Майже чотири роки повномасштабної війни показали очевидне: однакові державні підходи до всіх громад України не працюють. Попри постійні виклики прифронтових регіонів, уряд довго ігнорував їхні специфічні потреби, застосовуючи універсальні схеми фінансування, планування та відновлення. Результатом стали масовий відтік населення, проблеми локальної економіки, руйнування соціальної інфраструктури та підрив горизонтальних зв’язків у громадах. Лише тепер, закріпивши в державних документах поняття «прифронтові території», які перебувають під постійною загрозою, уряд офіційно їх визнав. Це ставить перед державою нагальне завдання: розробити диференційовану політику, яка поєднує безпеку, соціальну підтримку та економічну стабільність. Харківщина, яка щодня перебуває під обстрілами та одночасно підтримує промислову та енергетичну інфраструктуру країни, демонструє, наскільки гостро стоїть ця проблема та чого коштує безсистемність державної політики.
Закріплення поняття прифронтових територій у державній стратегії України
Кабінет Міністрів України вперше офіційно визначив та закріпив поняття прифронтових територій, відзначаючи необхідність врахування безпекових ризиків у процесах просторового та стратегічного планування. Це рішення стало результатом запізнілого аналізу нових умов, в яких перебуває країна внаслідок повномасштабної війни, і передбачає системний підхід до існування і відновлення регіонів, що перебувають у зоні постійної загрози або межують з бойовими діями. Уряд ухвалив відповідні зміни до Державної стратегії регіонального розвитку на 2021–2027 роки під час виїзного засідання в Харкові, присвяченого регіональній політиці, реформуванню місцевого самоврядування та підготовці до інтеграції України у Європейський Союз.
В оновленій стратегії визначено конкретні пріоритети розвитку для прифронтових та тимчасово окупованих територій, що дозволяє уряду здійснювати більш точне планування ресурсів та заходів відновлення. Вперше в документі на державному рівні фіксується статус прифронтової території, який формалізує критерії віднесення регіонів до таких зон і водночас створює підґрунтя для реалізації цільових програм підтримки громад, які постійно перебувають під загрозою обстрілів. Віцепрем’єр-міністр з відновлення України та Міністр розвитку громад і територій Олексій Кулеба наголосив на тому, що раніше відсутність чіткого визначення таких територій значно ускладнювала ефективне планування заходів із відновлення та спрямування фінансових ресурсів.
Ключовим елементом оновленої стратегії є інтеграція безпекового підходу у державну регіональну політику, що узгоджується з практиками Європейського Союзу та забезпечує більш адресну підтримку територій, які зазнали значних руйнувань унаслідок війни. Окремо визначено напрямки виділення фінансування, зокрема для підтримки критичних логістичних шляхів у прифронтових регіонах, які забезпечують не лише обороноздатність держави, але й надання гуманітарної допомоги та соціальних послуг мешканцям цих територій.
Крім того, оновлення стосується також підходів до продовження реалізації завдань реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади. Існуюча Концепція реформування місцевого самоврядування доповнена положеннями, які враховують особливості роботи в умовах воєнних викликів та підготовку до інтеграції України у ЄС. Новий документ виділяє вісім ключових тематичних напрямів реформи: формування територіальної основи, підвищення інституційної спроможності, активізація участі громадян, ефективний розподіл повноважень і ресурсів, забезпечення якості публічних послуг, дотримання законності, просування євроінтеграційних процесів та підготовка до післявоєнного відновлення.
Додатковим кроком стало оновлення програми «єВідновлення», що передбачає уточнення середньої вартості ремонтних робіт для компенсацій за пошкоджене житло. Це дозволяє розраховувати відшкодування більш точно, з урахуванням актуальних ринкових цін, і гарантує, що громадяни отримують компенсації, які відповідають реальній вартості виконаних робіт. При цьому загальні граничні суми компенсацій залишаються без змін, а оновлені розрахунки поширюються на всіх, хто подає заяви на відшкодування пошкодженого майна.
У межах нового підходу уряд також запланував виділення понад 1,7 мільярда гривень для підсилення стратегічних транспортних сполучень, які мають принципове значення для забезпечення обороноздатності країни. Зокрема, Державному агентству відновлення та розвитку інфраструктури України буде передано 1,456 мільярда гривень, з яких 410 мільйонів призначено для Миколаївської області, 200 мільйонів для Одеської та 846 мільйонів для Харківської області. Окрім того, з резервного фонду державного бюджету передбачено надати обласним бюджетам 306,37 мільйона гривень, зокрема для Миколаївської обласної військової адміністрації – 170 мільйонів та для Херсонської обласної військової адміністрації – 136,4 мільйона гривень.
При цьому особлива увага приділяється дорогам та інфраструктурі, які відіграють вирішальну роль у функціонуванні оборонних сил та життєзабезпеченні населення у прифронтових громадах. Вони забезпечують не лише пересування військових підрозділів, але й доступ до медичних закладів, соціальних послуг та можливість евакуації у разі загострення бойових дій.
Виживання та економічна адаптація прифронтових регіонів на прикладі Харківщини
Прифронтовими територіями вважаються області, де ведуться бойові дії або існує висока ймовірність їх виникнення, зокрема Донецька, Луганська, Харківська, Херсонська, Запорізька, Сумська та Чернігівська. Харківщина, яка межує з Бєлгородською областю РФ, є яскравим прикладом того, як регіон виживає та продовжує функціонувати під постійною загрозою обстрілів.
Історично Харківська область була одним з ключових промислових, наукових та освітніх центрів України, а обласний центр – Харків – завжди відігравав стратегічну роль в розвитку країни. До початку повномасштабного вторгнення вигідне географічне розташування та концентрація кваліфікованих кадрів сприяли динамічному розвитку багатьох галузей, від машинобудування до харчової промисловості. Навіть в умовах активних обстрілів та масового відтоку населення промислові та комерційні процеси не зупинилися, а Харківщина продовжує залишатися важливим енергетичним хабом, оскільки саме тут видобувається майже половина українського газу.
Слоган «Харків живе та працює», який можна зустріти на численних білбордах міста, відображає тяжку реальність: мешканці та підприємства функціонують під постійними обстрілами. Щодня у місті та області фіксуються прильоти, а обстріли та руйнування становлять системну загрозу для житлового фонду, інфраструктури та економіки. Урядова програма релокації стала критично важливою для забезпечення виживання бізнесу: понад 250 підприємств скористалися фінансовою підтримкою для перевезення виробництв ближче до західного кордону України ще в 2022 році, переважно у Львівську, Закарпатську та Хмельницьку області. Ще більше компаній здійснили релокацію власним коштом. У 2024 році Харківщину залишили 863 компанії, тоді як у 2025 році протягом восьми місяців релокувалися ще 368 підприємств. Загалом, 7 988 компаній змінили юридичну адресу, деякі з них неодноразово, що свідчить про гнучкість та адаптивність бізнес-середовища навіть у кризових умовах.
Аналіз маршрутів релокації показує, що Київ залишається головним осередком як для виїзду, так і для прибуття компаній, при цьому найбільш популярними є переїзди між столицею та Київською, Дніпропетровською, Львівською областями, а також у зворотному напрямку. З Києва виїхало 2 909 компаній, що складає 36% від загальної кількості переміщень, тоді як найбільше підприємств прибуло до Києва – 2 252, а до Харківської області – 742. Найчастіше переїжджали підприємства сфери торгівлі, будівництва, сільського господарства та нерухомості, що демонструє прагнення зберегти ключові галузі економіки та обслуговування населення.
Проте у 2025 році безпекова ситуація у прикордонних та прифронтових громадах Харківщини значно погіршилася, тому місцеві мешканці залишаються без газопостачання, електрики, води та зв’язку. Незважаючи на постійні заклики виїжджати, багато людей обирають залишитися, що пояснюється не лише патріотизмом, але й економічними та соціальними чинниками: великі підприємства продовжують працювати на місцях, оскільки переїзд і налагодження виробництва у новому регіоні є дорогим і складним, а клієнтська база залишається на території Харківщини.
Попри понад 11 тисяч закритих ФОПів і 199 релокованих підприємств, зараз у Харкові працюють понад 127 тисяч підприємців, а в Харківській області діє близько 19 тисяч активних підприємств та до 132 тисяч фізичних осіб-підприємців, хоча реальна кількість, ймовірно, менша. Малі підприємства становлять 95% бізнес-середовища, забезпечуючи значну частину зайнятості та доходів до бюджетів різних рівнів, а середні підприємства формують понад половину загальної зайнятості (59%) і обсягу реалізації (57%). Галузева структура регіону характеризується високою концентрацією промисловості (понад третина обсягу реалізації) та торгівлі (майже 40%), при цьому сільське, лісове та рибне господарство займає близько 6%, будівництво – понад 2,5%, а охорона здоров’я та соціальні послуги – менше 2%.
Промислове виробництво Харківщини є різноманітним: переробна промисловість формує 74,6% обсягу реалізованої продукції, у тому числі виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів – 27,3%, машинобудування – 15,4%, виробництво гумових та пластмасових виробів і іншої неметалевої мінеральної продукції – 8,7%. Експортний потенціал регіону значно скоротився: якщо до 2022 року він демонстрував позитивну динаміку, то у 2022 році обсяг експорту становив 296,5 мільйона доларів, що становило лише 55% рівня 2021 року. Водночас основними позиціями експорту є сільськогосподарська продукція рослинного походження (31%), жири та олії (13,7%), готові харчові продукти (11,2%), а на продукцію машинобудування та приладобудування припадає 19%. У сфері послуг лідирують телекомунікації, комп’ютерні та інформаційні технології (85,6% загального експорту послуг у 2022 році).
Найбільший потенціал для розвитку економіки Харківщини зараз мають біофармацевтичне виробництво, інформаційні технології, харчова промисловість, поліграфічна та видавнича діяльність, а також кластери, пов’язані з оборонним виробництвом. Основними перешкодами для бізнесу залишаються безпекові ризики, руйнування промислових та сільськогосподарських потужностей, скорочення виробництва, втрати ринків збуту, логістичні труднощі та відтік кваліфікованих кадрів, а також відсутність профільних бізнес-об’єднань, здатних координувати діяльність підприємців без зовнішньої підтримки.
Отже, не зважаючи на слабку підтримку уряду і його запізнілі рішення, Харківщина демонструє здатність адаптуватися до умов війни, зберігаючи економічну активність та життєздатність громади, проте водночас регіон перебуває у зоні високого ризику, і його стабільність безпосередньо залежить від державної політики підтримки прифронтових територій та ефективної координації безпекових і економічних заходів.
Якою має бути державна політика підтримки прифронтових територій
Проблема прифронтових територій України під час війни ігнорувалася, і лише зараз уряд почав офіційно визнавати, що умови життя в них суттєво відрізняються від тилових громад, що унеможливлює єдиний підхід до планування та фінансування. Відсутність чіткої політики у попередні роки призвела до масового відтоку людей, руйнування соціальної інфраструктури та економічних процесів, які вже важко відновити без системного підходу.
В умовах постійної загрози на прифронтових територіях державна політика України виявляє гостру потребу в диференційованих підходах, оскільки однакові умови для громад у глибокому тилу та тих, що межують з фронтом, неможливі, і спроби застосувати єдину систему фінансування та планування виявилися неефективними. Держава повинна забезпечити стабільне життя мешканців, підтримку економічної активності та збереження соціальної інфраструктури, водночас враховуючи безпекові ризики, відсутність яких раніше значно ускладнювала відновлення територій.
На прикладі Харківської області видно, наскільки критичною є ситуація для місцевого населення та бізнесу, і на це має бути націлена увага уряду. Попри роботу підприємств і бізнесу, відтік людей залишається суттєвим: понад 210 тисяч ВПО зареєстровані у Харкові, з них більше 6,8 тисячі проживають у 54 гуртожитках, що створює додаткове навантаження на соціальні та комунальні служби. Поточна допомога у 2 тисячі гривень для дорослих і 3 тисячі для дітей та людей з інвалідністю не відповідає реальним витратам на проживання в прифронтових громадах і не враховує постійного ризику для життя, що робить підтримку недостатньою для того, щоб люди могли залишатися у своїх громадах.
При цьому слід зазначити, що Харківська міська рада ухвалила рішення продовжити дію пільг зі сплати місцевих податків і зборів для фізичних осіб, підприємців та юридичних осіб до 31 березня 2026 року. Міський голова Харкова Ігор Терехов зазначив, що пільговий режим зберігається щонайменше на перший квартал наступного року. За його словами, Харків наразі є єдиним містом в Україні, яке ухвалило таке рішення.
В умовах війни понад 12,5 тисяч будівель у регіоні зазнали пошкоджень, з яких близько 9,5 тисяч – житлові. Витрати на відбудову мають пріоритетно спрямовуватися на житло для людей, а не на озеленення, тротуарну плитку, інсталяції чи культурні проєкти, що у нинішніх умовах виглядає другорядним. Відсутність системної програми соціального та модульного житла ускладнює повернення переселенців і створення стійкого життєвого середовища, а муніципальні програми довгострокової оренди залишаються фрагментарними та не покривають потреб всіх ВПО.
Крім того, медична інфраструктура прифронтових територій переживає постійне навантаження. Повернення ветеранів, загострення посттравматичних розладів та збільшення потреб у реабілітації вимагатиме розширення мережі лікарень і мобільних бригад, а наявна система недостатньо готова до такого навантаження. Без забезпечення медичних послуг на високому рівні та ефективної реабілітації важко гарантувати повернення населення і стабільність громад.
Економічний блок державної підтримки перебуває у критичній ситуації через поєднання безпекових ризиків, руйнування виробничих потужностей, логістичних обмежень і відтоку кваліфікованих кадрів. Уряд має враховувати, що бізнес уникає хаосу й невизначеності: без страхування зупиняється кредитування, за непрозорих і затягнутих компенсацій виробництва не відновлюються, а коли правила постійно змінюються у ручному режимі, інвестор просто обходить ринок стороною.
Під час війни саме малий бізнес утримує економіку на базовому рівні й забезпечує доходи для мільйонів родин, однак в Україні його постійно «душать» податками. За таких умов додатковий податковий тиск, зокрема стягнення ПДВ, лише погіршує їхню здатність працювати й утримувати сім’ї. Підвищення податків не дає ефекту зростання надходжень, а навпаки, штовхає бізнес до згортання діяльності або виходу в тінь.
Для прифронтових регіонів підтримка й захист малого бізнесу мають вкрай важливий характер. Йдеться про збереження робочих місць, доходів місцевих бюджетів і мінімальної економічної стабільності громад, які живуть під постійним тиском війни. При цьому підприємці, які працюють у найризикованіших умовах, часто мають значно гірший доступ до державних програм підтримки, ніж у регіонах, де безпекова ситуація стабільніша.
Ще однією гострою проблемою є заміновані території, які охоплюють понад 139 тисяч квадратних кілометрів, що є більше ніж площа Англії (близько 130,273 км²). Відсутність пріоритетного плану розмінування обмежує використання аграрного потенціалу, блокує логістику і впливає на безпеку громадян, створюючи додаткові ризики для життя та економічної активності. До цього додається проблема демографічного старіння прифронтових громад: масовий відтік молоді і сімей з дітьми призводить до зникнення горизонтальних зв’язків у громадах, зниження самоорганізації та зупинки економічної активності, оскільки без населення неможливо підтримувати бізнес, соціальні послуги та культурну інфраструктуру.
Держава має невідкладно реалізувати комплекс заходів для стабілізації та відновлення прифронтових територій з урахуванням їх специфіки. Насамперед необхідно впровадити диференційовану систему соціальної підтримки, що враховує ризики та витрати проживання. Слід забезпечити масове соціальне та модульне житло, муніципальні програми довгострокової оренди та стимулювання працевлаштування у дефіцитних галузях, таких як медицина, освіта, ЖКГ та соціальні послуги.
При цьому економічна підтримка має включати механізми страхування бізнесу, компенсації за пошкоджене майно та стимули для збереження виробничих підприємств у прифронтових громадах. Розмінування земель, відновлення інфраструктури та створення безпечних умов для життя повинні стати пріоритетними після завершення активних бойових дій.
Отже, без комплексного підходу, який об’єднує безпеку, соціальні гарантії, житло, медичну систему та економічну стабільність, прифронтові території залишатимуться зонами демографічного і економічного занепаду, а їх відновлення після війни потребуватиме значно більших ресурсів і часу. Впровадження цих заходів дозволить не лише зберегти населення, але й забезпечити сталий розвиток громад, які сьогодні перебувають під постійною загрозою бойових дій.
Слід констатувати, що після майже чотирьох років повномасштабної війни уряд нарешті визнав, що однакові умови для всіх громад не існують і єдині підходи до фінансування та планування є непридатними для прифронтових територій. Однак це запізніле прозріння лише підкреслює системну проблему: уряд знову вчиться реальності війни ціною втраченого часу, виснажених громад і рішень, які мали бути ухвалені ще вчора.
