За останні шість років Європейський Союз неодноразово стикався з новими хвилями нелегальної міграції, що перетворили цю проблему на одну з ключових у внутрішній та зовнішній політиці блоку. Найвищі показники перетину кордонів поза рамками законодавства були зафіксовані у 2022–2023 роках — це період, коли тиск з боку мігрантів різко зріс через політичні кризи, конфлікти та економічну нестабільність у країнах Африки, Близького Сходу та Південної Азії.
Однак вже у 2024-му кількість таких випадків почала зменшуватися. Причини різні: як посилення охорони кордонів та співпраця з країнами походження й транзиту, так і зміна міграційних маршрутів. Проте навіть на тлі статистичного спаду проблема не втрачає актуальності. Деякі шляхи залишаються надзвичайно небезпечними, а мотивація людей залишити свої домівки — невпинною.
Звідки йдуть люди сьогодні, які маршрути залишаються найризикованішими і чому, попри контроль та угоди, Європі не вдається остаточно приборкати нелегальну міграцію — розбираємось у матеріалі.
Статистика: пік і спад
Після відносно стабільного 2019 року, коли кількість незаконних перетинів кордону ЄС становила майже 140 тисяч, динаміка суттєво змінилася. Пандемія COVID-19 у 2020 році значно стримала потоки біженців. Було зафіксовано близько 120 тисяч перетинів. Але вже у 2021-му пішов процес зростання до майже 200 тисяч, а далі відбувся стрибок. У 2022 році шукачів притулку нараховувалося приблизно 330 тисяч випадків. У 2023 році їх було 380 тисяч, що було рекордним показником, починаючи з 2016-го. У 2024 році відбувся спад до 239 тисяч – найменша кількість біженців з 2021-го. 2025 рік наразі важко оцінити за цим показником, але вже зрозуміло, що за перші 4 місяці 2025 року відбулося 47 тисяч незаконних перетинів.
Загалом за ці роки фіксувалося понад 1,2 мільйона незаконних спроб потрапити до ЄС.
Маршрути відчаю: як міграція оминає кордони
Середземне море й Балкани
Основні шляхи нелегальної міграції залишаються відносно стабільними, хоча їхня популярність змінюється залежно від політичної ситуації, угод з третіми країнами та наявності організованих каналів. Налагоджені маршрути не лише оприявнюють географічні напрямки, а й віддзеркалюють конфлікти, бідність, кліматичні зміни і політичні ігри.
Східне та Центральне Середземномор’я
Це класичні маршрути, активні з початку 2010-х років. У 2019 році саме Східне Середземномор’я було головним каналом (понад 83 тис. випадків). Цей напрямок обирали мігранти з Близького Сходу та Північної Африки, часто вирушаючи з Туреччини до Греції або далі через Егейські острови. Однак у наступні роки маршрут змінився: з 2022-го дедалі більше мігрантів почали обирати Центральне Середземномор’я — з Лівії та Тунісу до Італії. У 2023 році цей маршрут став найпопулярнішим, попри ризики: човни часто пливли, будучи перевантаженими, а море додавало непередбачуваності.
Західноафриканський маршрут
Активізувався у 2020 році, коли пандемія зробила складнішими традиційні шляхи. Цей шлях веде з країн на південь від Сахари через Мавританію чи Марокко на Канарські острови. Він довгий і небезпечний — через відкритий Атлантичний океан. Водночас у пікові місяці 2020–2021 років саме цей маршрут демонстрував несподіване зростання, особливо серед молоді з Сенегалу, Малі та Гвінеї, де співпраця з ЄС із повернення мігрантів працює слабко.
Західні Балкани
Стали головним викликом для ЄС у 2022 році. Цим маршрутом йшла майже половина всіх нелегальних мігрантів. Через Сербію, Боснію та Герцеговину, Чорногорію й Північну Македонію мігранти прямували до Угорщини, Хорватії та Словенії. Цей напрямок став особливо привабливим через легший візовий режим у деяких країнах регіону та слабші кордони. У 2023 році маршрут залишався активним, хоча вже не домінував, а у 2024-му його популярність впала на рекордні 78%, що пов’язано з тиском Брюсселя на країни-кандидати до ЄС щодо посилення прикордонного контролю.
Східний сухопутний кордон (Білорусь–Польща–Литва)
Різко набув актуальності після політичної кризи в Мінську. У 2021 році режим Лукашенка звинувачували у штучному створенні міграційної кризи. За оцінками ЄС, Білорусь перетворила міграцію на політичну зброю — мігрантів з Іраку, Сирії та Афганістану запрошували до Мінська спеціальними рейсами, а далі спрямовували до західного кордону. У 2023–2025 роках східний сухопутний маршрут залишився активним, і, за даними Frontex, українці також були серед тих, кого найчастіше затримували — на тлі війни та перетину чоловіками кордону в обхід обмежень. Це додало нового виміру східній міграційній динаміці, яка раніше асоціювалася переважно з країнами Азії та Близького Сходу.
Загалом, попри зусилля Євросоюзу з укладання угод із Тунісом, Лівією, Туреччиною та західнобалканськими країнами, міграційний тиск залишається сталим. Географія маршрутів змінюється, але прагнення сотень тисяч людей вирватися з зон конфлікту, бідності чи політичного переслідування — незмінне. А отже, вразливість зовнішніх кордонів ЄС — також.
Причини міграції: від втечі до сподівань
Нелегальна міграція до Європи відображає не одноманітний потік, це мозаїка індивідуальних доль, за якими стоять спільні тригери: війни, переслідування, економічна нестабільність, кліматичні катастрофи, родинні зв’язки та навіть ілюзії, підживлені соцмережами.
Для багатьох біженців із Сирії, Афганістану, Судану, Сомалі чи Еритреї — це втеча від конфліктів, геноцидів або терористичних угруповань. Для інших — особливо з країн Західної Африки або Пакистану — це пошук роботи, освіти або безпеки в умовах колапсу державних інституцій. Часто мотивації змішані: наприклад, кліматичні зміни, які руйнують сільське господарство в Сахелі, поєднуються з політичним насильством або репресіями.
У 2023–2024 роках зростає роль змін клімату як фактора у районах, де люди втратили землю, джерела води й засоби до існування. Новий виклик для Європи — “кліматичні біженці”, для яких міжнародне право досі не має чіткого статусу.
Ще одна важлива причина — розчарування у регіональних перспективах: навіть у стабільніших країнах Африки або Близького Сходу рівень безробіття серед молоді сягає 30–40%. Попит на еміграцію підживлюють ілюзії про Європу, де «всіх приймають», — хоча ця картинка часто формується завдяки TikTok, WhatsApp-групам і розповідям тих, хто вже дістався континенту.
Крім того, потоки міграції підживлює організована злочинність — як з боку перевізників, так і з боку корумпованих чиновників у країнах транзиту. І поки попит є, ринок працює.
Політичні реакції: між “фортецею” та домовленостями
Реакція Євросоюзу на нелегальну міграцію балансує між двома парадигмами: “Європа — гуманістичний проєкт” і “Європа — фортеця”.
У пікові роки, такі як 2015-й, коли до ЄС прибув понад мільйон мігрантів, реакція була емоційною й хаотичною: частина країн, зокрема Німеччина, відкрили кордони (приклад — політика Меркель “Wir schaffen das”), тоді як інші, як Угорщина чи Польща, пішли шляхом жорсткого закриття.
З 2016 року стратегія ЄС змістилася у бік зовнішнього стримування. Угода з Туреччиною, фінансова підтримка Лівії й Тунісу, нові домовленості з Єгиптом, Нігером і Марокко стали головними інструментами. Йдеться про делегування контролю над кордонами країнам-партнерам, часто авторитарним. У 2023 році ЄС уклав меморандум про співпрацю з Тунісом на €1 млрд, а в 2024-му — аналогічну домовленість з Єгиптом. Проте правозахисники вказують: ці угоди зміцнюють режими, які самі породжують міграцію.
Усередині ЄС діалогу бракує: Пакт про міграцію та притулок, ухвалений у 2024 році, покликаний розподіляти відповідальність між країнами, однак багато держав — зокрема Угорщина, Словаччина, Австрія — продовжують блокувати механізми квот. Країни на кордоні ЄС — Італія, Греція, Іспанія — відчувають себе покинутими, і це живить популістські настрої.
У 2025 році, на тлі виборів до Європарламенту, міграція знову стала головною темою правих партій, які виступають за депортації, побудову фізичних бар’єрів і навіть припинення надання притулку.
На цьому тлі формуються нові виклики:
- Повернення мігрантів залишається складним — більшість країн походження не готові приймати своїх громадян,
- Зловживання правом на притулок породжує недовіру серед європейців,
- Гуманітарна складова часто зводиться до мінімуму, хоча саме ЄС традиційно виступав за дотримання прав людини.
Таким чином, політика ЄС сьогодні — це компроміс між прагматизмом, внутрішніми політичними страхами і намаганням зберегти міжнародний імідж. І він дедалі менш стійкий.
Україна: між тимчасовим захистом і довгостроковою невизначеністю
Російське повномасштабне вторгнення в Україну 2022 року спричинило одну з наймасштабніших хвиль вимушеної міграції у Європі з часів Другої світової війни. За даними УВКБ ООН, станом на 2024 рік близько 6 мільйонів українців залишаються за кордоном як переміщені особи, найбільше — у Польщі, Німеччині, Чехії, Італії та Іспанії.
Проте правовий статус українців відрізняється від класичної схеми “притулок” або “нелегальна міграція”. ЄС у березні 2022 року активував Директиву про тимчасовий захист, яка дозволила українцям жити, працювати, навчатися та користуватись медичними послугами без проходження процедури надання притулку. Цей механізм є безпрецедентним і діє наразі до березня 2026 року.
Однак за цей час виявилися нові виклики:
- Реінтеграція національних систем, коли країни-члени мають різні підходи до доступу українців до житла, ринку праці й освіти. Наприклад, у Німеччині — широка підтримка й соціальні виплати, у Чехії — активне залучення до ринку праці, а в Польщі — зростає тиск на повернення.
- Нерівномірна інтеграція. Велика частина українців планує повернення, а тому уникає глибокої адаптації. Водночас інші — особливо жінки з дітьми — вже осіли, знайшли роботу і почали інтегруватись.
- Зміна ставлення. У 2022–2023 роках більшість суспільств демонструвала рекордну солідарність з українцями. У 2024–2025 роках у деяких країнах (зокрема у Польщі, Болгарії, Словаччині) зростає втому й політичне роздратування — популісти використовують тему “українських біженців” як об’єкт звинувачень у перенавантаженні систем охорони здоров’я чи ринку праці.
- Небажані кейси. Поодинокі випадки відмов українцям у статусі тимчасового захисту, особливо чоловікам, які не мають чіткої причини залишення країни, або особам, які втратили документи.
У деяких країнах, наприклад у Нідерландах, українців, які мають інше громадянство (наприклад, російське, білоруське чи молдавське), з 2024 року виключають із програми захисту. Це породжує нові правові суперечки та гуманітарні питання.
Водночас, українці не є основними шукачами політичного притулку в Європі — у 2023–2024 роках таких заяв було відносно небагато, адже більшість перебуває в ЄС на легальних підставах через тимчасовий захист.
У 2025 році ключове питання: що далі? Якщо війна затягнеться, ЄС доведеться переглядати механізми довгострокового перебування та інтеграції. А для України — думати про майбутнє реінтеграції мільйонів громадян, частина з яких уже не планує повертатися.
