Більшість російських ЗМІ опублікували інформацію видання Bloomberg про те, що до РФ повернулося до 45% росіян, які виїхали в 2022 році. Наводяться дані Альфа-банку, експерти якого оцінили, що з Росії в 2022 році виїхало майже 1,1 млн осіб, країна втратила близько 1,5% усієї своєї робочої сили. Голова московської компанії з переїзду Finion В’ячеслав Картамишев повідомив Bloomberg, що приблизно 40-45% тих, хто виїхав 2022 року, вже повернулися до Росії.
“Працівники, що повернулися на батьківщину, становлять лише 0,3% від загальної кількості зайнятих у Росії, проте вони допомагають Росії пережити санкції і домоглися хороших економічних показників”, – підкреслює агентство.
За оцінкою Bloomberg Economics, зворотна міграція, ймовірно, додала від однієї п’ятої до однієї третини до зростання ВВП Росії у 2023 році на 3,6%.
“Росіяни, які виїхали, заявили, що “світ буквально згуртувався проти них”, – розповіла агентству соціолог із Social Foresight Group Ганна Кулешова з посиланням на інтерв’ю з російськими іммігрантами. “Вони повернулися з почуттям образи та відчуттям, що “Путін не такий уже й неправий”, — зазначила вона.
У лютому 2022 року російський середній клас зазнав шоку – ще не розпочалася кампанія з мобілізації, але сам факт війни, яку переважна його більшість, категорично не підтримувала, викликав у багатьох росіян бажання залишити Батьківщину. Насправді розміри еміграції 2022 року можуть бути порівняні з післяреволюційною еміграцією. Тоді, нагадаю, паспорт Нансена – паспорт біженця, отримало приблизно 800 тисяч біженців із Росії.
Безперечно, політика Путіна могла стати найсильнішим чинником війни. З країни виїжджали не просто кваліфіковані фахівці, найкращі професіонали, які розраховували, що зможуть успішно знайти собі роботу в інших країнах. Однак реальність виявилася зовсім іншою: крім тих росіян, хто потрапляв під ізраїльський закон “Про повернення”, і міг претендувати на ізраїльське громадянство, всі інші опинилися в ролі “бідного родича-приживали”. І зовсім не тому, що ці люди не вміють працювати і не є професіоналами. Зовсім навпаки.
Річ у тому, що правила вільного ринку вже давно не відіграють жодної ролі у політиці більшості країн Заходу. Перед російською антибільшовицькою еміграцією свого часу стояла проблема безробіття та голоду, але причина була проста – переважна більшість російських емігрантів були солдатами, офіцерами, політиками та громадськими діячами. Купці та підприємці без капіталу та обладнання, люди творчої професії, робочою мовою яких була російська, були мало кому потрібні в Парижі, Берліні, Празі чи Белграді. Невипадково, «нові французи» здебільшого стали працювати або на конвеєрі “Рено”, або таксистами. А всесвітня економічна криза, насамперед, вдарила по емігрантах, у тому числі й російських. Але тоді у країнах Європи діяли й закони вільного ринку. Не тільки вони, звичайно, але ринок грав свою роль. Сьогодні закони ринку в Європі грають роль “старого слуги в аристократичному будинку”. Усім править бюрократія – аристократи сьогоднішнього дня.
У роки холодної війни була спеціальна міжнародна західна організація, яка виключно займалася санкціями проти СРСР. Але навіть її наявність не заважала СРСР закуповувати за кордоном особливо точні та важливі верстати, системи. Хоча проблеми, звичайно, були, і серйозні. Але сьогодні зовсім інша картина. Сьогодні всім остаточно править бюрократія, тому фактично санкції стосуються виключно тих сфер, які підлягають бюрократичному контролю. Санкції дуже небезпечні для демократичних країн, наприклад, для Ізраїлю, і цілком примарні для тоталітарних та диктаторських режимів, особливо якщо у них вистачає готівки.
Під час Другої світової війни, розробляючи ту чи іншу стратегію боротьби з Гітлером, союзники збирали експертів, підприємців, розробляли механізми протидії Третьому Рейху, який був болючим для них. Складалися переліки критичних товарів експорту, без якого вермахт не міг би воювати. І ця стратегія мала успіх.
На даний час санкції проти Росії мають виключно бюрократичний характер – галочка для громадської думки Заходу. Будь-які неформальні системи постачання, нехай вони обходяться дуже дорого для бюджету Росії, без проблем залишають з носом всю систему санкцій. Нехай навіть при цьому постачальники-злодії збагачуються за повною програмою. Бюджету Росії та Путіну особисто все рівно. На жаль, нинішня система санкцій має не зупинити Росію, а довести ефективність роботи бюрократичної машини. Як відомо, навіть перші, дуже неефективні парові машини початку епохи парових машин, мали ККД значно вище, ніж бюрократична система сучасної Європи. Ця система небезпечна лише тим, хто ходить виключно законними шляхами. А тим, хто на закони начхати хотів, ця система не може зробити нічого.
Для того, щоб усвідомити значення цієї тези, потрібно просто звернути увагу на економічні процеси. Головна реальна санкція проти Росії – це різке падіння цін на енергоносії. Свого часу саме таким чином Рональд Рейган завдав нищівного удару по СРСР: він добився від арабських країн різкого підвищення видобутку нафти, і світові ціни впали. Одночасно СРСР опинився у розбитого корита – одна з головних причин, чому в СРСР зробили ставку не на представника “старої партійної гвардії”, а на молодого Михайла Горбачова. У знаменитій книзі “Перемога” (вона є в інтернеті) описано, як особисто перші особи адміністрації Рейгана домовлялися з арабськими шейхами про цей нещадний удар по СРСР.
Сьогодні у світі діють інші механізми, але якби адміністрація Байдена відклала би у бік свої гігантські “зелені” плани і продовжила видобуток у США нафти і газу, як за часів Дональда Трампа (я навіть не торкаюся варіанта збільшення цього видобутку), то Путіну просто не вистачило б грошей на війну. Але “війна за екологію” адміністрації Байдена відкрила Путіну найширші можливості нескінченних бойових дій.
Звичайно, час від часу Росія приносить жертвопринесення своїми злодіями, але плата за цю гру для злодіїв настільки велика, що вони готові на ризик, тим більше, що він не такий вже й великий. Замість довгих обговорень у Рамштайні, яку зброю потрібно постачати Україні (абсолютно забюрократизованих і не мають найменшого відношення до реальних поставок), країни Заходу мали розробити систему реальних санкцій та “дорожню карту” протистояння Росії. Але цього ніхто не збирається робити, не існує навіть єдиного центру протистояння Путіну.
Коли британці підтримали Польщу після нападу Третього Рейху у вересні 1939 року, чудово розуміючи, що потрібен певний центр протистояння Гітлеру, вони створили у Лондоні емігрантський уряд Польщі. Насправді, його повноваження були не дуже великі, але для Польщі було важливо, що всі роки окупації існувала легітимна протинацистська влада.
Саме просилося до рук створити після нападу Путіна на Україну Уряд Росії у вигнанні, який міг би стати координаційним центром усіх емігрантів, бути представником їхніх інтересів у національних урядах, а також партнером України у боротьбі з Росією. Звичайно, існував певний дефіцит довіри й в самих емігрантів, і в урядів країн Заходу до тих чи інших осіб, які могли стати членами цього уряду у вигнанні. Однак у політиці ніколи не буває ідеальних рішень та ідеальних політиків – є лише оптимальні варіанти.
Наскільки країни Заходу та США, зокрема, були готові до такого перебігу подій? Відповісти на це питання дуже складно: бюрократичні інститути Європи та США дуже слабко готові до реальних критичних дій. Бюрократія взагалі не любить критичних дій – оскільки вони вимагають саме того, чого вона на дух не терпить: ініціативи, особистої відповідальності, дій, а не гасел та закликів. Однак це питання сьогодні має виключно академічний характер через позицію української еліти.
З того моменту, як було відбито завдяки мужності українців перший тиск російського наступу, українська “еліта” зробили ставку на перетворення війни з війни за свободу на війну національно-визвольну. І на рівні дипломатів, і на рівні пропаганди всередині країни, було озвучене гасло: “Ми воюємо не з Путіним, а з Росією!”. Звідси й зворотна відповідність: будь-який громадянин Росії – ворог України! Підтримав він напад Путіна чи ні, чи залишився він у Росії, чи втік із неї – він все одно ворог!
Україна могла стати ідеальним місцем для проживання Уряду Росії у вигнанні, мозки та капітали середнього класу Росії та його фінансових магнатів могли працювати на користь України для боротьби із Путіним. Але цього не сталося, тому що українська еліта бачила в середньому класі Росії свого конкурента, більш небезпечного, ніж Путін.
Історії із санкціями проти олігархів Путіна взагалі нагадують трагіфарс. Якби ці санкції були прийняті ДО нападу, коли роль ліберально-олігархічного крила путінської влади була хоч трохи значуща, то це мало б сенс. Але коли почалася війна олігархи та ліберали повністю та остаточно втратили свою владу, і санкції проти них – це все та ж бюрократична галочка. Я пам’ятаю цей нескінченний процес в Ізраїлі, коли російський олігарх хотів дати гроші благодійній організації, яка займається похованням євреїв в Ізраїлі, і банки відмовлялися переказати ці гроші. Через санкції проти російських олігархів. Питання про те, як це допоможе зупинити путінську агресію, взагалі зникло зі свідомості: є бюрократична процедура – все інше не має значення.
У 2022 році агресія Путіна була чистою та абсолютною авантюрою. Люди втекли з країни, здавалося, режим Путіна ось-ось упаде. У цьому сенсі путч Пригожина є дуже показовим – у Путіна майже не залишилося реальних механізмів влади, але з часом ситуація почала змінюватися. Бюрократичний метод війни з Путіним не просто хибний – він нескінченно його зміцнює. Демагогія та безсилля західних політиків чітко показують нездатність Заходу до реального протистояння Путіну. І натовпи росіян, які кидаються у пошуках виходу, стихійно схиляються до нього.
Сьогодні, як ніколи актуальним стає питання реального, а не галочно-бюрократичного протистояння з Путіним. Однак спроба залучити на свій бік росіян допомогла б Україні виграти цю війну. Чим більше ми шукаємо ворогів, а не союзників, тим більше у нас буде ворогів.
Леонід Штекель
