Українське суспільство навчилося беззастережно поважати своїх захисників на відстані, проте виявилося катастрофічно неготовим прийняти їх на відстані витягнутої руки — на сусідньому робочому місці, в кабінеті місцевої ради чи у спільному житловому просторі. Поки державні звіти майорять рекордними мільярдними бюджетами та гучними стратегіями і програмами допомоги, реальний шлях до працевлаштування демобілізованої людини перетворюється на принизливий квест крізь глуху бюрократію, токсичну корпоративну культуру бізнесу та неспроможність громад.
За красивою вивіскою вакансій: прихована дискримінація та ментальна сліпота цивільного ринку праці
Сучасний український ринок праці демонструє стрімку трансформацію, адже бізнес дедалі глибше усвідомлює необхідність інтеграції колишніх військовослужбовців, переходячи від декларативної готовності до реальних кроків. Спільне дослідження платформи Work.ua та центру Superhumans підтверджує цей тренд конкретними цифрами, згідно з якими 93% роботодавців уже взаємодіяли з кандидатами, які мають бойовий досвід, або принаймні детально розглядали їхні резюме.
З іншого боку, 78% ветеранів після повернення до цивільного життя активно проходили співбесіди. Утім, наявність відкритої вакансії — це лише перший, найпростіший етап тривалого процесу. Справжні виклики для обох сторін починаються пізніше, охоплюючи безпосередньо відбір, адаптацію під час виходу на роботу та взаємодію всередині колективу в перші місяці.
Варто зазначити, що універсального часу для відновлення кар’єри не існує, проте чітко простежуються чотири типові моделі поведінки. Перша категорія ветеранів починає пошук роботи одразу після демобілізації, що зазвичай диктується гострою фінансовою потребою та прагненням оперативно повернути стабільний дохід. Другий сценарій охоплює перші 3 місяці цивільного життя, які люди присвячують відпочинку, психологічному переналаштуванню та поступовому звиканню до неспішного ритму, після чого переходять до активних дій.
Близько 4–6 місяців зазвичай потрібно третій групі захисників, аби підійти до питання побудови кар’єри максимально системно та виважено. Четвертий тип взагалі позбавлений фіксованих термінів, оскільки притаманний бійцям із важкими пораненнями, котрі проходять тривалу реабілітацію, або тим, хто свідомо наважується на повну зміну кваліфікації та тривале навчання.
Якість адаптації на новому місці критично залежить від людського фактора, про що свідчать 67% опитаних ветеранів, які назвали підтримку з боку безпосереднього керівника та колег визначальною. Цей показник чітко маркує зміну пріоритетів, бо для людини важливі не стільки сухі бюрократичні процедури, скільки психологічний клімат, розуміння її специфічного досвіду командою та наявність простору для щирого діалогу. Саме тому, готовність бізнесу до прийняття ветеранів лежить не стільки у площині інструкцій, скільки у площині глибокої перебудови корпоративної культури.
Натомість етап рекрутингу досі залишається найбільш проблемною зоною через хронічну відсутність якісного зворотного зв’язку, на яку вказав рекордний 91% колишніх військових. Отримуючи стандартну відмову або взагалі мовчання після інтерв’ю, кандидат позбавлений можливості зрозуміти причину відмови. Труднощі починаються ще на етапі само презентації, оскільки 53% ветеранів обмежуються в резюме лише сухою констатацією факту служби. Така закритість зумовлена тим, що 52% з них не вважають свої військові компетенції корисними для цивільних компаній, а 44% просто не знають, як перекласти армійські обов’язки зрозумілою для HR-фахівців мовою.
Глибокий розрив у сприйнятті реальності між роботодавцями та працівниками стає очевидним під час аналізу причин звільнення, де погляди сторін кардинально розходяться. Колишні військовослужбовці серед головних факторів розриву відносин називають низький рівень оплати праці (46%), знецінення їхнього досвіду з боку менеджменту чи колег (35%), токсичну або невідповідну корпоративну культуру (32%), психологічні бар’єри (21%), появу вигіднішої вакансії (18%), а також тотальну непідготовленість компанії до їхнього приходу (16%).
Натомість роботодавці дивляться на ситуацію крізь суто прагматичну призму, тому 28% вважають причиною звільнення вихід працівника на кращу пропозицію, 25% вказують на незадоволеність зарплатою, 18% натякають на психологічні труднощі підлеглого, а ще 18% пояснюють це повторною мобілізацією. Показово, що 34% представників компаній взагалі не змогли чітко сформулювати, чому ветеран залишив посаду. Єдиною точкою дотику, де бачення обох сторін збігається, є фінансове питання. Стосовно інших проблем бізнес часто залишається сліпим до ментальних запитів ветеранів, фіксуючи лише зовнішні прояви проблеми там, де колишні військові відчувають ціннісний конфлікт.
Ефект сухого звіту: як фінансові відкупи держави маскують відсутність реальних інструментів адаптації
Українське суспільство за роки війни пройшло колосальну еволюцію і дійсно навчилося щиро поважати своїх захисників, проте державний апарат досі не спромігся сформулювати чітких, скоординованих дій для їхньої повноцінної інтеграції в цивільне життя. Дослідження «Портрет ветерана 2025» фіксує майже абсолютну суспільну довіру, адже 96% громадян беззастережно підтримують чинних військових, а 92% прихильно ставляться до ветеранів нинішньої війни. Крім того 77% населення переконані, що в країні панує атмосфера глибокої поваги до колишніх комбатантів.
Проте демобілізовані оцінюють реальність значно критичніше, оскільки за умов відсутності чітких державних алгоритмів адаптації лише 60% з них відчувають цю повагу на практиці, тоді як 36% заявляють про протилежне. Крім того, 58% ветеранів вказують на те, що цивільні залишаються абсолютно непоінформованими про їхні реальні проблеми та щоденні потреби. Ця розбіжність оголює суттєву ваду, коли високі показники солідарності та поваги з боку суспільства існують як факт, але без системних дій і зрозумілих маршрутів із боку держави демобілізовані громадяни замість реальної інтеграції продовжують гостро відчувати брак безпеки, взаєморозуміння та повноцінного прийняття.
Урядові структури традиційно апелюють до нормативно-правової бази, і суто формально держава дійсно визнала масштаби виклику. Схвалена наприкінці 2024 року Стратегія ветеранської політики до 2030 року задекларувала принципи довготривалої підтримки, збору якісних даних, превенції ризиків та безбар’єрного доступу до послуг. Протягом 2025–2026 років, навіть, розпочалося активне впровадження інституту фахівців із супроводу, спеціалізованих програм працевлаштування, бізнес-грантів, просторів і цифрових сервісів. Однак, слід визнати, що хаотична поява нових точкових механізмів під кожну індивідуальну проблему лише підтверджує, що єдина, злагоджена система інституційної допомоги в країні досі не сформована.
Найбільш критичним уразливим місцем є не брак конкретних послуг, а фрагментарний доступ до них. Спільне дослідження Rating Group та IOM Ukraine чітко засвідчує низьку якість реалізації державної політики через надмірну бюрократію, дефіцит фінансування та хронічну відсутність координації між різними відомствами. Попри те, що ветерани позитивно оцінюють роботу персоналу в Центрах надання адміністративних послуг (ЦНАП), заплутані паперові процедури суттєво гальмують реалізацію їхніх прав. Тобто за привітною вивіскою офісів приховується застаріла тилова система, яка змушує людину блукати кабінетами в пошуках довідок. Держава сприймає цей процес як стандартну рутину, тоді як для колишнього бійця це обертається принизливою необхідністю знову й знову доводити право на власне існування та підтримку.
Водночас звісно є і певні позитивні зрушення, наприклад, в цифровізації процесів. Тривалість отримання витягу з Єдиного державного реєстру ветеранів війни у ЦНАПах скоротилася з понад місяця до кількох хвилин, паралельно розгортається онлайн-система кейс-менеджменту та розширюються регіональні сервіси на платформі VeteranPro. Проте подібні кроки нагадують екстрене латання окремих прогалин у масштабній мережі, де людина все одно вимушена самостійно збирати докупи розрізнені послуги. Замість інтеграції в середовище, що функціонує за принципом «одної кнопки», демобілізовані потрапляють у складний лабіринт відомчих сервісів, для навігації між якими багатьом просто бракує психологічного та фізичного ресурсу.
Правовий вимір ветеранської політики демонструє ще вищий рівень системних збоїв. Згідно з даними дослідження ПРООН, ключовими завданнями після звільнення в запас є оформлення статусів, отримання належних виплат та реалізація трудових прав. При цьому 87% опитаних назвали головним бар’єром у доступі до безоплатної правничої допомоги банальну відсутність інформації про такі послуги. Більше того, ветерани змушені регулярно звертатися по допомогу повторно через затримки в роботі держорганів або постійну зміну обставин. Це яскраво свідчить про те, що проблема криється не в дефіциті законів, а в самому механізмі реалізації прав.
На рівні місцевого самоврядування децентралізація підтримки перетворюється на лотерею через катастрофічну неспроможність громад. Дослідження благодійного фонду «Право на захист», яке охопило 68 громад Вінницької та Дніпропетровської областей, показало, що жоден із цих муніципалітетів не здатний комплексно задовольнити потреби ветеранів. У регіонах зафіксовано тотальний дефіцит реабілітаційних центрів, а менше половини громад мають ресурси для одночасного надання правової, психологічної та соціальної допомоги. Юридичний супровід у повному обсязі доступний лише у 25% громад, тоді як критичний запит на психотерапевтичну підтримку задоволений лише на 18%. Крім того, у 70% муніципалітетів відсутні безкоштовні освітні програми та курси перекваліфікації, а інститут фахівців із супроводу на місцях узагалі перебуває в зародковому стані, залишаючи ветерана наодинці з бюрократичними квестами.
Навіть наявні локальні програми підтримки важко назвати стратегією довготривалої інтеграції. Адже після того, як громади ухвалили відповідні програми, всі вони зводяться до виплати одноразової грошової допомоги. Системний підхід до соціального включення відсутній майже всюди, а чіткі стратегії інтеграції мають лише поодинокі муніципалітети. Це відображає хронічну проблему українського держуправління, коли складну побудову соціального маршруту намагаються підмінити швидким фінансовим відкупом, який лише тимчасово маскує відсутність реальних інструментів адаптації.
Держава намагається наздогнати ситуацію, екстрено збільшуючи фінансові вливання в низову інфраструктуру. За даними Мінветеранів, на початку 2026 року у громадах уже працювали 2 400 фахівці з супроводу, а план на поточний рік передбачає створення 16 державних ветеранських просторів. Загалом у держбюджеті-2026 на ветеранську політику виділено рекордні 18,9 млрд грн, з яких 2,9 млрд спрямовано на оплату праці помічників, а 1,1 млрд — на розбудову мережі просторів.
Ці цифри підтверджують спроби розширити базовий рівень підтримки. Однак, цілком очевидно, що країна увійшла у фазу масової демобілізації з абсолютно неготовим «нижнім поверхом» інфраструктури, через що ветерани змушені жити в умовах затяжного будівництва системи.
Кадровий дефіцит у системі супроводу залишається критичним попри оптимістичні звіти про виділені кошти. Профільне міністерство зазначає, що один соціальний працівник має вести до 35 справ, що з урахуванням родин становить близько 100 осіб. Водночас розрахунки Національного інституту стратегічних досліджень показують, що реальна потреба для якісного обслуговування за формулою «один фахівець на 100 ветеранів» вимагає створення щонайменше 11 354 робочих місць. На цьому тлі наявні 2 400 спеціалісти є лише первинним каркасом, який неспроможний забезпечити масштабне охоплення, що знову повертає ветерана до ролі самостійного провідника у власному процесі адаптації.
Наступною хронічною проблемою є житлове питання, адже пряму потребу в забезпеченні житлом задекларували 26% респондентів, оскільки для багатьох кінець служби збігається із втратою дому. Офіційні інструкції пропонують ветеранам пройти стандартний бюрократичний шлях, ставши на квартирний облік, а потім провести довгий період в очікуванні на компенсацію. У 2025 році державі вдалося забезпечити житлом 2 620 родин осіб з інвалідністю I–II груп і виплатити компенсацію за оренду всього 43 ветеранам. Ці точкові успіхи лише підкреслюють, що розв’язання житлової кризи досі спирається на застарілу логіку обліку та черг, а не на механізм швидкого надання даху над головою.
Спроби вирішити проблему зайнятості через популяризацію ветеранського бізнесу також мають обмежений ефект. Протягом 2025 року Український ветеранський фонд у межах програми «Варто» підтримав 320 підприємницьких проєктів, а на початку 2026 року запустив новий грантовий конкурс із фінансуванням до 1,5 млн грн. Безумовно, це важливий інструмент, проте грантова модель не може бути універсальною відповіддю на масовий запит, оскільки далеко не кожен демобілізований має хист чи бажання йти в підприємництво. За таких обставин виникає нагальна потреба в автоматизації пільг та зміщенні фокусу з разових виплат на довгостроковий розвиток і самореалізацію, аби за красивими історіями успіху не сховалися базові потреби більшості, яка шукає простих і зрозумілих умов повернення до нормального життя.
Слід зазначити, що психоемоційний стан ветеранів є не просто медичним викликом, а наскрізним чинником, який визначає успіх усієї реінтеграції. Опитування фіксує катастрофічні очікування бійців після демобілізації: 84–85% прогнозують психоемоційну нестабільність, 79% вказують на ризик виникнення алкогольної чи наркотичної залежності, 75–76% очікують нерозуміння з боку суспільства, а 75% побоюються проблем із фізичним здоров’ям.
Крім того, 73% заявляють про страх безробіття, 72% — про відсутність інклюзивного простору, а 71% прогнозують конфлікти в родинах. При цьому якість наявної психологічної допомоги оцінюється вкрай низько — на 3.1 бала, хоча пряму потребу в ній висловлюють 28% опитаних, що для суспільства з високим рівнем стигматизації ментальних проблем є величезним показником.
Загальний зріз оцінки ветеранської підтримки демонструє картину системної посередності, де жоден із напрямів не функціонує бездоганно. Найгірші показники мають юридичний супровід (2,7) та забезпечення житлом (2,6). Як наслідок, 50% ветеранів потребують грошової допомоги, 43% — медичної, 28% — психологічної, 26% — житла, 22% — правового захисту, і лише 10% заявляють, що не мають потреби в жодних послугах, що свідчить про глибоку кризу якості по всій вертикалі підтримки.
Окрім інфраструктурних проблем, у системі ветеранської політики процвітає управлінський патерналізм. За даними БФ «Право на захист», лише 12% громад залучають ветеранів та їхні родини до ухвалення рішень на місцевому рівні, а спеціалізовані ветеранські ради створені лише у 18 із 69 опитаних муніципалітетів. Державні органи продовжують сприймати колишнього військовослужбовця виключно як пасивного отримувача послуг, пільг чи виплат, замість того, щоб надати йому статус повноправного суб’єкта формування цієї політики із цінним досвідом. Відмова від передачі реальних важелів впливу безпосередньо ветеранській спільноті прирікає більшість реформ на неефективність.
Головний парадокс поточної ситуації полягає в тому, що зусилля та ресурси держави не синхронізовані між собою. Житлова сфера заблокована застарілими чергами, ринок праці не готовий до інклюзивності, медицина та психологічна допомога недофінансовані, правова система залишається занадто складною, а спроможність громад відрізняється кардинально. У результаті демобілізована людина змушена одночасно виконувати ролі власного юриста, кейс-менеджера, психотерапевта та HR-спеціаліста для самостійного подолання бюрократичних бар’єрів. В результаті, відсутність єдиного, безперервного маршруту реінтеграції знецінює всі фінансові витрати та цифрові інновації.
Зі збільшенням тривалості бойових дій ця хаотичність стає прямою загрозою для стабільності держави. Офіційні прогнози свідчать, що після завершення війни кількість ветеранів, членів їхніх родин та сімей загиблих може сягнути від 5 до 6 мільйонів осіб. За таких умов ветеранська політика перетворюється на справжній іспит для державного апарату. Якщо інфраструктура підтримки не буде об’єднана в цілісну продуману стратегію, країна ризикує отримати масштабне соціальне вибухонебезпечне напруження замість успішної інтеграції своїх захисників.
Юлія Вірич
