Сталось так, що історія людства – це історія війн, і в кожній війні є переможці та переможені. На перебіг бойових дій, а в результаті – їх фінал, впливає безліч найрізноманітніших факторів, одним з ключових яких є наявність необхідних ресурсів. Війна в Україні не є винятком з правил у цьому аспекті, її подальший хід багато в чому визначатиме кількість та якість озброєння.
Історичний контекст
У спадок від Радянського Союзу Україна перейняла велику кількість зброї та майже мільйонну армію. Техніка, озброєння та боєприпаси зберігались на складах Міністерства оборони у гігантському масштабі та потребували постійного фінансування для їх утримання. Однак на початку нульових розпочалося те, що серед військових називають “великий розпродаж”. Продавалось все – від боєприпасів у африканські країни до винищувачів на металобрухт. Підприємливі генерали “списували” техніку, для того, аби заробити на цьому. Збройні Сили нульових являли собою велику ярмарку, де продавалось все, що могло продатись.
Згодом вектор із “Скорочення кількості армії” перейшов у площину “адаптації до армій НАТО”. Фактично – роззброєння та скорочення продовжилося під виглядом зміни застарілої матеріальної бази на новітню, проте – не купувалось та не виготовлялось майже нічого. Точних цифр проданої та порізаної на металобрухт техніки суспільство не дізнається ніколи, але масштаби можна зрозуміти за тим, що, наприклад, снаряди у базах зберігання обраховувались не ящиками або тонами, а, увага, вагонними платформами.
Одним зі знакових облич роззброєння української армії був екс-міністр оборони Анатолій Гриценко, який у 2007-му році скаржився журналістам, що Кабмін – “За 8 місяців не підписав жодного документа на утилізацію снарядів”. Так, ще до початку військового конфлікту на Донбасі наша влада створювала фундамент для майбутніх проблем. І це ми ще не беремо до уваги вибухи на складах зі зброєю та боєприпасами, яких у період з 1991-го по 2019-й було аж чотирнадцять. Слід, наприклад, пригадати Балаклію в Харківській області. Що характерно – кількості знищених та пошкоджених боєприпасів, навіть приблизно, не знає ніхто. Як і не відомо що стало реальною причиною цих вибухів – диверсії росіян чи недбалість українців.
Виробництво? Ні, не чули!
Продаж та вибухи на складах не були б такими болючими зараз, якби відбувалось постійне поновлення втраченої зброї, а для цього є два шляхи – закупівля або виготовлення. Перше – відбувалось дуже мляво, а другого не було взагалі до 2022 року. Україна ніколи не мала заводу з виготовлення снарядів, навіть за часів СРСР. Проте у нашому розпорядженні знаходилось два заводи, які, за наявності політичної волі, могли б допомогти у цьому питанні. Перший – пороховий завод у місті Шостка, що на Сумщині. Попри виготовлення побутової та технічної хімії на потужностях заводу вироблявся димний порох та, найважливіше, детонатори до артилерійських снарядів та підкаліберних боєприпасів для танків. Станом на 2022-й рік завод був збитковим та фактично – збанкрутілим. Після російського наступу на Сумщину доля заводу залишається невідомою для широкого загалу.
З другим підприємством все ще цікавіше та драматичніше – завод “Зоря” у Рубіжному зараз знаходиться під окупацією російськими військами. Проте використати бодай щось з устаткування вони навряд чи зможуть – у травні 2022-го завод зазнав ракетного удару, у наслідок чого відбулась детонація вибухівки, котра ще залишалась на складах. (Я спостерігав цей вибух на власні очі, і він був надзвичайно схожим на ядерний гриб з кіно).
Як ви вже зрозуміли, завод “Зоря” виготовляв вибухівку, а точніше – тротил, найпоширенішу вибухову речовину військового призначення. Цікаво й те, що до початку війни “Зоря” належала одіозному українському політику, якого звинувачують у роботі на Росію, Юрію Бойку. Проаналізувавши ситуацію з виробництвом снарядів та їх компонентів стає зрозуміло чому терези цієї війни хиляться не на нашу сторону.
Актуальна ситуація
Виходячи з того, яка кількість боєприпасів та військової техніки залишилась на наших складах, ми можемо приблизно уявити ситуацію з цим у Російській Федерації. Не можна сказати що РФ нікуди й нічого не продавала, бо продавала, і незрівнянно більше ніж Україна, проте у них завжди була практика зміщення свіжою продукцією. На відміну від України, РФ отримала у спадок снарядні заводи та велику кількість підприємств котрі виготовляють складові до них. А ще – Росія займається активним імпортом готових боєприпасів. Попри санкції, Індія, Китай, Туреччина, Узбекистан та Казахстан постачають до РФ хімічні компоненти для виготовлення вибухівки. Як ми бачимо, наші опоненти змогли пристосуватись до нових світових умов, та навчились діяти надзвичайно ефективно навіть під зовнішнім тиском. Україна теж повинна адаптуватись.
Станом на сьогодні перевага російської армії знаходиться на рівні 4 до 1, а ВПК РФ переважає можливості західних країн майже у чотири рази. Пояснюється це тим, що заводи Заходу банально не встигають виготовляти необхідну кількість боєприпасів. За приблизними підрахунками цьогоріч Росія виготовить 3 млн снарядів, а усі європейські країни разом 1,4 млн, з яких лише частина відправиться в Україну. Крім того, за даними CNN, на початку цієї весни росіяни вистрілювали 10 тис. снарядів на день, а українці – лише 2 тис.
За даними Головного управління розвідки, у 2023 році Росія виробила 2 млн артилерійських снарядів, а у 2024-му планує вийти на рівень 2,7 млн. За більш песимістичними оцінками джерел CNN, цьогоріч росіяни вироблять 3 млн боєприпасів.
Виробничі потужності 27 країн-членів ЄС у 2023 році становили лише 0,4-0,7 млн снарядів. За словами профільного єврокомісара Тьєрі Бретона, у 2024-му блок вийде на потужність 1,4 млн на рік. У березні Єврокомісія додатково інвестувала у військову галузь 500 млн євро, розраховуючи збільшити цей показник до 1,7 млн. Однак не всі вироблені у ЄС боєприпаси доставлять в Україну, частина з них відправиться на експорт або поповнить європейські запаси.
Зауважимо, що головний противник РФ у геополітичних процесах – Сполучені Штати Америки – виготовляє всього 0,4 млн снарядів на рік. Попри те, що виробництво постійно нарощується та створюються нові підприємства, досягти паритету у даному аспекті навряд чи вдасться. Більше того, якщо війна затягнеться до 2025 року, ситуація зі снарядами може погіршитись в рази, адже поки у наших союзників заводи будуються та модернізуються – росіяни тільки нарощують свою, і так велику, перевагу.
Збільшення обсягів виробництва боєприпасів у західних країнах призвело до шокового стану усієї економіки – заводи та фабрики були абсолютно не готові до такого сценарію подій. Найгостріше стоїть проблема дефіциту пороху для метальних зарядів. Наприклад, в Україні влада дещо спростила механізми вирощування бавовнику, котрий використовується при виробництві пороху. У Європі все трохи складніше – їх військово-промисловий комплекс у питанні виробництва снарядів досі є залежним від імпорту певних компонентів з Китаю.
Ще одним важливим аспектом питання боєприпасів є сумісність їх за калібрами. На озброєнні ЗСУ перебуває велика кількість різноманітних гармат та САУ, починаючи від радянських Д-30 закінчуючи французьким CAESARем. Відповідно, снаряди до гармати потрібно шукати там, де гармата виробляється. Якщо із західним озброєнням все зрозуміло, то з радянськими зразками ситуація кардинально інша. Запаси, які перебували у розпорядженні країн-союзників України, невпинно вичерпуються, а поповнювати їх, банально, немає звідки.
Президент Чехії Петер Павел проявив ініціативу та знайшов мільйон снарядів радянського зразка для України, і зовсім скоро вони з`являться на полі бою. А що буде потім? Може статись так, що у ЗСУ будуть сотні гармат, які виявляться бездіяльними. Цю проблему взявся вирішити Укроборонпром. За офіційними джерелами Україна до кінця 2024-го року виготовить мільйон снарядів радянських калібрів, проте, цифра швидше за все сильно завищена.
Наступне питання – якість. Артилеристи ЗСУ зі скепсисом ставляться до вітчизняних снарядів, бо перші партії зарекомендували себе надто ненадійними – до 40% “нерозривів”, у той час як за радянських часів показник складав 10-15%. Одним зі шляхів, котрим може піти Україна – створення снарядів спільно з державою-союзником, що знижує ризики атаки на підприємства та, відповідно, знищення інфраструктури.
“Снаряд дешевший за людину”
Під час створення матеріалу я звернувся за коментарем до офіцера однієї з артилерійських бригад ЗСУ – Андрія, який зазначив:
“Нам снаряди потрібні ще на вчора. Їх завжди не вистачає! Завжди! А ця нестача потім перетворюється у некрологи у соціальних мережах. Якби було вдосталь снарядів ми б російських штурмовиків “розбирали” ще на підході до наших позиції, і їх арту розбирали би. Уяви, скільки це життів можна було б врятувати, якби у нас була необхідна кількість озброєння. Снаряд дешевший за людину! У нас артилеристи набагато професійніші, ніж у РФ, тільки от на одному професіоналізмі далеко не залізеш. Снаряди нам вкрай потрібні! Це питання життя та смерті!”.
Загалом – ситуація з боєприпасами складається не на нашу користь, а отже потребує негайного вирішення. Саме перевага у кількості артилерійських систем та снарядів може стати вирішальною у позиційній фазі війни, а отже вплинути на її фінал.
Павло Грохольський
