Заступниця міністра соціальної політики Дар’я Марчак у своєму нещодавньому інтерв’ю зазначила, що сьогоднішні працюючі мають самотужки дбати про своє пенсійне забезпечення в майбутньому. Це пояснюється демографічною ситуацією в Україні, а саме зменшенням загальної кількості населення та зростанням чисельності пенсіонерів. Вже зараз ми маємо співвідношення: 1 працюючий платник податку = 1 пенсіонер. І тут важко сперечатися з чиновницею, але в її словах є цікаві дефініції. “ті, хто працює зараз, сплачують податки для забезпечення нинішніх пенсіонерів” – каже заступниця міністра. І ці її слова є дивними.
Справа в тому, що у бюджеті будь-якої організації, установи, підприємства тощо є такий рядок, він називається ФОП – це не фізична особа підприємець, а фонд оплати праці. До нього входять: власне зарплата, відрахування до пенсійного фонду та відрахування до фонду соцстрахування. Іншими словами, всі кошти, які входять до ФОП, є коштами працюючого, який їх сплачує. Зарплата є коштами, які людина отримує щомісяця за свою роботу, а відрахування – це відкладена частина його зарплати для забезпечення її після завершення трудової діяльності та для фінансування виплат під час тимчасової втрати працездатності (лікарняних днів). І ключовим тут є визначення, що відрахування не є податком. Логіка підказує, що працюючий відкладає гроші собі, а не невідомому йому нинішньому пенсіонеру. Тому й держава має діяти адекватно, або відповідно.
Необхідно поступово переходити до фінансування пенсій з інших джерел, а тим, хто працює зараз, допомогти зберегти їхні кошти і можливо примножити їх. Кошти у пенсійному фонді є, або мають стати величезним інвестиційним фондом, хоча б тому, що вони перебуватимуть там довгі десятиліття, а гроші не повинні лежати “мертвим вантажем”, вони повинні працювати. Використання цих коштів найбільш доцільно було б використовувати для кредитування державних проєктів з можливо більш низькою ціною кредиту – більш низькими відсотками за користування кредитними грошима. Тоді отримані доходи від кредитів були би розподілені між власниками коштів (працюючими) та забезпеченням надійності в повернені кредитів.
Виграш в даній ситуації навіть не подвійний, а потрійний: сьогоднішні працівники будуть не просто забезпечені пенсіями в майбутньому, але й їх особисті пенсійні фонди будуть індексуватися частиною відсотків, отриманих від кредитування. По-друге, вартість проєктів буде більш низькою завдяки недорогим кредитам. І по-третє, правильне трактування відрахувань до пенсійного та страхового фондів не в якості податків буде стимулювати працюючих отримувати зарплату “по-білому” в повному розмірі, бо стане в їх безпосередньому інтересі. Це призведе до збільшення працюючих, платників податків, а значить, і до виграшу держави в цілому.
Невірне трактування відрахувань до фондів вже мало місце в нашій сучасній історії. На початку 90-х деякі наші підприємці у своїх інтерв’ю жалілися на непомірні податки, іноді називаючи цифру в майже 90%. Але чи було це правдою? Ті “хитрі” підприємці складали ПДВ 20%, податок на прибуток 30%, відрахування до пенсійного фонду – тоді 32,3%, та відрахування до фонду страхування – 4% і в них виходило 86,3%. Насправді ПДВ сплачувався не зі 100 відсотків доходів, як і податок на прибуток, і разом вони могли становити 25-30% від сукупного доходу підприємства. Що ж до відрахувань у ПФ та страхування, то там різниця була набагато більшою: зарплати тоді були в районі 7-10 відсотків від доходів, а це означає, що 32,3 + 4 = не 36,3, а максимум 3,63;%. В сумі розмір виплат був не більше 33,63% і визначався одним з найнижчих в Європі.
Таке викривлення реальної ситуації та “гра в мовчанку” урядом сприяли перетіканню економіки в тінь, що ще більше ослаблювало державу та її бюджетні можливості.
Якщо б чиновники міністерства соцполітики були професійними і правильно трактувати термін “відрахування до пенсійного та страхового фондів”, тоді б їх ставлення до системи забезпечення громадян було вірним. Натомість вони радять працюючим людям самотужки дбати про власну пенсію і відкладати гроші в різноманітних приватних фінансових установах. Це означає (в юридичній площині), що держава хоче відсторонитися від гарантування збереження коштів на пенсійне забезпечення громадянам, а самостійно ним самим подумати про свою старість. Це тим більше дивує, бо всім відомо, що переважній кількості українців зарплати ледь вистачає на проживання і їх нема з чого відкладати. Також слід враховувати нестабільну ситуацію в країні та банківській системі, що може призвести до того, коли людина буде йти на пенсію, її відкладені гроші невідомо куди подінуться.
Уряд України сподівається на міжнародну фінансову підтримку для забезпечення українців пенсіями, а не на розвиток власної економіки. Вже незабаром доведеться регулярно субсидіювати пенсійний фонд, в якому не вистачатиме грошей на поточні виплати пенсій. Про складності з пенсійним забезпеченням неодноразово наголошував прем’єр-міністр Д. Шмигаль, кажучи:
“Через 15 років держава не зможе платити пенсії”.
Невтішні прогнози має статистика. Судові справи навколо пенсійної системи вже коштують державі десятки мільярдів гривень додаткових видатків, а борги Пенсійного фонду за рішеннями судів у неоголошеній війні пенсіонерів проти держави перевищують 70 млрд грн та продовжують зростати.
Наша фінансова система за роки незалежності зазнала не одну кризу, а рівні інфляції порою зводили нанівець усі доходи в банківських установах, тому порада заступниці міністра може призвести в майбутньому до масштабної соціальної катастрофи, яка зачепить долі мільйонів громадян і виправити ситуацію стане не можливим через її величезний розмір. Невже цього прагне міністерство соцполітики, яке покликане, в першу чергу, захищати інтереси громадян?
Дивує також наступний пасаж:
“Як суспільство, ми маємо готуватися до того, що кожен із нас зароблятиме на життя, буде економічно та соціально активним, так довго, як зможе. Громадяни мають виходити на пенсію тоді, коли фізично не зможуть себе забезпечувати” – каже заступниця міністра соціальної політики.
Як розуміти такі слова? Працювати, поки не винесуть ногами вперед? Крім того, чиновникам в Мінсоцполітики слід розуміти, що людина на пенсії – це не виснажений фізично, немічний старець, а ще соціально активна людина, яка має право більше свого часу приділити для особистих потреб. І при цьому пенсіонер не повинен автоматично перетворюватися у дуже бідну людину, яка потребує різних пільг та допомоги. Чи можливе таке? Так, в розвинутих країнах пенсіонери серед найбільш активних мандрівників, вони більше уваги можуть приділяти своїм хобі. Пенсіонери – це не списаний людський ресурс, а люди, які достатньо попрацювали на суспільні інтереси і отримали можливість “радіти життю”.
Щодо побажань нашим громадянам підтримувати себе в активному стані якомога довше, чиновникам варто нагадати, що фонд страхування мав би стати основою перетворення нашої медицини у страхову, коли людина може отримувати якісне медичне обслуговування в лікарнях, де працюють висококваліфіковані спеціалісти з конкурентними зарплатами, а самі медичні заклади повинні бути добре забезпеченими всім необхідним. Чи можна так зробити? Звісно, можна. Але якщо відрахування 4-х відсотків до фонду страхування стануть особовими і кожна працююча людина матиме свій рахунок в тому фонді. Такий підхід знов-таки збільшить “білу зарплату” в економіці – особиста зацікавленість громадян працюватиме на суспільний інтерес.
У пенсійному забезпеченні цікавим є досвід Швеції, де діють три рівні пенсійного забезпечення. За другим рівнем – накопичувальною системою працівник відраховує 2,5% заробітної плати на індивідуальний пенсійний рахунок. При цьому він може обрати один, чи кілька приватних пенсійних фондів, де він розміщує свої накопичення. Але держава не втрачає свою контролюючу функцію, однак вона запровадила чимало обмежень для інвестицій, які зменшують ризики, тобто гарантують збереження пенсійних коштів. За цими коштами пенсіонерів наглядає міністерство фінансів країни, за підсумками щорічної фінансової перевірки це міністерство звітує перед парламентом.
Чи буде достатньо коштів для фінансування страхової медицини за рахунок фонду страхування? Якщо в нас вже цього року середня зарплата має сягати десь трохи більше 20 тисяч гривень, а сумарна кількість працюючих буде налічувати не менше 11 мільйонів осіб, тоді 4% від 220 млрд гривень (сумарна зарплата) – це 8,8 млрд гривень — не за рік, а за місяць. У річному ж вимірі, сума дорівнюватиме 105,6 млрд гривень. До того ж, відрахування до пенсійного фонду можуть становити більше 400 млрд грн в рік, що також є більше, ніж великим інвестиційним фондом, здатним стати “двигуном” економіки і сприяти, зокрема, збільшенню робочих місць.
В запроваджені наведеної вище особової (напевне, більш справедливої) системи пенсійного та страхового забезпечення є одна складна проблема – як перейти від фінансування нинішніх пенсіонерів тими, хто зараз працює? Для її вирішення потрібні величезні кошти. Але тут допомогою можуть стати різні джерела, як то гроші від репарацій від РФ, кошти з офшорних рахунків, які насправді є вкраденими у держави – на офшорні рахунки потрапляють частини доходів, по яким не сплачені податки. Не слід в цьому випадку забувати і про корупцію, яка “з’їдає” величезні суми держбюджету.
Зараз у всіх українських пенсіонерів закінчуються пенсійні гроші в день їхньої смерті, хоча така особиста подія може наступити невдовзі після виходу даної людини на пенсію. Тобто геть не враховується скільки накопичено даною персоною в пенсійному фонді. В разі застосування викладеної вище персональної системи пенсійного забезпечення кошти не зникають, але як й інше майно померлого переходять у спадок до його/її нащадків. Хіба це соціально не є справедливим? Аналогічна картина може бути і в системі страхового забезпечення, коли не використані кошти залишаться дітям і стануть їм у пригоді в разі потреби серйозного лікування.
Можливість передавати у спадок накопичення в цих фондах не підсилюватиме інфляційні процеси – гроші з фондів або й далі зберігатимуться до вікового терміну, коли вони будуть поступово видаватися у вигляді пенсії, або будуть витрачатися для сплати у медичних закладах і фінансовий потенціал цих закладів поступово зростатиме. За таких умов система пенсійного забезпечення і медичного обслуговування перетворяться з важкого тягаря для бюджету країну, в самоокупні системи, які до того ж стимулюватимуть розвиток економіки держави та підвищуватимуть якість життя (страхова медицина).
Для порівняння роботи систем пенсійного забезпечення можна взяти систему, яка діє у Великобританії (в цій країні виплата пенсій була розпочата ще в 1908 році, коли в інших країнах про пенсії й не думали). Чи є британська система самою досконалою? В цій країні діють три види пенсій: державні, базові – не залежать ані від стажу роботи людини, ані від розмірів її заробітку, але ці пенсії є недостатніми для нормального життя, їх розмір 3 тисячі фунтів у рік для однієї людини та 5 тисяч фунтів для подружньої пари. Такі пенсії можуть отримувати всі без винятку громадяни. Друга форма – державна пенсія за вислугою років. Для її розміру має значення розмір заробітків громадянина і ця пенсія значно більша. За цією формою людина отримує базову невелику пенсію плюс додатково пенсію, яка залежить від її стажу та розміру заробітків.
В останній час все більшої популярності набуває третій вид пенсій – виплати пенсій за недержавною схемою. Тут розмір своєї пенсії регулює сам працівник і робить це в першу чергу шляхом збільшення чи зменшення накопичувальних внесків. На сьогодні вже майже 70%; британців пенсійного віку користуються такою схемою.
Як можна побачити без пенсій в Британії не залишається ніхто, але розмір забезпечення може серйозно різнитися. На користь третьої схеми говорить і стабільність фінансової системи Великобританії, що важко сказати про Україну, наші фінанси, а за разом з ними і фінансові установи час від часу можуть переживати «крах», що робить їх ненадійними гарантами для багаторічного зберігання коштів для пенсійного забезпечення. Тому організація пенсійного та страхового фондів повинна перебувати під ретельним контролем держави допоки фінансисти не доведуть свою платоспроможність впродовж тривалих періодів.
