Піднебесна узаконює страх: що стоїть за новим законом Китаю про “етнічну єдність” (продовження)
ІА “ФАКТ” уже писало, що Тайвань є найчутливішим тестом для нового китайського закону про “етнічну єдність”. Формально документ говорить про меншини та боротьбу із сепаратизмом, але політично він зачіпає саме тайванське питання: Пекін трактує острів як частину Китаю, а підтримку його незалежності – як сепаратизм. Китайські суди не контролюють Тайвань, але ризик виникає там, де тайванці перетинаються з простором китайського впливу: у поїздках до КНР, Гонконгу, Макао, третіх країн, у бізнесі, освіті чи родинних контактах.
Ідеться не лише про політиків. Під тиск можуть потрапити бізнесмени, викладачі, журналісти, студенти, громадські організації й навіть іноземні компанії, які публічно працюють із Тайванем. У червні три американські відомства попередили губернаторів штатів і бізнес-лідерів, що китайські посольства й консульства намагаються відмовляти місцеву владу та компанії від взаємодії з Тайванем. Тобто Пекін тисне не тільки на Тайбей, а й на всіх, хто підтримує з ним видимі зв’язки.
Діаспори, університети, бізнес: де новий закон спрацює першим
Першими наслідки таких законів відчувають не випадкові іноземці, а ті, хто давно перебуває в полі зору Пекіна: уйгурські, тибетські, гонконзькі й тайванські середовища за кордоном. Для уйгурської діаспори Китай присутній не через поліцію на вулиці, а через страх за родичів у Сіньцзяні, неможливість нормально підтримувати зв’язок із сім’єю, погрози й відчуття, що будь-яка публічна активність матиме наслідки для близьких удома.
Університети теж стають частиною історії. Формально викладач у Лондоні чи студент у Сіднеї не підкоряється китайському закону. Але він думає: чи безпечно їхати на конференцію до Китаю, чи не постраждають родичі, чи не буде проблем із візою та доступом до архівів. Amnesty International ще у 2024 році описувала атмосферу страху серед китайських і гонконзьких студентів за кордоном – стеження, фотографування на протестах, погрози в мережі, тривогу за сім’ї.
І спрацьовує це не лише через покарання, а через його очікування. Редактор думає, чи давати платформу уйгурському активісту. Видавництво – чи не ризикує доступом до китайського ринку через книжку про Тибет. Організатор конференції – чи безпечно публікувати список учасників. Цензура з’являється не як заборона, а як “обережність” і “прагматичне уникнення конфлікту”.
Економічний ефект теж не варто шукати в миттєвому обвалі торгівлі. КНР занадто великий ринок, щоб бізнес рвав зв’язки через кожен політичний сигнал. Але політичне право поступово стає частиною корпоративного ризик-менеджменту. Китай уже не раз показував, що політика входить навіть у технічні дрібниці: у 2018-му Marriott вибачався після того, як у клієнтській анкеті Тайвань, Тибет, Гонконг і Макао подали як окремі країни, – і влада тимчасово закрила локальний сайт компанії. Тепер до карт і анкет додається ще й питання особистої безпеки працівників.
Водночас не варто перебільшувати можливості Пекіна. Він не може просто наказати поліції в демократичній країні затримати активіста. У Німеччині, Франції, США, Канаді чи Австралії діють свої суди, процедури екстрадиції та політична ціна співпраці з авторитарним переслідуванням.
Але Китаю й не потрібна всесильність – достатньо мережі непрямих інструментів: екстрадиційні запити, червоні повідомлення Інтерполу, дружні юрисдикції, тиск на родичів, заборони на в’їзд, ризики транзиту.
Як це працює, показує справа уйгурського активіста Ідріса Хасана. Його затримали в Марокко у липні 2021 року на підставі червоного повідомлення Інтерполу, виданого на запит Китаю. Інтерпол незабаром скасував повідомлення, але марокканський суд усе одно схвалив екстрадицію – і Хасан провів 43 місяці в ув’язненні, а вийшов на волю лише у лютому 2025-го.
Інший приклад – депортація 40 уйгурів із Таїланду до Китаю в лютому 2025 року, після понад десяти років, що вони провели в імміграційному ув’язненні.
Демократії починають відповідати, хоч і нерівно. США переслідують нелегальну діяльність китайських агентів: у 2024 році мешканець Нью-Йорка визнав провину у змові з метою діяти як нелегальний агент КНР у зв’язку з роботою неоголошеної китайської “поліцейської станції” в Мангеттені. Цьогоріч Європарламент окремою резолюцією засудив новий закон про етнічну єдність, попередивши, що той посилить системне придушення етнічних ідентичностей.
Але самих заяв замало. Якщо університет не має протоколів захисту студентів, поліція не розуміє природи тиску на діаспору, а компанія не оцінює ризики для працівників, люди лишаються сам на сам із режимом, від якого фізично поїхали, але політично не втекли.
Тут потрібне чесне уточнення. Екстериторіальна юрисдикція – не китайський винахід і не завжди репресія. США застосовують антикорупційний закон FCPA до хабарів за кордоном, якщо є зв’язок з американськими компаніями чи ринком. Європейський GDPR поширюється на іноземні компанії, якщо вони працюють з даними людей у ЄС. Санкційні режими й правила протидії відмиванню коштів теж мають транскордонний ефект.
Різниця – в тому, що саме держава виносить за кордон. Одне питання – переслідувати хабарі, відмивання чи фінансування тероризму, тобто більш-менш конкретну поведінку. Інше – оголошувати ризиком для держави розмову про Тайвань, захист уйгурів чи тибетську автономію, тобто розмиті політичні категорії на кшталт “підриву національної єдності”. Саме ця розмитість і робить норму небезпечною для свободи слова.
Не лише Китай: як автократії глобалізують страх
Для нас це не далека “китайська екзотика”. Не варто механічно ототожнювати Китай і Росію – у них різні історії, регіони й методи. Але спільна логіка впізнавана: велика держава намагається юридично оформити право вирішувати, хто до якої “історичної спільноти” належить, яка ідентичність легітимна, а яка – штучна й ворожа.
У 2021-му очільник РФ опублікував текст про “історичну єдність росіян і українців”, де українська державність фактично подавалася як похідна від російської історії. Це не було нейтральним есе – це була рамка, що згодом стала частиною виправдання агресії.
Російська “паспортизація” на окупованих територіях показала ту саму механіку: держава спершу виробляє “своїх громадян” за межами визнаних кордонів, а потім заявляє право їх “захищати”. Очевидно, що мова, історія, карти, паспорти й визначення “єдності” бувають не м’якими культурними темами, а інструментами влади.
Тренд, що стоїть за китайським законом, ширший за саму Піднебесну. Світ рухається туди, де кордони контролю дедалі менше збігаються з державними. Люди виїжджають, навчаються за кордоном, працюють у міжнародних компаніях, створюють медіа в еміграції, звертаються до парламентів і правозахисників. Глобалізація дала опозиціям, меншинам і діаспорам інструменти виживання – і у відповідь авторитарні режими намагаються глобалізувати не лише торгівлю, а й власні механізми страху.
Це не означає, що формується всесильний “інтернаціонал диктатур”, який дістане будь-кого будь-де. Реальність складніша. Але сучасний контроль став багатоканальним: право, технології, посольства, економічні важелі, родинний тиск, цифрове стеження й самоцензура працюють разом.
Глобалізація колись обіцяла, що люди, ідеї й інформація стануть вільнішими від державних кордонів. Утім новий китайський закон ніби доводить протилежне: якщо люди й інформація стали глобальними, то й страх має стати глобальним. Це і є його справжній сенс – значно більший, ніж формальна назва про “етнічну єдність”.
Тетяна Вікторова
