Напередодні річниці волинської трагедії Буданов попередив про ескалацію з Польщею: що змінюється у відносинах союзників

Ще кілька років тому здавалося, що повномасштабна війна остаточно змінила характер українсько-польських відносин. Польща стала для України одним із найближчих союзників: відкрила кордони для мільйонів українців, першою почала передавати важке озброєння, послідовно підтримувала європейську інтеграцію Києва та переконувала партнерів, що без сильної України не буде безпечної Європи. Здавалося, що спільна загроза відсунула історичні суперечки на другий план.

Однак літо 2026 року продемонструвало іншу картину. Історія повернулася і не лише як тема академічних дискусій, а як чинник, здатний впливати на дипломатію, безпекову співпрацю та європейське майбутнє України.

Показово, що про це відкрито заговорили вже не тільки у Варшаві. Голова Офісу президента Кирило Буданов в інтерв’ю РБК-Україна попередив, що напередодні 11 липня, річниці Волинської трагедії, Польща може вдатися до «незрілих ескалаційних кроків». Він наголосив, що Україна не прийматиме жодних ультиматумів і відповідатиме на дії, які вважатиме недружніми. Водночас Буданов припустив, що нинішнє загострення може або привести до глибокої кризи, або, навпаки, стати точкою, після якої сторони повернуться до діалогу.

Факт такої заяви вже є важливим сам по собі. Він свідчить, що Київ уже не сприймає нинішню напруженість як черговий емоційний сплеск навколо історичної пам’яті. В українських владних інституціях дедалі чіткіше усвідомлюють, що йдеться про довгострокову проблему, яка не зникне сама по собі після завершення чергових меморіальних заходів.

Історія, яка перестала бути минулим

Для Польщі Волинська трагедія ніколи не була закритою сторінкою історії. Родини жертв десятиліттями добивалися ексгумацій, встановлення місць поховань і офіційного вшанування загиблих. У польському суспільстві ця тема жила значно довше, ніж це усвідомлювали в Україні.

Однак останні місяці показали, що предметом суперечки стали вже не лише ексгумації чи історичні оцінки подій 1943 року.

Поштовхом до нового загострення стало рішення президента України присвоїти одному з підрозділів Сил спеціальних операцій почесне найменування на честь Героїв УПА. Для української влади це був крок, пов’язаний із продовженням військових традицій та вшануванням боротьби за незалежність. Для значної частини польського суспільства це стало свідченням того, що Київ продовжує державне вшанування організації, яку поляки пов’язують насамперед із Волинською трагедією.

Саме цей епізод різко загострив політичну реакцію у Варшаві. Президент Польщі Кароль Навроцький позбавив Володимира Зеленського ордена Білого Орла, який той отримав від Анджея Дуди у 2023 році. У польському парламенті активізувалися законодавчі ініціативи щодо кримінальної відповідальності за пропагування ідеології ОУН-УПА. Польські депутати внесли до документів, пов’язаних із просуванням України до членства в Європейському Союзі, поправки, що стосуються Волинської трагедії.

Усе це свідчить про одну важливу зміну. Якщо ще кілька років тому історична пам’ять була відокремлена від поточних політичних рішень, то нині вона дедалі частіше стає їхньою безпосередньою основою.

Польська дискусія стала значно жорсткішою

Показовим є і те, як змінився характер польської суспільної дискусії.

Останнім часом дедалі більше уваги привертають не лише історики, а й публічні інтелектуали та діячі культури, чиї родини безпосередньо пережили Волинську трагедію. Один із найвідоміших польських композиторів Кшесімір Дембський, батьки якого були свідками подій у Киселині, в інтерв’ю польському виданню “Tygodnik Spraw Obywatelskich” різко розкритикував сучасну українську політику пам’яті. На його думку, державне вшанування УПА є не просто історичною помилкою, а небезпечним явищем, яке унеможливлює справжнє примирення між двома народами.

Його оцінки є надзвичайно експресивними й далеко не беззаперечними. Водночас вони показують, наскільки глибокими залишаються особисті травми у значної частини польського суспільства. Для багатьох поляків Волинь є не абстрактним сюжетом із підручника історії, а родинною пам’яттю, яка передається між поколіннями.

Саме тому дискусія дедалі рідше обмежується питанням історичних досліджень. У польському публічному просторі усе частіше лунає думка, що сучасна Україна не зробила достатніх кроків для переосмислення діяльності ОУН та УПА. Звідси й вимоги не лише завершити ексгумації, а й переглянути державну політику пам’яті.

При цьому важливо бачити ще одну особливість польської дискусії. Навіть між політичними силами, які гостро сперечаються між собою майже з усіх інших питань, існує широкий консенсус щодо оцінки Волинської трагедії як геноциду. Представники різних парламентських фракцій можуть не погоджуватися щодо способів реагування, однак саму історичну оцінку вони практично не ставлять під сумнів.

Чому Київ не готовий змінювати свою позицію

Українська логіка також має власне історичне підґрунтя.

Після 2014 року, а особливо після початку повномасштабної війни, Україна активно формує власний пантеон борців за незалежність. У цьому національному наративі УПА для багатьох українців насамперед асоціюється зі спротивом радянській владі та боротьбою за українську державність.

Тому будь-які вимоги повністю відмовитися від вшанування УПА в Києві сприймають не як суто історичну дискусію, а як спробу зовнішнього втручання у формування концепту української історичної пам’яті.

Звідси й слова Кирила Буданова про неприйнятність ультиматумів. Це була відповідь не лише на окремі польські заяви. Вона відображає загальну позицію української влади: питання національної пам’яті не можуть вирішуватися під зовнішнім тиском, навіть якщо йдеться про державу-союзника.

Як бачимо, одні й ті самі історичні постаті посідають принципово різне місце в національній пам’яті двох народів. Для одних вони є символами боротьби за незалежність, для інших — символами трагедії власного народу. Жодне дипломатичне формулювання саме по собі не здатне усунути цю суперечність.

Історія переходить у площину кримінального права

Річницю Волинської трагедії Польща зустрічає не лише пам’ятними заходами, а й активною законодавчою дискусією. За кілька днів до 11 липня Сейм розпочав розгляд президентського законопроєкту про внесення змін до закону про Інститут національної пам’яті та Кримінального кодексу. За задумом документ покликаний виконати рішення Конституційного трибуналу Польщі, який раніше обмежив можливості Інституту національної пам’яті щодо документування і переслідування злочинів, скоєних українськими націоналістами під час Другої світової війни. Однак політичне значення цієї ініціативи виходить далеко за межі суто юридичних змін.

Президентська адміністрація наполягає, що польська держава повинна назвати події 1943–1945 років геноцидом й створити ефективні правові механізми для захисту історичної пам’яті. Водночас законопроєкт пропонує доповнити Кримінальний кодекс нормою, яка прирівняє публічне пропагування ідеології Організації українських націоналістів та Української повстанської армії до інших ідеологій, що пропагують насильство або тоталітарні практики. За такі дії передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строком до трьох років.

Показовою стала й сама дискусія у Сеймі. Попри гострі суперечки між політичними силами щодо інших тем, між ними фактично не виникло розбіжностей щодо оцінки Волинської трагедії. Представники як опозиції, так і урядової коаліції одностайно назвали події на Волині геноцидом та наголосили на необхідності збереження пам’яті про польські жертви. Розходження стосувалися не історичної оцінки як такої, а способів її законодавчого оформлення та можливих наслідків для сучасних відносин з Україною.

Право-консервативна партія “Право і справедливість” акцентувала, що питання виходить за межі історії. На думку її представників, ідеологія ОУН та УПА становить загрозу сучасній Польщі, а тому держава повинна реагувати не лише як хранитель історичної пам’яті, а й як гарант національної безпеки.

Натомість депутати правлячої коаліції погоджувалися з необхідністю правової оцінки Волинської трагедії, однак застерігали від перетворення історичної теми на інструмент політичної конфронтації. Представниця “Громадянської коаліції” Катажина Круляк наголосила, що між польськими політичними силами немає суперечки щодо визначення Волині як геноциду, проте застерегла від риторики, яка може поглибити конфлікт між поляками та українцями. На її думку, така ескалація працюватиме насамперед в інтересах Росії.

Критичну позицію посіли й депутати Лівиці. Вони підтримали необхідність ушанування пам’яті жертв, однак поставили під сумнів доцільність об’єднання в одному законопроєкті історичних норм зі змінами до Кримінального кодексу щодо посилення відповідальності за незаконний перетин державного кордону. На їхню думку, це різні за змістом питання, які не повинні розглядатися в одному пакеті.

Хоча закон ще не ухвалений, сама поява такої законодавчої ініціативи демонструє якісно новий етап польської політики пам’яті. Якщо раніше суперечки навколо Волині точилися переважно у площині історичних оцінок, тепер вони поступово переходять у сферу кримінального права. Саме цей процес, а не лише окремі політичні заяви чи пам’ятні заходи 11 липня, і створює той рівень напруги, про який останніми днями відкрито заговорили в Києві.

Найскладніше випробування ще попереду

Україна і Польща залишаються державами, безпекові інтереси яких багато в чому збігаються. Обидві країни усвідомлюють небезпеку, яку становить Росія, і зацікавлені у збереженні стратегічного партнерства. Саме тому нинішня криза не означає неминучого розриву.

Проте вона демонструє іншу проблему. Історичні питання більше не можна відкладати, сподіваючись, що їх автоматично вирішить спільна боротьба проти зовнішньої загрози. Час показав, що цього не сталося.

Якщо кожне нове рішення щодо історичної пам’яті сприйматиметься іншою стороною як політичний виклик, двосторонні відносини ризикують опинитися у стані перманентної напруги. У такій ситуації навіть технічні рішення або символічні жести швидко набуватимуть значення дипломатичних конфліктів.

Можливо, саме це мав на увазі Кирило Буданов, коли говорив, що найскладніший етап українсько-польських відносин ще попереду. Йдеться не лише про найближчі дні, коли відзначатиметься річниця Волинської трагедії. Йдеться про пошук способу співіснування двох історичних пам’ятей, жодна з яких не готова відмовитися від власного бачення минулого. Саме від того, чи зможуть Київ і Варшава знайти мову для цієї надзвичайно складної розмови, дедалі більше залежить не тільки якість їхніх двосторонніх відносин, а й здатність залишатися союзниками у час, коли безпека всієї Європи залишається вкрай крихкою.