Війна в Україні залишається не лише гуманітарною катастрофою, але й визначальним фактором для формування нової архітектури безпеки у Європі. Після численних дипломатичних зустрічей у міжнародному просторі активізувалася ідея розміщення миротворчого контингенту європейських військових в Україні, яка може стати переломним моментом у сучасній геополітиці. Це питання, яке донедавна здавалося політично складним і майже неможливим, поступово набуває конкретних рис. Проте воно сьогодні знаходиться у центрі глобальної дискусії, викликаючи широкий спектр реакцій: від підтримки до обережного скептицизму і навіть відкритого спротиву. Що це означатиме для України та її партнерів? Наскільки готові європейські країни до такого політичного і стратегічного рішення? І чи здатна ця ініціатива змінити розклад сил у війні, яка визначатиме обличчя Європи в XXI столітті?
Позиції ключових політичних гравців щодо розміщення миротворчого контингенту в Україні
12 грудня Президент Франції Емманюель Макрон і Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск обговорювали можливість розміщення в Україні миротворчого контингенту, який може складатися з 40 тисяч військових. Завданням такого контингенту мало би стати забезпечення режиму припинення вогню та охорона лінії розмежування у випадку досягнення перемир’я між Україною і Росією.
Крім того, за таку можливість виступає міністр оборони Франції Себастьян Лекорню, який неодноразово підкреслював, що мова не йде про ведення війни проти Росії. Це важливе уточнення, оскільки саме загроза ескалації є головною причиною обережності європейських країн у цьому питанні. Аналогічну позицію висловила і міністерка закордонних справ Німеччини Анналена Бербок. Вона наголосила, що міжнародна військова присутність могла б стати гарантією дотримання перемир’я, а також ключовим елементом довгострокової стабільності в регіоні.
Обраний Президент США Дональд Трамп також долучився до обговорення цього питання під час зустрічі у Парижі 7 грудня з Емманюелем Макроном та Володимиром Зеленським. Як повідомляє The Wall Street Journal, Трамп вважає, що Європа має взяти на себе більше зобов’язань у підтримці України. У межах цієї стратегії розглядається можливість залучення європейських військових до моніторингу дотримання режиму припинення вогню. Ця позиція відповідає багаторічній риториці США щодо необхідності більшої участі європейських країн у забезпеченні безпеки на континенті. Водночас Вашингтон сподівається, що така ініціатива стане демонстрацією єдності Заходу перед обличчям російської агресії.
Проте Німеччина, яка завжди дотримується обережної позиції щодо військових ініціатив, наразі не демонструє готовності брати участь у миротворчій місії. Навіть у політичному середовищі цієї країни немає єдності: опозиційний лідер Фрідріх Мерц заявив, що розмови про відправку німецьких військових є “безвідповідальними”. Водночас країни Балтії та Скандинавії, відомі своєю підтримкою України, демонструють зацікавленість у цій ініціативі.
У Польщі, яка є одним із найактивніших союзників України, не всі підтримують ідею введення миротворчої місії в Україну, висловлюючи застереження щодо подібної ініціативи. Міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш наголосив, що будь-яке розгортання польських військ можливе лише у форматі НАТО, а не двосторонніх домовленостей.
При цьому однією з ключових проблем залишається відсутність консенсусу серед європейських країн. Поки що невідомо, які саме країни могли б надати своїх військовослужбовців для цієї місії, і це додає питанню ще більше невизначеності. За повідомленнями Reuters, у рамках обговорення ідеї миротворчої місії розглядається створення коаліції з 5-8 країн, які діятимуть на основі двосторонніх угод з Україною, а не через НАТО. Такий формат, хоча й виглядає перспективним, викликає чимало питань.
Зі свого боку Україна демонструє готовність до такого сценарію – Володимир Зеленський днями схвалив пропозицію Емманюеля Макрона щодо іноземних військових в Україні. Він заявив, що війська тієї чи іншої країни могли би бути присутніми на деяких територіях України для гарантування безпеки, поки Україна не вступить до НАТО. Проте він підкреслив, що Україна повинна чітко розуміти, коли стане членом Альянсу. Хоча деталей цієї ініціативи поки що не було озвучено, така позиція демонструє прагнення української влади до залучення міжнародних механізмів для зміцнення безпеки у регіоні.
Крім того, віцепрем’єр-міністр з питань євроінтеграції Ольга Стефанішина в інтерв’ю виданню “Politico” заявила, що заради безпеки Україна готова говорити “про що завгодно”, навіть про розміщення іноземних військ. Така позиція свідчить про новий підхід Києва до питань міжнародної військової присутності, особливо з урахуванням обмежених перспектив вступу до НАТО в умовах війни.
Миротворці в Україні: ризики та перспективи
Залучення миротворчих сил Європи до України виглядає скоріше як гіпотетичний сценарій, аніж конкретний план дій. Поки що розмови про це наповнені сумнівами, політичними протиріччями та величезними “але”. Спочатку здається, що це перспективна ідея: спроба створити буфер між Україною та Росією, яка змогла хоча би частково зупинити військові дії. Проте глибший аналіз виявляє цілу низку проблем, які ускладнюють реалізацію цієї ініціативи.
По-перше, питання легітимності. Миротворчі сили – це не просто військові, які перетинають кордон з доброї волі. Їхнє розміщення вимагає погодження на рівні ООН, а це передбачає дозвіл Ради Безпеки. Росія, маючи право вето, навряд чи підтримує ідею введення будь-якого міжнародного контингенту, особливо з участю НАТО. Отже, першим і ключовим бар’єром є згода РФ. Якщо навіть цей бар’єр якось подолати, процес все одно розтягнеться на місяці, якщо не роки. А за цей час війна може закінчитися або перетворитися на ще більш хаотичну та кровопролитну фазу.
Крім того, розміщення миротворчого контингенту в Україні може стати важливим сигналом для Росії. Це підтвердження того, що міжнародна спільнота готова діяти, щоб гарантувати стабільність у регіоні. Проте така ініціатива також може викликати нову хвилю напруження з боку Кремля. Росія неодноразово заявляла, що будь-яка іноземна військова присутність в Україні розглядатиметься як “загроза її безпеці”.
По-друге, фінансовий аспект. Миротворчі операції – це дорого. Якщо брати за основу стандартний бюджет такої місії, де можуть бути задіяні до 40 тисяч військових, то витрати сягатимуть мільярдів доларів. Ці гроші мали б виділятися з кишень країн-донорів, причому левова частка припала б на Сполучені Штати. Але, як ми вже бачили, американська політика стає дедалі обережнішою щодо значних витрат на Україну. Навіть незначна затримка або коливання у цьому питанні можуть залишити ідею миротворчої місії без необхідного фінансування.
Є ще один нюанс – формат і мандат. Чи це буде місія ООН? ОБСЄ? Чи, можливо, незалежна ініціатива окремих держав? Кожен з цих варіантів має свої ризики та політичні наслідки. Росія вже дала зрозуміти, що будь-яка участь НАТО у таких операціях стане для неї “червоним прапором”. Москва однозначно трактуватиме це як загрозу, використовуючи тему “розширення НАТО” для виправдання подальшої ескалації. І навіть якщо місія формально не матиме нічого спільного з Альянсом, це не завадить Кремлю створити з цього інформаційну провокацію.
Слід також врахувати, що розміщення миротворців безпосередньо на лінії фронту або кордонах України – це ризик. Миротворці не мають бути воюючою стороною, але їх присутність не захистить від ворожих обстрілів чи провокацій. Цілком логічно, що у випадку атаки на міжнародний контингент постане питання реакції. Теоретично напад на миротворців може розглядатися як агресія проти НАТО, якщо місія матиме підтримку країн-членів Альянсу. Але практика показує, що механізми колективної безпеки є складною і бюрократичною системою. Навіть за явного нападу на сили НАТО у Грузії чи Сирії, відповідь була не такою швидкою чи однозначною, як можна було б очікувати.
Отже, розміщення миротворців уздовж лінії фронту чи на кордонах України виглядає привабливо лише на папері, але в реальності несе потенціал для катастрофи. Будь-яка атака на миротворців може розглядатися як напад на країни, що надають контингент, особливо якщо це країни НАТО. Але навіть за умов колективного захисту, передбаченого статтею 5 статуту НАТО, не обов’язково буде автоматична військова відповідь. Кожен випадок розглядається індивідуально, і рішення про те, чи відповідати на напад військовими засобами, залежить від політичної волі країн-членів. Інакше кажучи, навіть якщо Росія буде атакувати миротворців, це не гарантує миттєвого втручання НАТО.
Росія вже неодноразово демонструвала, що готова йти на крайнощі для досягнення своїх цілей. Згадаємо акції диверсії, атаки безпілотниками на території країн НАТО, таких як Польща та Румунія, чи навіть прямі загрози використання ядерної зброї. В цьому контексті миротворці можуть стати не захисниками, а мішенню для ескалації.
Паралельно з цими складнощами з’являється і внутрішній аспект. Розміщення іноземного військового контингенту потребує змін у Конституції України, яка забороняє наявність військових баз інших країн на своїй території. Це ще один тривалий і суперечливий процес, який може викликати внутрішньополітичну кризу.
Як бачимо, на даний час питання залучення європейських військових до України залишається наразі лише ідеєю, яка перебуває у стадії концептуального обговорення. Вона потребує злагоджених дій на рівні ключових держав Західної Європи – Німеччини, Франції та Великої Британії. Лише спільне рішення цих країн може закласти фундамент для потенційної миротворчої місії.
Втім сьогоднішня ситуація далека від консенсусу. Наприклад, німецькі політики висловлюють суперечливі позиції у середині своїй країни. Заяви міністра закордонних справ Німеччини Анналени Бербок про можливу участь у місії були одразу спростовані канцлером Олафом Шольцем, який категорично відкинув такий сценарій. Це демонструє внутрішньополітичні розбіжності в країні, що знову стали очевидними в контексті дебатів щодо надання Україні далекобійних ракет Taurus. Якщо лідер опозиції Фрідріх Мерц активно підтримує ідею передачі цих ракет, Шольц зайняв стриману позицію, яка є типовою для його політики.
Подібна ситуація простежується і в інших країнах Європи. Франція та Велика Британія раніше висловлювали зацікавленість у підтримці України, але реальних кроків щодо створення спільної європейської ініціативи поки що немає. Ці питання мають вирішуватися не на рівні окремих держав, а в координації між основними європейськими гравцями. Утім поки що перспектива відправки миротворців виглядає скоріше політичним сигналом, ніж практичним планом. Важливо зазначити, що навіть у разі досягнення консенсусу в Європі, питання не стосується розгортання бойових сил. Йдеться про військові формування, завданням яких буде лише контроль тимчасової лінії припинення вогню, яка може бути погоджена сторонами конфлікту. Ця ідея більше орієнтована на забезпечення стабільності в період можливого перемир’я, ніж на вирішення активної фази війни.
Поточний етап обговорень дозволяє робити висновок, що залучення європейських військових є лише проєктом, який наразі знаходиться у стадії розробки. Підтримка України, яка починалася з передачі бронежилетів і шоломів, поступово еволюціонувала до постачання високотехнологічних систем озброєння, таких як IRIS-T та Patriot. Аналогічний поступовий підхід може спостерігатися і в питанні миротворчої місії, але наразі реальні кроки у цьому напрямку залишаються лише перспективою. При цьому слід розуміти, що ідея миротворчої місії в Україні є насамперед спробою знайти баланс між тим, щоб допомогти Києву та не спровокувати Кремль на нові агресивні дії.
Отже, перспективи введення миротворців в Україну залишаються туманними. Це питання навряд чи зрушить з мертвої точки без серйозного перегляду підходів до міжнародного права, фінансування та участі ключових світових гравців. Миротворчі сили є лише одним з інструментів, але якщо він не буде підкріплений зваженою дипломатією, реальною готовністю до дій і злагодженою політикою, то перетвориться на ще одну недосяжну мрію в умовах великої війни.
Оксана Іщенко
