Нардепка Піпа назвала “покидьками” тих, хто воював проти нацизму: де проходить межа між декомунізацією і приниженням пам’яті героїв Другої світової війни

Тема Другої світової війни є однією з найболючіших у нашій історії, тому будь-яке цинічне висловлювання представника влади викликає широкий резонанс і обурення українців. Зараз знову загострилося питання щодо ставлення до спадщини Другої світової війни, радянського минулого та людей, які воювали проти нацизму. Цього разу причиною гучного скандалу став пост у Facebook народної депутатки від партії «Голос» Наталії Піпи про демонтаж напису «Їх подвиги будуть жити вічно» зі стіни Національного музею історії України у Другій світової війни.

Допис, який влучив у родинні історії: як українці відреагували на слова нардепа Наталії Піпи

Народний депутат Наталія Піпа так прокоментувала ці дії: «Їх подвиги не будуть жити вічно. Покидьки не мають подвигів! Нарешті цей гидотний напис стіни Музею історії Другої світової війни знято!».

Публічне обурення виникло не через факт демонтажу напису, зі стіни Національного музею історії України у Другій світової війни, бо для частини суспільства такий крок виглядає цілком закономірним у межах дерусифікації та очищення публічного простору від радянської символіки. Найгостріший нерв цієї історії виявився в іншому: значна кількість людей прочитала ці слова як пряму образу на адресу тих, хто воював проти нацизму, а отже ‒ як зневагу до пам’яті мільйонів родин, для яких Друга світова війна є болючою темою.

Коли в публічному просторі від нардепки лунає слово «покидьки», воно б’є по людському досвіду, сімейній пам’яті, а також уявленню про те, що подвиг фронтовика, солдата, медикині, зв’язкової чи людини, яка пережила окупацію, не можна перекреслити цинічним словом. Для мільйонів українських родин покоління Другої світової війни ‒ це їхні батьки, дідусі, прадіди, бабусі, матері, чиї біографії пройшли крізь фронт, бомбардування, окупацію, поранення, службу, смерть рідних і товаришів. Через це слова депутатки були сприйняті як удар по людях, яких у родинній свідомості пов’язують не з РФ, а жертвою і боротьбою проти нацизму.

В цій дискусії суспільство чітко показало, що воно готове відокремлювати радянську пропаганду від пам’яті про тих, хто боровся з нацизмом, і не готове приймати риторику, яка стирає цю межу або робить її непомітною.

Після хвилі критики Наталія Піпа видалила свій первинний допис і спробувала пояснити власну позицію у двох наступних постах, виправдовуючись за свою поведінку. В них вона заявила, що не мала на увазі людей, які воювали проти нацизму, а говорила про радянську імперську систему та її пропагандистські маркери. Щоб підкреслити цю думку, депутатка опублікувала фото свого діда і написала:

«На цьому фото — мій дідусь: у радянській формі з радянськими ґудзиками. Людина, яка служила вже після Другої світової війни. Людина, яка народилася на Чернігівщині, біля Прилук. Людина, яка значну частину свого життя прожила в радянському союзі, ніколи не вступала в КПУ і яка добре знала, хто такі «покидьки».

Далі вона уточнила свою позицію такими словами: «І саме тому для мене важливо сказати чітко: мої слова з попереднього допису були вирвані з контексту. Йдеться не про людей — не про наших дідусів і прадідів, які воювали проти нацизму чи служили, захищаючи свою землю. Серед них є і мій дідусь, і я з повагою ставлюся до внеску тих, хто захищав свою землю».

Крім того, депутатка наголосила, що мала на увазі радянську пропаганду й політичну верхівку СРСР.

«Коли вішали цей напис, точно йшлося не про наших з вами дідусів, а про возвеличення імперії — Радянський Союз, і про возвеличення політичної і військової верхівки, які віддавали наказ на знищення, тортури і поневолення українців! Йдеться виключно про радянські пропагандистські лозунги російською мовою та систему, яка їх продукувала, — репресивне керівництво СРСР (зокрема НКВС і подібні структури), а не про звичайних військових.

Саме ці наративи, а не людські долі, не мають залишатися в українському публічному просторі. І саме про це були мої депутатські звернення, які, зокрема, і дозволили прибрати цей напис.

«Покидьки» — це ті, хто окупував Україну на початку ХХ століття. І ті, від кого ми звільнилися у 1991 році. Їхні внуки і правнуки сьогодні віддають накази знищити нас та вміло використовують «складні теми», щоб сварити нас між собою. Ті, через кого ми ховали і ховаємо рідних і друзів. Ті, через кого ми не спимо ночами. Ті, через кого не сплять, сидять в укриттях і не можуть нормально вчитися наші діти», – написала Піпа.

Наприкінці вона додала: «Мені дуже прикро, що хтось, не аналізуючи мою діяльність, звернення і попередні пости, вирвав мої слова з контексту. І перепрошую, що ці слова завдали комусь болю».

Проте навіть після цих пояснень конфлікт не вичерпався, бо українці не прийняли це виправдання. Вони побачили проблему не в тому, що слова були неправильно витлумачені, а в тому, що сама форма висловлювання виявилася неприйнятною для теми такого масштабу і такої чутливості. Навіть якщо авторка допису мала на увазі радянську державну машину, її фраза прозвучала так, що зруйнувала межу між критикою імперського символу та приниженням пам’яті про тих, чия особиста історія війни не зводиться до державної пропаганди.

Кого обирають українці та які наративи висувають обранці

Народний депутат Наталія Піпа прийшла у велику політику не з парламентського середовища і не з багаторічної державної служби, а з громадської активності, волонтерства та локальної політики у Львові. Вона народилася 12 жовтня 1983 року у Львові, навчалася у Львівській спеціалізованій загальноосвітній школі № 8 з поглибленим вивченням німецької мови. У 1997 році, в тринадцятирічному віці, вона стала пластункою і почала займатися волонтерством.

У 2000‒2004 роках Піпа була членкинею міжнародної молодіжної організації AIESEC, яку критикують за те, що вона нагадує секту зі своєю специфічною внутрішньою культурою (пісні, танці «roll calls», специфічний сленг), яка може здаватися занадто фанатичною або для стороннього спостерігача

У період з 2004 по 2013 рік Піпа працювала страховим брокером у товаристві з обмеженою відповідальністю «Страховий брокер «Експерт». Її політична діяльність розпочалася у рідному місті: у 2015 році вона стала членкинею Української Галицької Партії, а згодом очолила її львівський міський осередок. На позачергових парламентських виборах 21 липня 2019 року Піпа була обрана народним депутатом від партії «Голос». При цьому у Верховній Раді вона обіймає посаду секретаря Комітету з питань освіти, науки та інновацій, а також входить до складу кількох груп з міжпарламентських зв’язків.

Як бачимо, Піпа не має ніякого досвіду в сфері держуправління і політики, а також не має жодного відношення до освіти, науки та інновацій.

Коли різко і безвідповідально висловлюється випадковий користувач соціальних мереж, це залишається приватною емоцією, хай навіть грубою й образливою. Однак народний депутат, який представляє державу, отримує заробітну плату з коштів українських платників податків і бере участь у формуванні публічної політики, публікує такий скандальний пост, це вже звучить зовсім інакше. Тому що йдеться про публічне свідоме висловлювання людини, наділеної мандатом і політичною відповідальністю. У такому разі значення має не лише те, що саме хотіла сказати нардепка, але й те, як її слова були почуті суспільством, яке надто добре знає ціну війни і пам’яті про загиблих.

Особливо гостро її висловлювання сприймається через масштаб втрат України у Другій світовій війні, який не дозволяє говорити про цю тему легковажно і цинічно. За оцінками істориків, наша країна втратила у цій війні від 8 до 10 мільйонів людей, серед яких були військові та цивільні, а це становило близько чверті населення республіки на той час. Тобто тоді загинув кожен п’ятий українець. Серед військовослужбовців призову літа 1941 року вціліли лише 3%.

Під час тієї війни на території України було зруйновано понад 700 міст і містечок, за окремими даними ‒ від 714 до 720, а також близько 28 тисяч сіл. Близько 10 мільйонів людей залишилися без даху над головою. Війна знищила понад 40% економічного потенціалу України, перетворивши на руїни тисячі підприємств, шкіл і лікарень. Крім того, під час Другої світової війни через жахи нацистської системи концтаборів та трудових таборів пройшли мільйони українців. Окрім 3 млн примусово вивезених на роботи, понад 120 тисяч були в’язнями лише одного табору Аушвіц, а загальна кількість жертв серед цивільних та військовополонених в таборах на території України та Європи обчислюється мільйонами.

Отже, за цими даними стоїть трагічна історія майже кожної родини, в якій хтось не повернувся з фронту, загинув під бомбардуванням, пройшов окупацію, пережив полон, втратив дім або здоров’я.

У зв’язку з цим в такій темі вкрай небажано змішувати російські наративи з пам’яттю про конкретних людей, бо між цим не можна проводити одну лінію. Коли політик дозволяє собі різкі образливі формулювання, які суспільство читає як приниження фронтовиків і ветеранів, він б’є не по декомунізації, а по тій частині історичної пам’яті, яка тримається на дуже особистому досвіді українських сімей.

Ще один болючий вимір цієї історії пов’язаний з тим, що в Україні триває демонтаж пам’ятників радянської епохи. В цьому процесі дедалі частіше виникає небезпека не розрізнити пам’ятник як носій радянської символіки і пам’ятник як знак пошани до людей, які загинули у війні проти нацистської Німеччини, рятуючи нашу країну. Через це питання про долю таких об’єктів не можна зводити до механічного принципу «радянське означає чуже». Перед тим як ухвалювати рішення про демонтаж, перенесення чи переосмислення пам’ятника Другої світової війни, необхідно уважно з’ясувати, кому саме його було встановлено, який історичний сенс він мав у момент появи, що в ньому є елементом державної пропаганди, а що ‒ пам’яттю про загиблих солдатів, медиків, підпільників, мирних людей, знищених війною. Без такого розрізнення дуже легко, прибираючи символи минулої епохи, вдарити по пам’яті тих, хто заплатив своїм життям за перемогу над нацизмом.

Не менш показовою у цій історії виявилася і відсутність реакції на скандал з боку спікера парламенту, керівництва партії «Голос» та нардепів. У випадках, коли народний депутат публічно торкається однієї з найчутливіших тем української історії такою мовою, суспільство очікує не мовчання, а чіткої позиції. Однак, як виявилося, депутатський корпус воліє не втручатися, ніби це звичайний інформаційний шум, який можна перечекати. Насправді ж подібні епізоди мають значно серйозніший зміст, бо в умовах війни будь-яка риторика, яка розколює суспільство на темі історичної пам’яті, б’є по внутрішній стійкості країни. А це вже питання національної безпеки держави, при цьому показово виглядає те, що Піпа з її рівнем розуміння історичних процесів не понесе жодної відповідальності за свої висловлювання.

У цій точці скандал навколо музейного напису перетворився на значно ширшу розмову про відповідальність публічного слова. Від пересічного користувача соціальних мереж суспільство може очікувати різкості, емоційності або хамської поведінки. Втім, від народної депутатки очікування інші, бо публічна особа, яка формує політичні смисли, має нести відповідальність не лише за те, що хотіла сказати, а й за те, як її слова будуть прочитані в країні.

Пам’ять про Другу світову війну не можна відсунути як незручний уламок минулого, бо вона є частиною нашої історії, написаної кров’ю дідів і прадідів. Коли політики безкарно дозволяють собі цинічно перекроювати ставлення до героїв попереднього покоління, пропонуючи суспільству дивитися на них крізь презирство, рано чи пізно таке ставлення до себе можуть побачити і герої сьогоднішньої війни.

Скандал навколо допису Наталії Піпи показав, що українське суспільство чітко відчуває, де завершується декомунізація і починаються образи та зневага до людей. І поки ця межа не буде чітко окреслена політиками, спокійно і без грубих політичних формулювань, кожна нова спроба переосмислення нашого минулого ризикує обертатися не очищенням пам’яті, а новим розколом суспільства навколо неї.