Між пам’яттю і майбутнім: Волинська трагедія як камінь спотикання на шляху до євроінтеграції України
Україна і Польща дійшли консенсусу щодо вшанування жертв Волинської трагедії. Вже у квітні цього року почнеться ексгумація останків загиблих у колишньому селі Пужники на Тернопільщині. Нагадаємо, що саме відмова полякам у пошуково-ексгумаційних роботах певний час була каменем спотикання у взаєминах Польщі й України. Відсутність діалогу також стояла на заваді євроінтеграційному руху нашої країни, тим більше на етапі головування Польщі, розпочатого 1 січня 2025 року. Наразі глава польського уряду Дональд Туск повідомив, що “декларація про відсутність жодних перешкод для здійснення пошуково-ексгумаційних робіт жертв Волинської трагедії в Україні є ключем до повного примирення обох народів”.
Пам’ять формують не інституції, а люди
Євроінтеграція – це не лише про спільні цінності, а й про колективну пам’ять, що проєктує їх на ретроспективне бачення історичного минулого. Здавна відомо, що в будь-яких наддержавних спільнотах існує потреба, якщо не уніфікувати, то принаймні гармонізувати сприйняття подій, які колись роз’єднували їхніх членів.
Саме тому формування політики національної пам’яті є одним із найважливіших складників євроінтеграції. І саме тому Україна залучається до різних меморіальних проєктів ЄС, працює над створенням умов для формування європейської історичної свідомості та збереження національної культурної спадщини.
Попри розвинену нормативно-правову базу й інституційне забезпечення національної пам’яті країни ЄС стикаються з викликами й розривами в осмисленні складних сторінок свого минулого. Чому так відбувається? Пам’ять формують не інституції, а люди, яким притаманне спрощення, так звана есенціалізація історії, коли однією вагомою подією, постаттю або міфом замінюють складність історичних перипетій. Часто травматичний досвід не лише контрастує із сьогоденням, а й слугує його виправданням. Оскільки Євросоюз є наднаціональним утворенням, досягнення згоди щодо історичного консенсусу стає надскладним завданням.
Як відомо, протягом тривалого часу історична пам’ять Європейського Союзу зосереджувалася на осмисленні Голокосту. До 2004 року серед країн ЄС лише колишня Німецька Демократична Республіка мала досвід подвійної окупації – нацистської та комуністичної. З розширенням Європейського Союзу на схід у центр уваги почали потрапляти й злочини сталінізму, з якими стикнулися країни Східної Європи. Відтоді ключовим аспектом історичної пам’яті стали тоталітарні режими ХХ століття — націонал-соціалізм і сталінізм, які уособлюють масові репресії, війни та геноцид, що суттєво вплинули на європейські нації.
Те, що подається як монолітна політика пам’яті ЄС, насправді, містить низку внутрішніх суперечностей. Зокрема, частково суперечать один одному наративи про “унікальність Голокосту” та “Націонал-соціалізм і сталінізм як еквівалентне зло”. Залишаються поза увагою інші важливі проблеми європейського минулого: колоніалізм, внутрішні конфлікти, соціальні нерівності. Викликає спротив спрощене трактування історії за контрастом “темне минуле – світле майбутнє”, що своєю чергою нівелює гостроту проблем європейського сьогодення: правий популізм, проблеми з міграцією, екологічні виклики тощо.
Долаючи розбіжності історичної пам’яті
У 2006 році в ЄС було започатковано програму “Європа для громадян”, яка інтегрувала зусилля з формування спільного розуміння цих трагічних сторінок історії серед країн-членів, попри їх різний історичний досвід. Прийнята у 2009 році резолюція Європарламенту “Європейська свідомість і тоталітаризм” визнала розбіжність історичної пам’яті в Європі (на Заході – подолання нацистського минулого, у Центральній та Східній Європі – комуністичного) та наголосила на необхідності її усунення. Для цього пропонувалося розуміння «подвійної спадщини», комплексна переоцінка європейської історії ХХ століття та формування спільних поглядів на неї. Метою обраної політики стало сприяння європейській інтеграції через створення спеціальної міжнародної організації, яка б об’єднала інституції пам’яті.
Для реалізації цих завдань у 2011 році в Празі була заснована міжнародна неурядова організація “Платформа європейської пам’яті та сумління”. Вона об’єднує понад 70 державних і громадських інституцій із 23 країн, які досліджують злочини тоталітарних режимів, зокрема радянського. Організація проводить конференції, семінари, виставки та освітні заходи, спрямовані на осмислення складної історії Європи.
Україну у Платформі представляють шість інституцій, серед яких Центр досліджень визвольного руху, Меджліс кримськотатарського народу, Український інститут національної пам’яті та Національний музей Голодомору-геноциду. Їхній внесок зосереджений на подоланні тоталітарного минулого, засудженні злочинів радянського режиму, популяризації пам’яті про Голодомор і протидії сучасній російській агресії.
Попри значний прогрес у формуванні європейської колективної пам’яті, існують питання, які залишаються джерелом суперечок між країнами та ускладнюють досягнення історичного консенсусу. Одним із них є проблема потрактування подій Волинської трагедії. Вона показує, наскільки важко досягти єдності в оцінці подій, які мають глибокий емоційний і політичний вплив на національні ідентичності. В польській історіографії пишуть про “Волинську різанину”, в українській – про “Волинську трагедію”. Порозуміння щодо чисельності жертв і досі немає.
У процесі потрактувань оприявнюється різне історичне тло. Польський наратив зазвичай акцентує увагу на етнічних чистках, що здійснювалися Українською повстанською армією (УПА) проти польського населення, і трактує це як геноцид. Для України Волинська трагедія є частиною ширшої боротьби за незалежність у контексті Другої світової війни.
Волинська трагедія як камінь спотикання
І хоча Польща залишається однією з найбільших прихильниць України, Волинська трагедія постає як камінь спотикання на шляху до євроінтеграції. Численні заяви польських політиків однозначно свідчать про неприйняття нашої країни до ЄС поза розв’язанням волинського питання. “Без вшанування жертв Волині, Україна не увійде до ЄС”, – таку заяву в етері польського радіо зробив, зокрема, міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш. Для багатьох поляків події на Волині лишаються однією з найбільших трагедій в національно маркованій історії ХХ століття.
Проблему ще більше загострюють події сьогодення.
Мораторій на ексгумацію польських жертв Волинської трагедії, накладений Україною у 2017 році, став відповіддю на руйнування українських пам’ятників, розташованих на теренах Польщі. Тоді праворадикальні угруповання зчинили демонтаж меморіального пам’ятника воїнам Української повстанської армії в селі Грушовичі. Пізніше, вже у 2020 році, відбулася ще одна скандальна подія, що негативно вплинула на україно-польські відносини. Вандали зруйнували частину братської могили воїнів УПА на горі Монастир.
Ці події доповнили незбіг в історичних потрактуваннях Волинської трагедії, ще більше віддалили консенсус щодо належного вшанування її жертв. Через відсутність міжнаціональних механізмів узгодження ексгумацій це питання почасти розв’язувалося у приватному порядку. Український інститут національної пам’яті визначав це як “виняток”, “крок на зустріч польським громадянам”.
Значний прорив у польсько-українських відносинах стався нещодавно в зв’язку з рішенням про дозвіл на ексгумацію. Спільну заяву зробили міністри закордонних справ України та Польщі Андрій Сибіга і Радослав Сікорський. Разом з тим, в українському політикумі ця заява була сприйнята переважно негативно і піддана критиці як однобічна. В заяві немає жодного слова про вшанування місць поховання українців на території Польщі.
Отже, Волинська трагедія як один із найболючіших епізодів спільної історії України та Польщі лишається точкою перетину різних наративів, де кожна сторона наголошує на власних втратах і своєму баченні причин та наслідків подій. Ця проблема ілюструє складність інтеграції національних історій до ширшого європейського наративу, де особлива увага приділяється темам примирення, взаєморозуміння та уникнення ескалації конфліктів пам’яті. Її розв’язання є важливим не лише для відносин України та Польщі, але й для розвитку підходів до складної історичної спадщини в межах європейської інтеграції.
