Масовані атаки РФ, критика Трампа і зняття обмеження на застосування Україною далекобійної зброї: про що свідчать ці події

Останні дні виявили хід подій, який ще кілька тижнів тому здався би політичним гротеском на тлі розмов про мирні переговори. Росія посилила масовані комбіновані атаки по українських містах, Дональд Трамп публічно розкритикував дії Путіна і Зеленського, а також вперше за весь час війни США Німеччина, Британія і Франція зняли обмеження на застосування далекобійного озброєння для України. Тобто, відбуваються події, які зараз складаються в єдиний нервовий ритм, у якому руйнується логіка стримування. Вони порушують одразу кілька важливих питань. Чому Росія пішла на демонстративну ескалацію саме зараз? Чи є вибух емоцій Дональда Трампа частиною складної гри перед можливими  мирними домовленостями? Якими будуть наслідки дозволу бити по Росії, і чи не стане це точкою неповернення? І головне: чи не увійшла війна в нову фазу, де більше немає табу та дипломатичної стриманості?

Що відбувається в останні дні

Останні дні травня стали найбільш вибухонебезпечними не лише в прямому сенсі, а й у геополітичному значенні. У період з 23 по 26 травня Росія здійснила серію масштабних і скоординованих атак на українські міста, поєднуючи різні типи озброєння: ударні дрони, крилаті ракети, балістичні ракети, а також авіаційні засоби ураження. Ці атаки носили комбінований характер: окремі хвилі запускалися для перевантаження ППО, інші — для виявлення її слабких зон, а частина ударів здійснювалася вже по уражених цільових об’єктах.

Ночами ракети й дрони одночасно атакують Київ і Київську область, Житомирщину, Харків, Миколаїв, Сумщину, Хмельниччину, Чернігівщину, Тернопіль. Внаслідок обстрілів зафіксовано загибель і поранення мирних мешканців, серед яких діти. Пошкоджено житлові будинки, об’єкти енергетичної інфраструктури, промислові цілі. З 23 по 26 травня під час повітряної тривоги в столичному метрополітені укривалися понад 49 тисяч людей. Це одна з наймасовіших хвиль укриття від часу перших місяців повномасштабного вторгнення. Значна частина мешканців міст і сіл залишалася тривалий час в укриттях або коридорах власних помешкань: тривоги тривали годинами, атаки йшли хвилями, особливо вночі.

В окремих регіонах, зокрема на сході й півдні, російські дрони запускалися цілодобово, з частотою до 150–200 одиниць за ніч. Це не лише фізичне навантаження на систему ППО, а й цілеспрямована психологічна кампанія, покликана тримати цивільне населення в постійному стані загрози. Дії Росії дедалі менше схожі на удари по військовій інфраструктурі й дедалі частіше метою є деморалізація, виснаження, створення відчуття безпорадності.

Водночас на Харківському напрямку Російська Федерація продовжує нарощувати угруповання військ, концентруючи резерви в прикордонній Бєлгородській області. Загальна чисельність особового складу на цьому відрізку фронту оцінюється приблизно в 50 тисяч військових. Ворог активно перекидає підрозділи ближче до лінії бойового зіткнення, намагаючись створити тиск не лише в зоні безпосередніх бойових дій, а й у прилеглих районах, які досі не були під основним вогневим навантаженням.

У Куп’янську, що залишається однією з головних цілей для російських сил, ситуація критична. Внаслідок інтенсивних обстрілів та авіаударів зруйновано або пошкоджено до 90% міської забудови. Місто практично втратило цивільну інфраструктуру, а перебування там місцевого населення стало небезпечним і непрогнозованим. Російські атаки на Куп’янськ мають системний характер: противник прагне повністю знищити транспортну й логістичну мережу району, паралізувати сполучення та змусити українські сили відступати з критичних точок.

Паралельно відбувається загострення ситуації на Сумщині. Російські сили активізують диверсійні спроби, удари дронами й артилерійські обстріли населених пунктів вздовж кордону. Характер атак вказує на спробу створення ширшої зони напруги по всій північно-східній дузі, щоб змусити українське командування розтягувати оборонні ресурси між кількома потенційно небезпечними ділянками одночасно. Така тактика переслідує очевидну мету — розбалансувати українську оборону й посилити тиск на тилові логістичні центри, особливо на тлі очікувань щодо нових постачань західної зброї.

На тлі цих подій в неділю, 25 травня, президент США Дональд Трамп у своїй соціальній мережі Truth Social заявив, що незадоволений діями Путіна:

«У мене завжди були дуже добрі стосунки з Путіним, але з ним щось сталося. Він абсолютно збожеволів! Він без потреби вбиває багато людей, і я говорю не лише про солдатів. Ракети й безпілотники запускають по містах України без жодної причини. Я завжди казав, що він хоче всю Україну, а не лише її частину, і можливо, це так і є, але якщо він це зробить, це призведе до падіння Росії!», – написав Трамп у своїй соціальній мережі Truth Social.

Водночас Трамп публічно звинуватив і президента України в тому, що його висловлювання «створюють проблеми», заявивши:

«Так само президент Зеленський не надає своїй країні жодної послуги, говорячи так, як він це робить. Все, що він каже, створює проблеми, мені це не подобається, і краще б це припинилося. Ця війна – не моя, вона Зеленського, Путіна і Байдена».

Ці заяви не були випадковими, ймовірною причиною різкої реакції Трампа стали слова Володимира Зеленського, які поширили американські медіа того ж дня: «Мовчання Америки, мовчання інших у світі лише заохочує Путіна».

Цей інформаційний сплеск збігся з важливим стратегічним рішенням, озвученим офіційно вже наступного дня, 26 травня. Стало відомо, що Німеччина, Франція, Велика Британія та США зняли обмеження на використання далекобійного озброєння для ураження цілей на території Російської Федерації. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц в ефірі німецького суспільного телебачення WDR Europaforum, пояснив: ні британська, ні французька, ні американська сторона більше не обмежують дальність застосування переданих ракет. Це стосується, зокрема, крилатих ракет Storm Shadow, SCALP-EG, Taurus.

За словами канцлера, це «історичне рішення», яке дозволяє Україні вперше за всю війну завдавати легітимних ударів по логістичних центрах, складах і командних пунктах на території Росії. Донедавна вона цього не могла робити, і донедавна, за дуже рідкісними винятками, не робила. При цьому він звернув увагу на те, що Росія «безжально атакує цивільні об’єкти – бомбить міста, дитячі садки, лікарні та будинки для людей похилого віку».

Про що свідчать ці події

На тлі активізації дипломатичних зусиль з формування широкої глобальної платформи переговорів щодо припинення війни Російська Федерація почала просувати власний односторонній документ, названий «меморандумом про припинення війни». Його розробка зараз перебуває на завершальній стадії і, як заявляє РФ, його передадуть українській стороні найближчими днями. Проте синхронно з цим дипломатичним маневром Москва вдається до найжорсткішої з початку року серії ударів по цивільній інфраструктурі, містах і логістиці України.

Однак масовані атаки дронів, крилатих і балістичних ракет, знищення енергетичної інфраструктури, удари по Куп’янську, перетвореному на зону повного ураження, наступальне нагнітання на Сумщині є не хаотичною агресія, а структурованою схемою примусу до політичної поступливості України. Принципова логіка цієї ескалації збігається з тим, як США діяли проти Північного В’єтнаму в грудні 1972 року. Операція Linebacker II, відома як «Різдвяні бомбардування», розпочалася після того, як Ханой відмовився підписати вже узгоджене мирне врегулювання.

Кампанія тривала 11 діб. B-52 здійснили понад 700 бойових вильотів, скинули більше 20 тисяч тонн бомб. Ударів завдавали не лише по військових цілях, а й по логістиці, залізничних вузлах, електростанціях. У результаті Північний В’єтнам повернувся до переговорів і вже в січні 1973-го був підписаний Паризький мирний договір.

Москва сьогодні діє за тією ж логікою. Вона не розраховує взяти Харків, як Ханой не брав Сайгон. Але вона демонструє здатність створити неконтрольовану зону повного вогневого хаосу, руйнування міст, гуманітарний колапс у відповідь на спробу нав’язати Україні невигідні умови або відновити українські контрнаступальні можливості. Власне, останні дні травня є дзеркальною проєкцією такої моделі. Ударний тиск по міській інфраструктурі, тривалі нічні атаки, одночасне створення кількох осередків фронтової напруги — все це накладається на підкилимну гру навколо майбутнього дипломатичного формату.

Такий тип ведення війни мав прецеденти також в Чечні, Сирії, Грозному, Алеппо: тривалі, багатотижневі удари, які мали за меті не захоплення території, а руйнацію міської структури та деморалізацію цивільного населення. При цьому масштабна кампанія безперервних нічних ударів по містах є не лише елементом військової стратегії, а частиною політичного тиску на владу України та суспільство напередодні очікуваного перезавантаження зовнішньої підтримки.

Концентрація російських військ на харківському та сумському напрямках також, скоріш за все, не є підготовкою до класичного фронтального прориву. Йдеться про тактичне сковування сил, нав’язування багатофлангового тиску й створення образу оперативної непередбачуваності. Умовно кажучи, Росія відновлює модель «обложеної країни» з постійними загрозами по всій довжині фронту й глибоко в тилу. Цей підхід ставить українське командування перед дилемою: або розтягування оборонних ресурсів, або втрати території та стабільності в регіонах.

З технічного погляду Росія демонструє, що повітряна складова війни відтепер є автономною операцією зі своєю логікою: без прив’язки до локального успіху на конкретній ділянці фронту. При цьому перманентні атаки на Куп’янськ, де вже зруйновано до 90% міської інфраструктури, є окремою кампанією зі знищення транзитних артерій, яку не супроводжує спроба негайного штурму. Це є демонстрацією цілеспрямованого виведення районів з функціонування без наступу на них, що є новим етапом у тактиці. Це також своєрідний механізм примусу до відступу через неможливість підтримувати оборону в умовах повної дезінтеграції тилової логістики.

Такі ж процеси простежуються і на півночі Сумщини. Росія не має там значного потенціалу для масштабного вторгнення, але створює багатовекторну напругу через постійні артилерійські обстріли, атаки FPV-дронами і перекидання невеликих ДРГ. Так формується конфігурація «м’якого фронту» — зони, де постійна загроза відтягує сили без повноцінної битви. Це є класичною моделлю розведення оборонних ресурсів, яка була застосована Росією у Грузії в 2008 році й частково в Сирії 2016-го.

Водночас публічна заява в Truth Social про те, що «Путін абсолютно збожеволів» і «без потреби вбиває багато людей», знаменує різкий розрив з його багаторічною публічною тактикою щодо президента РФ. Трамп цими словами окреслює нову рамку відносин між Вашингтоном і Кремлем. Формулювання про «безглузде вбивство» мирного населення та загрозу краху самої Росії в разі повної анексії України фактично наближають цю заяву до рівня офіційного звинувачення в агресії з далекосяжними геополітичними наслідками.

У такий спосіб адміністрація Трампа сигналізує не лише моральне засудження дій Москви, а й готовність публічно дистанціюватися від образу «розуміючого Путіна», який Трамп раніше плекав. Це відкриває простір для жорсткіших дій — дипломатичних, економічних або навіть військових — без загрози внутрішньої неузгодженості.

Паралельна критика Володимира Зеленського виглядає як спроба нейтралізувати зовнішній тиск на Сполучені Штати. Заява Зеленського про те, що «мовчання Америки лише заохочує Путіна», стала тригером і вона викликала негативну реакцію Трампа, який сприйняв її як неприйнятне публічне втручання у внутрішню дискусію США.

Коли Трамп говорить, що «Зеленський не надає своїй країні жодної послуги», він посилає сигнал: Білий дім не дозволить тиснути на себе через медіа та публічні заклики, особливо з боку держави-одержувача допомоги. Також важливою є фраза «ця війна – не моя», у якій йдеться про небажання президента США брати на себе беззастережну відповідальність за ескалацію або її затягування.

Комбінація критики Путіна і Зеленського створює позицію зовнішньої рівновіддаленості, яку Трамп намагається представити як «реалістичну». Вона може бути основою для нової політичної рамки: припинення активного втручання США у війну на умовах поступового відходу від військової підтримки, але з посиленням тиску на обидві сторони — для укладення перемир’я або політичного врегулювання.

Фраза «ця війна — Зеленського, Путіна і Байдена» свідчить про бажання чинного президента демонтувати спадкоємність політики попередньої адміністрації, фактично делегуючи відповідальність за її наслідки своїм опонентам. Вона також підкреслює, що Трамп розглядає конфлікт не як моральну війну, а як зовнішньополітичну проблему, яка має бути вирішена з точки зору інтересів США, а не українських чи глобальних гуманітарних принципів.

Отже, заява Трампа вказує на те, що його адміністрація формує власну, незалежну від попередників, лінію поведінки щодо війни в Україні. Вона не буде заснована ані на симпатії до Путіна, ані на солідарності з Зеленським. Це прагматична рамка: мінімізувати американську втягнутість, уникнути прямих зобов’язань і залишити Вашингтону простір для маневру — в тому числі для можливих переговорів з Кремлем без попередніх умов. У такому контексті Київ отримує чіткий сигнал: підтримка США більше не буде безумовною.

Водночас вкрай важливим став дозвіл США, Німеччини, Франції та Великої Британії на застосування Україною переданої ними далекобійної зброї на території Росії. Це перша зміна базового принципу стримування, який діяв з 2022 року: принципу територіальної обмеженості в застосуванні далекобійних систем. До цього моменту ключові партнери вважали удари по території РФ неприйнятними з точки зору «непровокування ескалації».

Формальне скасування цієї заборони змінює основи геополітичної відповідальності. Вперше з моменту початку вторгнення партнерські держави беруть на себе не лише відповідальність за озброєння, а й за логіку його використання. Це також означає, що будь-яка відповідь Росії у вигляді «покарання» Заходу втратить своє алібі — зникне концепція «непричетності», яка до цього дозволяла Лондону, Парижу чи Берліну грати роль фасилітаторів. Відтепер вони стали прямими учасниками воєнного конфлікту.

Це рішення було б неможливим без перетину певного порогу в західному сприйнятті війни. Комбіновані удари Росії по мирних містах, наявність загиблих дітей, системність нищення інфраструктури — ці фактори зруйнували залишки моделі «обережного стримування» й переконали політичні еліти в тому, що єдиною реальною формою впливу є створення для Росії симетричної загрози.

Новий етап війни означає, що відтепер бойові дії не регламентуються фронтовою лінією, а визначаються глибиною можливого ураження. І саме в цій логіці рішучість країн Заходу скасувати обмеження на дальність ударів стає ключовою зміною: не Україна просувається до російського кордону, а зона бойових дій адміністративно зміщується на територію Росії — за логікою зворотного впливу. Відтак війна в Україні втрачає статус обмеженого регіонального конфлікту і стає інфраструктурним конфліктом у повному сенсі цього слова.