Мріємо жити з Україною та для України: ексклюзивне інтерв’ю з керівником Центральної спілки українців Німеччини

Віками історичні події змушували народи мігрувати, і українці не є виключенням. Перші хвилі переміщення українства почалися у кінці XIX століття і практично не закінчувалися у зв’язку з революціями, голодом, війнами та переслідуваннями. До початку російсько-української війни 2022 року соціологи називали до 7 млн українських мігрантів у західному світі, та понад 12 млн на теренах СНД. З війною ці цифри значно зросли. Втікаючи до чужих земель, більшість українців не втрачала свого коріння, гуртуючись та зберігаючи мову і культуру.

В багатьох країнах вони створювали українські громади, однією з яких засновано в Німеччині. У столиці країни ось уже близько 18 років діє Центральна спілка українців Німеччини – найстаріше об’єднання української спільноти Німеччини, незмінним керівником якої є пані Людмила Млош. В ексклюзивному інтерв’ю вона розповіла  ІА “ФАКТ” про діяльність Спілки, про те, як живеться українцям за кордоном та як їм вдається зберігати свою українську ідентичність.

Пані Людмила, розкажіть про себе і як пройшов процес створення Центральної спілки українців в Німеччині, який наступного року святкуватиме своє “повноліття”.

Так, наступного року святкуватимемо своє «повноліття». У далекі 90-і роки я з чоловіком-військовим приїхала до соціалістичної Німеччини. На початку все здавалося цікавим, але відсутність спілкування втомлювала. Одного разу познайомилася з німецькою родиною, яка дуже допомогла адаптуватися, до того ж мої шкільні знання з німецької стали у нагоді, але туга за українським не йшла. За певний час мала я вже знайомих українців, які раніше у Німеччину виїхали і також прагнули українського кола. З 1999 року ми ідентифікували себе як Українське культурне об’єднання, яке на той час активно співпрацювало з консульством України у Німеччині та збиралося разом, щоб відсвяткувати та вшанувати українські свята й звичайно поспілкуватися між собою. З часом ми розширювалися і 26 червня 2006 року вже подали документи на реєстрацію до німецьких органів влади Центральної спілки українців в Німеччині.

Офіційні документи на діяльність ми отримали лише за півроку – 16 січня 2007 року. В мене було бажання ширших знайомств та зустрічей. Не було української церкви на той час, тому мені пощастило і я знайшла греко-католицьку. 1999 року я познайомилася з отцем Шрьотерем, за походженням він німець, але прийняв нас, як рідних. І в цій церкві співали українською мовою німці, до цього свідоцтва долучилася і я. Пізніше церковники пропонували мені керувати хором, але я відмовилася, оскільки не володію музичною освітою.

Таким чином, з 2007 року ми активно почали працювати з німецьким організаціями, а також продовжували шукати подальші зв’язки з українцями  й українськими представництвами у Німеччині (їх на той час майже не було…). Зокрема, з посольством, яке було перенесено до Берліна, вже як столиці  2001 року. На той час послом від України був Анатолій Пономаренко. Так ми активно розпочали свою діяльність, яка долучала охочих українців Німеччини до нашої організації, брати участь в різноманітних заходах до культурних й державних свят. 

У серпні 2007 року ЦСНУ я стала членкинею Світового конгресу українців, до якого на той час, нас запросив його президент – Аскольд Лозинський, в заходах СКУ ми щороку брали участь. У 2008 році Світовий Конгрес Українців організував Всесвітню акцію: “Запали свічку пам‘яті “Україна пам‘ятає – світ визнає”, де  наша Спілка також приєдналася до цієї акції. В Німеччині ми перейняли свічку від Польщі, підтвердивши, що ми розвиватимемо тему голодомору та будемо про нього розповідати, щоб Німеччина і світ визнали Голодомор в Україні 1932-33 роках геноцидом.

На жаль, українців на той час, німецьке суспільство ідентифікувало як росіян – це все залишки Радянського Союзу. Наша Спілка намагалася довести, що українці – окрема і вільна нація. Ми організували багато спільних екскурсій та підтримували постійні зв’язки з українцями з України. На сьогодні із 16 німецьких земель, ми маємо у своїх рядах українців із 12 земель, зокрема з Гамбурга, Франкфурта-на-Майні, Гессена, Кьоніґс-Вустерхаузена…

У Німеччині на даний час найбільша кількість українських біженців. Як Ви співпрацюєте з ними, яким чином допомагаєте?

Так, до Німеччини приїхало багато українців. На теперішній час їх є 1 650 000 млн. Берлін найбільше прийняв наших співвітчизників і ми дуже вдячні німецькій владі за таку підтримку. На початку війни нас знаходили і зверталися за різною допомогою. За два роки Центральна спілка українців у Німеччині відправила допомоги до України на 1 млн євро. Ми продовжуємо допомагати і надалі, надсилаючи багато необхідних речей для військових госпіталів та приладдя для реабілітації воїнів.

Активна наша діяльність і на освітньому рівні. Серед біженців – багато вчителів,  велика кількість прибулих дітей вимагає уваги до них та розвитку в усіх напрямах. Отже, зараз ми багато працюємо з дітьми і працюють з ними досвідчені педагоги. Мій попередній задум організувати українську школу намагаємося втілити в реальність. У жовтні 2022 року наша Спілка зорганізувала перший в Берліні український дитячий центр «Бедрик», де діти не лише вивчають українську мову, культуру, але й отримують перші знання з німецької мови, тобто готуємо їх до школи. Тепер створено проєкт, на який маємо підтримку – дві групи підлітків: з 10 до 13 років, та 14 до  16 років – це театральний колектив, де діти самі пишуть п’єси й створюють театральні виступи. Я з професії модельєр. Тому у вільний час від «президентської» роботи проєктую сучасний одяг з елементами української вишивки.  

З якими питаннями та історіями зверталися до Спілки наші співвітчизники? Які найбільше вас вразили?

Найбільшою проблемою у Берліні є пошуки житла – власне до нас також і з цим зверталися. На початку ми дуже багато допомагали з перекладами документів. Зараз більшість біженців почали самі опановувати мову, тому звернень менше.

Щодо історій – не можу виділити якусь історію окремо, бо кожна з історій – особлива і непроста. До нашої спільноти долучилися і вчителі, і працівники сфери побуту, культури, також є підприємці. Одна з родин приїхала з Енергодара, яка мала гарний бізнес у місті. Після окупації отримала лише фото зі зруйнованими приміщеннями та вибитими вікнами й розкраденим окупантами майном. Багато є біженців з Луганської, Донецької областей, з Кривого Рогу та інших міст, які залишилися без нічого…Таких історій безліч і кожна болюча мені. Хочеться допомогти усім.

Спілка намагається залучити їх до спілкування, проводимо разом культурні заходи, які дають нам енергію та сили жити і вірити в Україну.

До речі саме нашій Спілці належить важлива подія відкриття пам’ятної дошки Лесі Українці на Johannisstrasse, 11, Berlin-Mitte у Берліні у 2010 році. За цією адресою 1899 року Леся Українка проживала та лікувалася у Берліні. Створив дошку художник-гравер Вадим Голобородов.  У планах – відкрити дошку Тарасу Шевченка, маємо вже виготовлений портрет Т. Шевченка та місце, але чекаємо на офіційне підтвердження від німецької влади. До речі, маю особисто подяку від правнучки Т.Шевченка по сестрі Катерині, письменниці, за особисту діяльність щодо збереження історичної спадщини великого українського поета.

 Хочу також додати, що ми проводимо тренінги на різноманітні теми, зокрема й психологічні. Веде їх кваліфікований психолог Олена Лисенко двічі на місяць протягом всього часу війни –  від фірми Ipso яка надає психологічні консультації. Перед Паскою запрошуємо охочих до малювання писанок.

Яка допомога очікує на українців, що вимушені бігти з України? Чи змінилася вона у порівнянні з першою хвилею біженців 2022 року?

З початку війни Німеччина дуже багато прийняла українських біженців і допомагала фінансово адаптуватися. Надалі біженці отримують цю допомогу, вивчаючи мову. Після отримання певного рівня німецької, біженцям пропонують йти навчатися, перекваліфіковуватися та працювати. Оскільки соціальна допомога від держави не є достатньою для повноцінного існування, зауважу, що у Німеччині – ця допомога одна із найбільших та стабільних у Європі. Цього року поволі змінюються правила для біженців і вони змушені активніше шукати робочі місця і забезпечувати самостійно родини. До того ж, Німеччина переповнена біженцями і деякі землі вже не приймають українців. Тому, перед тим, як їхати до Німеччини, бажано пересвідчитися, яка земля ще приймає українців. У квітні почалися дебати, які поки не підтверджено офіційно, що карти, на які приходитиме соціальна допомога, зможуть працювати лише як розрахунковий документ в магазинах. Знімати кошти буде заборонено, але чекаємо на достовірнішу інформацію.

Які зв’язки з Україною підтримує Спілка зараз?

Ми живемо з Україною і підтримуємо з нею тісний зв’язок. Наприклад, співпрацюємо із фондом «Україна-світ», де президентом є пан Микола Жулинський, Секретар Алла Кендзера, – з моєї рідної Волині. Маємо також контакти з Благодійним фондом «СТАРЕ МІСТО ЛУЦЬК», з Волинським державним університетом, зокрема  кандидатом філологічних наук Тетяною Данилюк-Терещук, докторами філологічних наук Марією Моклицею та Сергієм Романовим, депутаткою Верховної Ради Іриною Констанкевич, а також маємо прямі контакти з військовими підрозділами, які боронять Україну.

Як я вже зазначала, ми дуже багато допомагали військовим. Відправили на фронт три автівки з гігієнічними та медичними засобами, пересувними рентгеноапаратами, лікарняними ліжками. Одна українсько-німецька родина, яка має великий магазин одягу в Берліні, донатувала допомогу, на 25 тис. євро, частину з якої було надіслано до України, а частину роздано біженцям у Берліні. Перші місяці практично щодня від нас відправлялися дві автівки з харчовими продуктами та одягом. Благодійний фонд «Старе місто» продовжує нам допомагати переправляти через кордон гуманітарну допомогу. Днями очікуємо 100 інвалідних крісел, які надішлемо до України.

Нещодавно я повернулася також з Бухареста, де проходив Світовий Конґрес Українців. Результатом роботи зустрічі стала спільна заява до керівників країн, церков, міжнародних гуманітарних та правозахисних організацій і до всіх людей доброї волі з закликом докласти всіх можливих зусиль для найшвидшого звільнення захисників Маріуполя, які вже 2 роки перебувають у російських в’язницях, та всіх полонених українців, військових та цивільних.

Ваші мрії та плани організації? Якою бачите Спілку у майбутньому?

Я хочу, щоб наша організація зберегла свою ідентичність, щоб ми українці об’єдналися в ім’я України і для України, якомога більше допомагали один одному. Хотіла б, щоб було відкрито українську школу. Є багато молодіжних організацій, – було б добре, щоб молодь прагнула берегти наші надбання. Центральна спілка українців у Німеччині має свій архів та бібліотеку, в якому і переклади німецькою творів Шевченка, Лесі Українки, Генріха Гейне на українську. Спілка мріє жити з Україною та для України. А мої особисті мрії – повернутися на рідну Україну.

Олена Ревіна