Війна завжди мала безжальне обличчя, але далеко не всі її аспекти можна побачити у новинах чи звітах з поля бою. За криками сирен та вибухами ховається мовчазний, але не менш жорстокий фронт — сексуальні злочини. Вони не мають голосу, проте залишають шрами на життях тисяч людей. Це зброя, яку використовують не для перемоги на полі бою, а для руйнування людської гідності, знищення волі та залякування цілих народів. Сексуальні злочини під час війни — це одна з найстрашніших форм насильства. Війна, яка триває в Україні, не є виключенням. Сотні жінок, дітей, і навіть чоловіків, стали жертвами насильства з боку російських військових. Ці злочини не обмежуються лише ґвалтуванням — це жорстоке знущання, психологічне приниження, фізичне знищення особистості. Саме тому вони не мають залишатися в тіні.
Історичний контекст: від античності до сучасності
Історія воєн переповнена випадками сексуального насильства, які траплялися у військових конфліктах ще з часів античності. Вони були частиною тактики завойовників, методом тероризування цивільного населення, а також формою влади та контролю над підкореним народом. У часи античності, коли римські легіони завойовували нові території, сексуальне насильство було звичайною практикою, жертв брали до себе в рабство. Жінки ставали трофеями, а чоловіки — свідками цього приниження, що морально знищувало їхній дух опору. Візьмемо для прикладу Пелопоннеську війну, де афіняни та спартанці використовували сексуальне насильство для морального підкорення переможених. Вже тоді зґвалтування розглядалося не лише як акт насилля, а й як інструмент тотального панування.
Перша світова війна, хоч і не має так багато задокументованих випадків сексуального насильства, як пізніші конфлікти, також була часом, коли жінки ґвалтувалися солдатами. На окупованих територіях Франції та Бельгії німецькі війська скоювали численні злочини проти цивільного населення, включаючи зґвалтування. Проте тогочасне суспільство зберігало мовчання щодо таких злочинів, через що багато постраждалих залишалися без підтримки та допомоги.
Масові зґвалтування у Нанкінській різанині 1937 року є однією з найчорніших сторінок в історії воєнного насильства. Японські солдати протягом кількох тижнів зґвалтували десятки тисяч китайських жінок, в тому числі дітей та літніх жінок. Подібні жахи відбувалися й у Європі.
Під час Другої світової війни сексуальне насильство стало однією з невід’ємних частин воєнних дій на всіх фронтах. Німецька армія використовувала його як засіб залякування на окупованих територіях, зокрема в Польщі та Україні. При цьому багато жінок, яких зґвалтували німецькі солдати, були відправлені в табори через те, що їх вважали небезпечними “носіями” потенційних ворогів. Їх доля була особливо трагічною, вони піддавалися моральному приниженню і дискримінації з боку власного суспільства. Це подвійне страждання було не лише фізичним, але й моральним: вони ставали вигнанцями у власній країні. У той час багато хто з них не витримав цього – одні вкоротили собі віку, а інші залишились психічно травмованими на все життя.
В’єтнамська війна 1955-1975 років стала ще одним конфліктом, під час якого сексуальне насильство було поширеною практикою. У численних свідченнях в’єтнамських жінок описуються випадки зґвалтувань, які скоювали американські солдати. Це було частиною ширшої кампанії тероризування в’єтнамського населення з метою придушення партизанського опору. В’єтнамські жінки після війни розповідали про особливу жорстокість американських солдатів, які не тільки ґвалтували їх, але й принижували морально та фізично. Вагітних жінок, що зазнали насильства, переслідували після війни як можливих колабораціоністок або ж їхніх дітей вважали “нащадками ворогів”.
Одним із найбільш відомих злочинів цієї війни є масове вбивство у Сонгмі, яке сталося 16 березня 1968 року. Американські солдати увірвалися в село Сонгмі, де за кілька годин убили близько 500 мирних жителів, включаючи жінок, дітей і старих. Багато жінок були зґвалтовані перед тим, як їх стратили. Це був один із найтемніших моментів війни, що назавжди залишив слід у свідомості американського суспільства. Солдати, які брали участь у цих злочинах, не несли належної відповідальності за свої дії, що спричинило хвилю протестів в Америці після того, як факти злочину стали відомі громадськості.
Сучасні реалії в Україні
За даними ООН, у 2023 році кількість випадків сексуального насильства, пов’язаного з військовими конфліктами у світі, збільшилася на 50%, порівнюючи з 2022-м. Злочини були скоєні як проти цивільних, так і проти військовополонених. Про це повідомила спеціальна представниця генсека ООН з питань сексуального насильства в умовах конфлікту Праміла Паттен на щорічних дебатах Ради Безпеки ООН з цієї теми. У доповіді розглядався 21 конфлікт, у рамках яких зафіксовано 3 688 сексуальних злочинів. Так, за даними ООН, у 2023 році в 95% верифікованих випадків жертвами сексуального насильства були дівчата та жінки, і 5% – чоловіки та хлопчики. При цьому в своєму виступі вона лише один раз згадала Україну, зазначаючи, що після повномасштабного вторгнення Росії тисячі переміщених осіб стикаються з підвищеним ризиком стати жертвами торговців людьми.
Ще у 2022 році міністерки закордонних справ Канади Мелані Жолі та Великої Британії Елізабет Трасс заявляли, що сексуальне насильство під час вторгнення Росії в Україну використовуються як систематичний інструмент для підкорення та контролю жінок. Вони порівняли його з хімічною зброєю та наземними мінами, які заборонені міжнародними конвенціями через їхню руйнівну силу, наголошуючи, що сексуальне насильство має подібний ефект у контексті війни.
Сексуальне насильство визнане не просто воєнним злочином, а частиною геноцидної тактики. Окупація українських міст принесла з собою хвилю найжорстокіших форм знущання над мирним населенням. Так, під час звільнення міста Буча було виявлено 25 задокументованих випадків зґвалтувань, що шокували не тільки Україну, але й світ. Жінки окупованих територій розповідали, як російські солдати увірвалися до їхніх домівок, знущалися над ними, а потім холоднокровно вбивали їхніх чоловіків і дітей. У багатьох випадках злочини відбувалися просто на очах у родичів, щоб завдати якомога більше болю та приниження.
Слід згадати ще один з багатьох випадків, про який широко повідомлялося у ЗМІ. Через годину після затримання російськими силовиками, менеджеру ферми Роману Шаповаленку погрожували зґвалтуванням. Він розповів, що троє озброєних співробітників Федеральної служби безпеки у масках увірвалися в його дім у Херсоні, який на той час був окупований російськими військами. Про цей випадок йшлося у спеціальному репортажі CNN.
За словами Романа, російські силовики перевернули весь будинок, шукаючи компрометуючі докази. Виявилося, що їм було достатньо одного повідомлення на телефоні Шаповаленка, де російських солдатів він називав “орками”. Після цього його зв’язали, зав’язали очі та силою заштовхали в автомобіль без розпізнавальних знаків. Протягом кількох днів його піддавали жорстоким тортурам: били електричним струмом у районі геніталій, погрожували зґвалтувати скляною пляшкою і навіть змушували повірити, що його можуть стерилізувати.
“Здається, у них був якийсь фетиш на геніталіях. Іноді двері відчинялися, і вони казали: “Ми зараз виймемо палиці й всіх тут зґвалтуємо”, — розповідав Шаповаленко.
Олена (ім’я змінено), мешканка Херсонщини, розповіла свою страшну історію під час евакуації:
“Ми ховалися у підвалі, коли вони прийшли. Вони витягли мене і кількох сусідок. Нас ґвалтували кілька годин. Вони казали, що ми будемо їхніми “трофеями”, що вони мають право робити з нами все, що хочуть, бо вони — господарі тепер”.
Нещодавно на Харківщині була знайдена жінка, яка зникла безвісти після вторгнення. Її тіло знайшли в лісі, і сліди насильства говорять про жорстоке знущання. Місцеві мешканці стверджують, що чули її крики, але були безсилі допомогти через страх перед російськими військовими. Вона стала ще однією жертвою цієї невидимої війни.
Такі історії є не поодинокими випадками, реальна кількість подібних злочинів, за оцінками експертів, залишається набагато вищою. Більшість випадків не фіксуються через страх жертв або через відсутність доступу до окупованих територій.
Заходи допомоги жертвам сексуального насильства
Актуальність цієї проблеми є надзвичайно гострою для України. З початком війни масштаб вчинення сексуального насильства на українських територіях, які перебували під окупацією РФ, суттєво зріс. Цей факт отримав засудження та заклик до невідворотного покарання винних осіб, з боку держав світу, міжнародних організацій – ООН, Ради Європи, ЄС, правозахисного середовища та громадянського суспільства. За даними Офісу Генпрокурора, від початку війни прокурори зафіксували 310 фактів сексуального насильства, пов’язаного з війною. Серед постраждалих – 113 чоловіків та 197 жінок, з них 15 неповнолітні. Найбільше випадків зафіксовано в Херсонській, Київській та Донецькій областях.
Ці злочини також визнаються і підтверджуються такими організаціями, як Незалежна міжнародна слідча комісія з питань України, Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні, Управління Верховного комісара ООН з прав людини та різними неурядовими правозахисними організаціями. Однак статистика, що надається офіційними органами, не повністю відображає масштаби злочинів, вона ілюструє лише верхівку айсбергу, оскільки не всі постраждалі готові свідчити через страх суспільного осуду або заради безпеки близьких, які можуть перебувати на тимчасово окупованих територіях. У деяких випадках жертви просто не мають внутрішнього ресурсу для взаємодії з правоохоронною системою.
Слід зазначити, що сексуальне насильство, пов’язане з війною, часто замовчується через табуйованість цієї теми. Лише невелика частина жертв повідомляють про ці злочини в правоохоронні органи, оскільки багато з них бояться повторної віктимізації і намагаються забути свій травматичний досвід. При цьому постраждалі стикаються із суспільним осудом та упередженнями щодо таких злочинів, що ще більше спонукає їх мовчати. Це, в свою чергу, погіршує їхні можливості отримати правосуддя, медичну допомогу, соціальний захист та репарації. Багатьом постраждалим важко визнати або повідомити про інші форми сексуального насильства, такі як примусове оголення, примусові аборти, стерилізація, примус до спостереження за сексуальним насильством чи погрози зґвалтування. Часто ці форми насильства асоціюються виключно зі зґвалтуванням або з випадками, що стосуються лише жінок.
Досвід інших країн, таких як Албанія, Боснія та Герцеговина, Колумбія, Косово, Перу, Хорватія, які також стикалися з подібними трагедіями під час збройних конфліктів, показує, що розслідування таких справ може тривати роками або навіть десятиліттями. Тому питання розробки та ухвалення законодавчих актів щодо процедури встановлення статусу постраждалих осіб та членів сімей загиблих (померлих) таких осіб, а також надання їм невідкладних проміжних репарацій, є вкрай важливим.
Принцип швидкої допомоги постраждалим відповідає міжнародним стандартам. Резолюція Генеральної асамблеї ООН 60/147 від 16 грудня 2005 року підкреслює право на “адекватне, ефективне та швидке відшкодування за заподіяну шкоду”. Це означає, що постраждалим від воєнних злочинів має бути забезпечено не тільки правосуддя, але й можливість отримати реабілітацію та фінансову підтримку.
Міжнародне право визнає сексуальне насильство під час війни не лише воєнним злочином, але й злочином проти людяності та катуванням. Це так званий “тихий злочин”, який призводить до серйозних і тривалих фізичних, психологічних і соціально-економічних наслідків для постраждалих, їхніх родин та суспільства в цілому. Перелік дій, які підпадають під визначення сексуального насильства під час війни, визначений Римським Статутом Міжнародного кримінального суду. Верховна Рада України ратифікувала цей документ 21 серпня 2024 року, що стало важливим кроком у контексті боротьби за справедливість для жертв сексуальних злочинів.
19 червня 2024 року Верховна Рада України прийняла у першому читанні законопроєкт №10132 “Про статус осіб, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією Російської Федерації проти України, та невідкладні проміжні репарації”. Однак він до сих пір не прийнятий, а перебуває на етапі опрацювання до другого читання.
Законопроєкт пропонує на законодавчому рівні визначити правовий статус осіб, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією Російської Федерації проти України, та членів сімей загиблих (померлих) таких осіб, та правові основи надання їм невідкладних проміжних репарацій у вигляді медичних, психологічних та соціальних послуг, що допоможуть відновити фізичне і психічне здоров’я постраждалих осіб. Він визначає, що постраждалими можуть бути визнані люди, які зазнали сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією Росії проти України, а також діти, народжені внаслідок цього насильства. Однак особи, які вчинили злочини проти національної безпеки або інші серйозні правопорушення під час агресії, не матимуть права на отримання допомоги.
Згідно проєкту закону, щоб отримати фінансову допомогу або пройти реабілітацію, постраждалі повинні будуть подати заяву до Комісії з розгляду питань, пов’язаних із визнанням постраждалими особами. Комісія працюватиме на базі Міністерства соціальної політики, а її склад затверджуватиметься Кабінетом Міністрів. До складу Комісії, окрім представників державних органів, входитимуть також представники громадських і міжнародних організацій, які мають досвід роботи з постраждалими від воєнних злочинів.
Заявник повинен буде заповнити спеціальний опитувальник та пройти співбесіду. Якщо особу вже визнано постраждалою в межах кримінального провадження щодо воєнних злочинів, процедура може бути спрощеною. Для неповнолітніх до 14 років і людей з психічними розладами передбачено розгляд заяв без співбесід, на основі інших доказів. Співбесіда може проводитися у присутності адвоката або законного представника заявника.
Особливістю цього процесу є максимальний захист персональних даних постраждалих і недопущення повторної травматизації. Держава гарантує конфіденційність на всіх етапах взаємодії з жертвами сексуальних злочинів. Звернення до правоохоронних органів не є обов’язковою умовою для отримання допомоги. Постраждала людина має право спочатку отримати медичну та психологічну реабілітацію, а вже потім, за власним бажанням, долучитися до кримінального провадження.
Отже, прийняття цього законопроєкту сприятиме оперативному реагуванню на потреби постраждалих осіб та родичів загиблих (або померлих), забезпеченню постраждалим права на адекватний та ефективний захист у позасудовому порядку, відшкодуванню завданої шкоди та відновленню порушених прав постраждалих.
Сексуальне насильство на війні — це тиха, але невблаганно жорстока зброя, що руйнує життя, громади та цілі нації. Воно не залишає слідів на землі, але залишає незгладимі рани в душах постраждалих. Жертви цих злочинів не просто постраждали фізично, їхні душі зламали, і ця рана, можливо, ніколи не загоїться. Те, що ці злочини відбуваються в сучасному світі, є глибоким ударом по людяності. Ми не можемо залишатися байдужими свідками, коли найвразливіші страждають. Сексуальне насильство на війні — це акт геноциду, спрямований на злам духу нації, і його наслідки відчуваються поколіннями.
Українське суспільство має не мовчати, а діяти. Треба чути ці історії, давати їм розголос, щоб кожен знав, що жертви насильства не самотні. І найважливіше — винні мають бути покарані. Безкарність породжує нові злочини, а ми не маємо права дозволити, щоб це продовжувалося. Війна не повинна залишати після себе мовчазних свідків, а світ має стати на захист тих, хто став жертвами цієї невидимої зброї.
