо переміщених осіб, виснажені ресурси громад, а транзит іноземців на ринки оренди лише підсилює напругу. Є досвід побутової ксенофобії, зафіксований у соціологічних дослідженнях, є мовні бар’єри, яких ніхто інституційно не долає. У такому середовищі неминуче формуються закриті спільноти, геттоїзація, конфлікти на рівні вулиць і громад. І це не “можливо колись”, а логічний наслідок відсутності політики сьогодні.
Залишається ключове питання: чи йдеться лише про Індію й Непал, чи тренд ширший – до Бангладеш, Шрі-Ланки, Пакистану й країн Африки. Відповідь чесна й незручна: на рівні відкритих державних даних немає підтвердження системної масовості саме трудових віз у широкій географії. Однак поведінка ринку й міжнародний контекст демонструють, що потенціал такого розширення існує.
Частина агентств уже працює неформальними маршрутами: люди заїжджають із туристичними й відвідувальними візами, а далі переходять у нелегальну зайнятість. У відсутності українських державних запобіжників країни походження на кшталт Непала чи Індії реагують заборонами, розслідуваннями і дипломатичним тиском, бо не хочуть втрат і скандалів, пов’язаних із їхніми громадянами.
Імміграційна трансформація без стратегії: Україна ризикує втратити 8,6 млн працівників, якщо не почне керовано відкривати ринок праці
Міжнародний досвід показує, що питання вирішуване, якщо є стратегія. Наразі Польща цифровізує процедури дозволів на роботу, пришвидшує оформлення, запроваджує прозорі зобов’язання для роботодавців і контроль за агентствами; вимагає національну візу типу D перед “Single Permit”. Німеччина будує політику на програмі для кваліфікованих кадрів, із визнанням кваліфікацій та системними мовними курсами, Чехія планово закриває дефіцит у будівництві й обслуговуванні. Сенс не в копіюванні, а в принципі: імміграція працює на економіку лише тоді, коли держава контролює вхід, умови праці, адаптацію і статистику.
Прогнози додають терміновості. За оцінками CSIS та інших дослідників, через війну, еміграцію й старіння до 2032 року Україні може забракнути приблизно 8,6 мільйона працівників порівняно з 2022 роком. Населення на підконтрольній території вже зменшилось до орієнтирів від тридцяти одного до тридцяти шести мільйонів, і без повернення громадян та залучення імміграції ми матимемо не просто дефіцит кадрів, а структурний провал, який “з’їдатиме” відсотки ВВП щороку. Дві з трьох компаній уже зараз заявляють про труднощі з наймом, а народжуваність суттєво нижча за рівень простого відтворення. За оптимістичного сценарію – за активної політики повернення, імміграції, підтримки народжуваності та здоров’я – населення можна стабілізувати до 2030 року. Але це не станеться автоматично.
Отже, перед нами не так вибір “імміграція чи ні”, як вибір “керована політика чи стихійний ринок”. Якщо ми й далі залишимо все на самоплин, матимемо базовий сценарій: більше віз без стратегії, слабкий нагляд за посередниками, множення шахрайств, зростання соціальної напруги, ризики безпеки й репутаційні втрати на міжнародній арені.
Помірковано-оптимістичний сценарій потребує законодавчих рішень: квот по галузях із прив’язкою до реального дефіциту, стандартизовані контракти, обов’язкових мовних та адаптаційних програм, ліцензування та аудит агентств-посередників, спільний моніторинг МЗС, ДМС і Держпраці з публічною статистикою, залучення громад до прийому та інтеграції. Ризикований сценарій – стрімкий приплив мігрантів без перевірок, нелегальні схеми, втягування людей у небезпечні умови, конфлікти в громадах, дипломатичні скандали та довга тінь на іміджі країни.
У деяких галузях дефіцит уже хронічний. Будівництво потребує рук для відновлення, промисловість – кваліфікацій у виробництві, агросектор – сезонної та постійної робочої сили, охорона здоров’я й освіта – фахівців, яких ми втрачаємо через еміграцію і вигорання. Тут держава має сказати відверто: кого, скільки і на яких умовах ми готові запросити; як гарантуємо чесну конкуренцію й захистимо українського працівника від демпінгу; яким буде шлях від візи D-04 до повноцінної інтеграції; як ми будемо діяти з тими, хто приїхав не працювати, а скористатися “легкими” схемами.
Нарешті, слід визнати те, що часто замовчується: імміграція – це не лише про економіку, а й про правила співжиття, культуру, мову та довіру. Держава має забезпечити рамки, в яких українець не відчуватиме себе витісненим, а іноземець – експлуатованим. Без системних мовних курсів, без громадських посередницьких служб, без житлових рішень і без публічної статистики ми будемо рухатися наосліп, а значить – повторювати чужі помилки.
Чи є це початком великої міграційної трансформації України? Так, і вона вже триває. Питання не в тому, щоб її зупинити, – питання в тому, щоб її осмислити й очолити. Сьогодні ми маємо набір розрізнених сигналів: відновлене e-Visa для кількох країн Південної Азії; приватні компанії, що фактично формують практику оформлення; відсутність офіційної статистики; побічні докази дефіциту кадрів у ключових секторах; тривожні історії шахрайства й втрат у країнах походження. Завтра, без рішень, ми матимемо вже не сигнали, а ринок, який обійшов державу.
Українська відповідь повинна бути дорослою. Публічна, чесна статистика віз і працевлаштування з розрізом по країнах і галузях; чіткі галузеві квоти, що спираються на дефіцит, а не на лобізм; ліцензування та жорсткий аудит посередників; синхронізовані дії МЗС, ДМС і Держпраці; мовні та інтеграційні програми як обов’язкова умова; механізми захисту прав працівників і відповідальність роботодавців.
Це і є державна політика, яка перетворює стихію на інструмент відновлення. І тоді відповідь на просте запитання – хто і як подає на робочі візи до України – перестане бути фрагментом чуток і стане частиною прозорого національного плану, що працює і для українців, і для тих, хто приїде допомогти відбудувати нашу країну.
Тетяна Вікторова
