Упродовж тривалого періоду, протягом якого різні міжнародні майданчики намагалися знайти формулу припинення війни в Україні, переговорний процес поступово перетворився на складну конструкцію із суперечливих очікувань, політичних обмежень та взаємної недовіри. Попри численні заяви про готовність до діалогу і успішність переговорів, вони дедалі більше нагадують рух у просторі, де кожен новий крок відкриває не шлях вперед, а черговий тупик, в якому демонструється глибина розбіжностей між Україною, США, ЕС і РФ. Ситуацію ускладнює те, що кожна зі сторін підходить до переговорного процесу з власною логікою і користю, сформованими не лише воєнними реаліями, а й внутрішньополітичними факторами, які змінюються швидше, ніж учасники встигають відреагувати. В цій атмосфері зіштовхуються різні бачення майбутньої архітектури безпеки, а також взаємовиключні вимоги, котрі роблять будь-яку формулу миру поки що недосяжною.
Переговори, які зайшли в глухий кут: розбіжностей між Україною, США і Європою
Складний переговорний процес яскраво проявився у нещодавніх публічних заявах Президента США Дональда Трампа, що стало сигналом про суттєве охолодження між Вашингтоном і Києвом у питанні того, яким має бути завершення війни. Попри те, що Трамп не вперше різко коментує політику України, його останні слова показали не просто незгоду з позицією Києва, а прагнення перекласти відповідальність за відсутність прогресу саме на українську сторону.
У своєму нещодавньому інтерв’ю виданню Politico Трамп заявив, що Росія вже погодилася з доопрацьованим планом, а Володимир Зеленський не дав жодної відповіді, оскільки не ознайомився з документом, хоча українська делегація, за його словами, поставилася до нього прихильно. При цьому Трамп наголосив: «Було б добре, якби він його прочитав».
У межах тієї ж логіки в Дональд Трамп охарактеризував Володимира Зеленського як «видатного продавця», який нібито домігся від попереднього американського лідера Джо Байдена пакета допомоги на 350 млрд доларів. За словами Трампа, це призвело до втрати близько 25% території України.
При цьому Трамп пояснив:
«Він (Зеленський – ред.) – чудовий продавець. Я називаю його П.Т. Барнумом. Ви ж знаєте, хто такий П.Т. Барнум, правда? Один з найкращих у світі. Він міг продати будь-який товар у будь-який час. Це була його фраза: „Я можу продати будь-який продукт у будь-який момент“. І це справді так. Йому не важливо, працює це чи ні».
Такі слова є прямим натяком на те, що саме в Україні, на думку Трампа, не використовуються можливості, які їй надаються.
Проте найбільш показовими стали не персональні випади, а оцінки переговорної позиції України. Трамп стверджує, що Росія перебуває у значно вигіднішому становищі, ніж Київ, а прагнення України повернути Крим та здобути членство в НАТО нібито могли стати причиною, яка спровокувала Кремль на агресивні дії. Він також повторив свою критику на адресу адміністрації Байдена, звинувачуючи її в тому, що її політика призвела до поглиблення кризи.
Крім того, в цьому інтерв’ю Дональд Трамп різко розкритикував європейських лідерів, назвавши Європу «зруйнованим» об’єднанням держав, очолюваних «слабкими» людьми. Він звинуватив традиційних союзників США у нездатності контролювати міграцію та завершити війну Росії проти України, а також натякнув, що готовий підтримувати європейських політиків, які поділяють його бачення майбутнього континенту.
Ця жорстка критика європейського політичного керівництва стала найгострішим осудом Трампа щодо західних демократій і загрожує ще більшому розриву відносин з такими країнами, як Франція та Німеччина, які вже мають напружені стосунки з його адміністрацією.
На цьому тлі особливо вагомими виглядають інформація ЗМІ про те, що під час нещодавньої розмови американських переговорників Джареда Кушнера та Стівена Віткоффа з Володимиром Зеленським представники США наполягали на погодженні України щодо передачі Росії всієї території Донецької області, як того вимагає Москва. При цьому Зеленський відповів непрямим способом, пояснивши, що консенсусу по територіальних питаннях досягнути не вдалося і що Україна не має наміру віддавати території, за які воює. Він наголосив, що українська сторона завершує нову редакцію мирного плану, підготовлену разом з європейськими партнерами, і передасть її США.
Факт того, що Трамп заявив про нібито згоду Росії з мирним планом, дозволяє припустити, що вимога Москви про відведення українських військ зі всієї території Донецької області залишилася в остаточній версії запропонованого документа. Показовим є й те, що Зеленський окремо вказав: позиції сторін щодо Донбасу не збігаються, а також що Київ не отримав гарантій безпеки того рівня, який вважав би прийнятним.
Водночас в європейських столицях дедалі сильніше відчувається напруга, пов’язана з ризиком того, що Україну можуть підштовхнути до рішень, які не супроводжуються достатніми гарантіями безпеки. Це занепокоєння зростає не лише через саму перспективу територіальних поступок, а й можливість виникнення стратегічного вакууму, який здатен змінити баланс сил у регіоні на користь Кремля. Європейські лідери побоюються, що Вашингтон може вимагати від Києва відведення військ з Донбасу, не надаючи при цьому чітких зобов’язань щодо подальшого захисту України у разі порушення домовленостей, що створило б небезпечну невизначеність як для самої України, так і для Європи.
Дипломатичні служби країн Європейського Союзу працюють у режимі підвищеної інтенсивності, намагаючись не допустити ситуації, в якій Україна погодиться на політичні чи військові умови, не маючи міцної системи безпекових гарантій. На думку європейських дипломатів, передчасний відвід українських сил з Донбасу може серйозно підірвати стабільність на всьому просторі Східної Європи, оскільки створив би територію, де відсутність української присутності поєднувалася б із відсутністю зобов’язань Заходу — саме той тип «сірої зони», який Москва традиційно використовує для посилення тиску.
Саме з огляду на ці ризики представники кількох держав ЄС готуються вирушити до Вашингтона з додатковими консультаціями. Метою цих переговорів є спроба переконати адміністрацію США утриматися від рішень, що можуть залишити Європу сам-на-сам з наслідками слабко зафіксованих або нерівних домовленостей. Європейські столиці побоюються, що відсутність достатніх гарантій зробить нову конфігурацію безпеки непридатною для стримування подальших російських дій, а часткове розведення військ без адекватних компенсуючих механізмів створить відчуття політичної розгубленості.
Цікавою є й нинішня тактика Європейського Союзу в спробі втримати ситуацію під контролем. Формально підтримуючи ініціативи Вашингтона, європейські лідери водночас розраховують на те, що саме Кремль може перервати можливі переговорні комбінації, якщо ті не відповідатимуть його очікуванням. Проте така логіка, заснована на передбачуваності російських дій та їхньому використанні як інструмента гальмування процесу, поступово втрачає ефективність. Відтак Європейський Союз опиняється перед непростим питанням: як діяти, якщо цей підхід перестане працювати і якщо доведеться брати відповідальність за альтернативний сценарій, якого наразі не існує.
У цьому складному політичному лабіринті постає ключове питання: що може змусити Україну погодитися на поступки? Україна може зробити це лише за наявності одного з трьох чинників: різкого погіршення ситуації на фронті, неможливості отримати фінансування від Європи у необхідному обсязі або надзвичайно жорсткого тиску з боку США. Перший сценарій лишається непередбачуваним, другий хоча й можливий, але не означає повної відмови Європи від допомоги, а третій залежить виключно від того, чи захоче Трамп застосовувати прямий політичний тиск на Україну.
І саме в цьому полягає найсуттєвіший парадокс: подальший хід подій майже повністю залежить від рішення однієї людини, яка поки не демонструє готовності робити вибір негайно. Переговори, які так довго тривають і мають наблизити сторони до миру, зависли у просторі взаємних очікувань, політичних коливань і страху перед наслідками будь-якого кроку. Замість ясності вони створили новий рівень невизначеності, у якому жоден з ключових гравців не може бути певним, куди приведе наступний етап цієї дипломатичної гри. У результаті складається парадоксальна ситуація: ключова вимога Кремля залишається на столі, а механізмів, які могли б компенсувати її для України, фактично немає. Це робить тактику Києва і європейських столиць надзвичайно вразливою та, з великою ймовірністю, приреченою на стагнацію.
Натомість тільки рішуче втручання Вашингтона могло б за короткий період докорінно змінити позицію української влади. Поте саме ця опція зараз є найбільш невизначеною. Адміністрація США може обрати абсолютно іншу стратегію: не тиснути на Київ, а просто поставити переговорний процес на паузу, очікуючи, коли динаміка війни створить більш вигідні умови. Така пауза перетворює Україну і Європу на заручників рішення Трампа.
У підсумку весь переговорний вузол зараз фактично зводиться до одного питання — чи буде президент Сполучених Штатів готовим застосувати жорсткий політичний тиск, чи він воліє дочекатися моменту, коли сама реальність змусить сторони повернутися до столу переговорів на інших умовах? Від відповіді США залежить: нинішній переговорний процес стане хоч якимось рухом вперед чи остаточно застрягне у глухому куті.
«Сімейна дипломатія» Трампа: ризики та перспективи для України
Ситуація навколо мирних переговорів щодо війни в Україні останнім часом набула додаткового виміру, який можна охарактеризувати як «сімейну дипломатію» Дональда Трампа, де ключову роль відіграють члени його родини та найближчі довірені особи. Ця особливість процесу породжує як потенційні можливості, так і суттєві ризики для нашої країни, оскільки вона змушена балансувати між інтересами адміністрації США, непередбачуваністю її лідера і власними національними пріоритетами.
При цьому чин Трампа публічно озвучив різку критику щодо України та європейських лідерів. На його думку, Володимир Зеленський нібито не зацікавлений у завершенні війни, оскільки, як стверджує Трамп-молодший, розуміє: у мирний період його шанси переобратися будуть значно нижчими. У такій інтерпретації продовження війни подається як політична стратегія, а не питання національної безпеки та виживання держави.
Син Трампа також перейшов до теми корупції, назвавши її «тотальною» в Україні. Він натякнув, що українські еліти незаконно збагачуються під час війни, використовуючи як аргумент присутність великої кількості автомобілів з українськими номерами у Монако. За його словами, багаті українці «виїхали за кордон», залишивши воювати тих, кого він назвав «селянами». У його інтерпретації масштаби корупції нібито були настільки великими, що у влади «не було стимулу» шукати шляхи до миру, бо «грошовий потік продовжувався, і ніхто нічого не контролював».
Крім того, окремою мішенню Трампа-молодшого стала голова зовнішньої політики ЄС Кая Каллас. Він заявив, що європейські санкції проти Росії нібито не лише не досягли мети, а й стали вигідними Кремлю. На його твердження, обмеження спричинили підвищення світових цін на нафту, що дозволило Росії отримувати додаткові доходи для продовження війни. При цьому європейську стратегію він саркастично охарактеризував формулою «чекати, поки Росія збанкрутує», заявивши, що така логіка «не є планом».
Що стосується безпосередньої участі в мирних переговорах, Дональд Трамп-молодший заявив, що його батько може відійти від процесу врегулювання, але ніхто не може передбачити, чи станеться це. Сам факт публічних висловлювань сина президента вказує на непередбачуваність стратегії Трампа, який уникає стандартних дипломатичних сценаріїв і надає ключові функції обмеженому колу довірених осіб, у першу чергу членам своєї родини. Ця особливість породжує не лише нестабільність, а й невизначеність для української сторони, яка змушена інтерпретувати сигнали Трампа через призму заяв його найближчих радників.
Особливо важливу роль в мирних переговорах відіграє Джаред Кушнер — зять президента, бізнесмен і політичний радник, який раніше займався врегулюванням конфліктів на Близькому Сході, зокрема укладенням угод між Ізраїлем та арабськими державами, а також припиненням вогню з ХАМАС. У рамках українсько-російських переговорів він не має формальної адміністративної посади, але на практиці став одним з ключових учасників. Він брав участь у зустрічах з українською делегацією у Майамі, обговорював доопрацьований мирний план у Москві, а згодом знову зустрічався з українськими представниками у Флориді. Таким чином, Кушнер швидко перетворився на одного з головних переговорників США, через що його оцінки й рішення фактично відображають позицію Дональда Трампа.
Для того, щоб глибше зрозуміти роль зятя Трампа, слід ознайомитися з його біографією ближче. Джаред Кушнер народився в родині відомого американського забудовника Чарльза Кушнера, який протягом десятиліть будував імперію нерухомості в Нью-Йорку та Нью-Джерсі. Дитинство Джареда пройшло у строгих традиціях ортодоксального юдаїзму, а особистий досвід його сім’ї, зокрема історія дідуся і бабусі з боку батька, які пережили Голокост, глибоко вплинув на формування його світогляду та розуміння відповідальності. У бізнес він увійшов дуже молодим і вже у 24 роки очолив Kushner Companies після того, як його батько потрапив до в’язниці за податкові порушення та спробу підкупу свідка. Саме тоді Джаред опинився перед випробуванням, яке вимагало поєднання рішучості, стратегічного мислення та здатності швидко освоювати складні управлінські процеси.
У рамках роботи в сімейному бізнесі він познайомився з Іванкою Трамп. Їхнє знайомство відбулося через Руперта Мердока та його дружину Венді під час ділового обіду в 2007 році. Іванка згадує цю зустріч у своїй книзі «The Trump Card» і зазначає, що спершу налаштована була скептично, але протягом двох годин усвідомила, що Джаред поєднує розум, цілеспрямованість та людяність, що зробило його винятковим партнером. Вже восени того ж року він вперше зустрівся з Дональдом Трампом у гольф-клубі в Бедмінстері, де проходив своєрідний «тест на міцність» через обговорення бізнесових і політичних питань. Дональд Трамп спершу оцінював його критично, але згодом побачив у Джареді перспективу, порівнюючи його з молодшою версією себе — людиною, здатною поєднувати амбіції та стратегічне мислення.
Після одруження з Іванкою у 2009 році Джаред став постійним гостем у Trump Tower, де спостерігав за роботою тестя та навчався управляти масштабними бізнес-проєктами. Проте до обрання Дональда Трампа президентом у 2016 році Кушнер переважно зосереджувався на розвитку власного бізнесу та управлінні сімейними активами.
Під час першого терміну Дональда Трампа Джаред обіймав посаду старшого радника президента, поєднуючи бізнес-методи з державним управлінням через очолюваний ним Офіс американських інновацій. Він відіграв ключову роль у переговорах щодо Угод Авраама у 2020 році, що нормалізували відносини між Ізраїлем та низкою арабських держав — ОАЕ, Бахрейном, Марокко і Суданом. Ці угоди стали результатом понад сотні зустрічей та інтенсивних приватних консультацій, які дозволили забезпечити баланс інтересів усіх сторін.
Однак стосунки між Трампом та його зятем не завжди були безхмарними. Переломним моментом стала криза після штурму Капітолія 6 січня 2021 року, коли Дональд Трамп, відмовляючись визнавати результати виборів, став каталізатором однієї з найбільших державних криз США з часів Громадянської війни. Джаред і Іванка переконували Трампа засудити насильство та визнати поразку, проте їхні поради були переважно проігноровані, що призвело до тимчасового відходу родини від активної політики.
Попри розчарування 2021 року, сімейні зв’язки залишилися міцними. З поверненням Трампа у Білий дім Кушнер знову приєднався до команди, долучаючись до підбору кадрів та модерування мирних угод, включно з переговорами між Ізраїлем та ХАМАС у 2025 році. Його досвід приватної дипломатії та здатність налагоджувати контакти на найвищому рівні виявилися ключовими для успішного просування мирних ініціатив.
У контексті України Джаред Кушнер приєднався до переговорного процесу, щоб підтримати Стівена Віткоффа, який до того займався контактами з Росією. На відміну від Віткоффа, Кушнер має значний досвід ведення складних політичних переговорів, здобутий під час Угод Авраама, де йому довелося проводити багаторівневі приватні консультації з лідерами арабських країн. Як він зазначає у мемуарах «Breaking History: A White House Memoir», цей процес вимагав неймовірної концентрації, знання культурних особливостей і здатності швидко ухвалювати рішення у нестандартних ситуаціях — навичок, які зараз застосовуються і в українському напрямку.
Отже, шлях Кушнера від спадкоємця сімейного бізнесу до ключового радника президента США та учасника міжнародних мирних переговорів демонструє поєднання особистої довіри, практичного досвіду та родинних зв’язків, що робить його вплив на процеси високого рівня значним, а водночас непередбачуваним і вразливим до ризиків, пов’язаних з концентрацією влади в обмеженому колі осіб.
Ризики такого підходу очевидні: концентрація прийняття рішень у вузькому колі — Віткофф, Кушнер, Дрісколл — може призвести до того, що альтернативні сценарії залишаються поза увагою, а критичні зауваження не досягають вищого рівня ухвалення рішень. Водночас Трамп переконаний, що достатньо того, аби його позиція була передана безпосередньо через довірених осіб, що дозволяє обійти традиційну дипломатичну бюрократію. Такий метод відображає історичні практики до холодної війни, коли рішення ухвалювалися у вузькому колі довірених бізнес-партнерів і родини, без широкого залучення професійних служб.
Попри це, присутність Кушнера українська сторона сприйняла як сигнал серйозності намірів Трампа, водночас визнаючи, що справи ще далекі від завершення. Європейські партнери, своєю чергою, завдаються питанням щодо офіційної ролі та повноважень Кушнера, адже міжнародні переговори такого рівня зазвичай потребують глибокого знання питань і досвіду, а не швидкого навчання у процесі. Водночас експерти наголошують, що його минулий досвід у врегулюванні міжнародних конфліктів дозволяє Трампу сподіватися на успішний результат і у справі України, хоча відмінності між Близьким Сходом і ситуацією в Україні створюють додаткові невизначеності.
Зараз команда Трампа — Віткофф, Кушнер і міністр армії Ден Дрісколл — готується до нового раунду переговорів, який може стати найважливішим з моменту початку війни. При цьому основна якість Кушнера — абсолютна довіра Трампа — робить його головним каналом передачі позиції президента США, а для українських та європейських партнерів це є сигналом про серйозність намірів Вашингтона, але водночас створює ризики, пов’язані з концентрацією влади в руках обмеженого кола осіб.
Загалом «сімейна дипломатія» Трампа відкриває Україні певні перспективи: через довірених осіб процес може прискорюватися, ухвалюватися нестандартні рішення і обходитися бюрократичними бар’єрами. Водночас вона створює ризики непередбачуваності, концентрації влади в руках осіб без формального мандату, а також потенційної зміни позицій у будь-який момент. Для України та її європейських партнерів це означає необхідність балансування між швидкістю, ефективністю переговорів і обережністю, щоб уникнути втрат у ключових питаннях безпеки та територіальної цілісності.
