Війна завжди була жахливою реальністю людства, що накладає значні обов’язки на всіх громадян країни. Вона ставить суспільство перед вкрай актуальними і важкими дилемами, зокрема щодо прав і вибору індивідів. Питання про те, чи мають чоловіки та жінки вибір під час війни, є складним і багатогранним. Воно охоплює правові, соціальні та психологічні аспекти, які варто аналізувати для кращого розуміння ситуації.
Особисті права індивіда та обов’язки перед державою
В умовах війни права індивідів часто зводяться на другий план, поступаючись місцем колективним обов’язкам перед державою. Кожен громадянин стає частиною воєнної машини, яка прагне забезпечити виживання та перемогу. З одного боку, Конституція України гарантує основні права і свободи людини, з іншого – воєнний стан і мобілізація накладають обов’язки на всіх громадян.
У воєнний час тіла громадян часто сприймаються як власність держави. Держава визначає, де і як люди повинні служити, і які ризики вони мають прийняти на себе. При чому чоловіки традиційно сприймаються як солдати і захисники, а їхні тіла – як інструмент воєнних дій. Жінки ж, навпаки, тривалий час залишалися поза активною військовою службою, хоча й виконували важливі допоміжні ролі – підтримка тилу, медична допомога, волонтерська діяльність. Втім, реальність сучасних конфліктів спростувала ці стереотипи. Зараз жінки активно залучаються до активної участі в бойових діях, вони служать на різних посадах – від медиків до стрільців, командують підрозділами, беруть участь у розвідувальних операціях, і часто демонструють неабияку відвагу та професіоналізм. Однак це піднімає питання захисту їхніх прав, забезпечення належних умов служби, бо, на жаль, вони часто стикається з гендерними стереотипами та дискримінацією.
Правові аспекти
У воєнний час обмеження прав чоловіків і жінок викликає серйозні проблеми. Закон України “Про військовий обов’язок і військову службу” визначає обов’язкову військову службу для чоловіків від 18 до 60 років і добровільну для жінок. Крім того, нещодавно прийнятий закон про мобілізацію зобов’язує військовозобов’язаних оновити облікові дані, а також передбачає низку нових обмежень за ухилення від військової служби.
Тобто, чинне законодавство обмежує право чоловіків і жінок на особистий вибір, оскільки держава визначає, де і як вони повинні служити. Незаконні спроби ухилення від служби караються відповідно до законодавства про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України, що додатково підкреслює серйозність цього питання. В умовах воєнного стану українські чоловіки, які підлягають мобілізації, не мають права вільно виїжджати за кордон. Це правило було введено для забезпечення наявності достатньої кількості мобілізаційного ресурсу для захисту країни. Держава таким чином контролює пересування громадян, що викликає у певної кількості чоловіків відчуття обмеження свободи і створюю додатковий психологічний тиск.
Отже, чоловіки не мають права вибирати, служити в армії чи ні, залишатися на батьківщині чи виїжджати за кордон. За нього робить вибір держава, і незаконні спроби ухилитися від цього вибору засуджуються та переслідуються. Крім того, з 1 жовтня 2023 року окремі категорії українок теж мають стати на військовий облік. Це рішення викликало значний суспільний резонанс і спонукало знову задуматися про ґендерні ролі чоловіків та жінок під час війни.
Права чоловіків і жінок під час війни є важливою темою для обговорення. Міжнародні конвенції, такі як Женевські конвенції, забезпечують захист прав військовослужбовців, включаючи право на гуманітарне поводження та захист від катувань і жорстокого поводження. Проте, на практиці, ці права можуть бути порушені в умовах активних бойових дій. В Україні військовослужбовці мають право на забезпечення належними умовами служби, медичну допомогу, захист від дискримінації та насильства. Проте, реалізація цих прав не завжди виконується.
Соціально-психологічний аспект
В умовах війни здійснюється неабиякий психологічний тиск на чоловіків і жінок. Багато з них стикаються зі складною дилемою: залишатися в безпеці, але відчувати провину за те, що не допомагають державі, або йти на фронт і ризикувати життям. З одного боку, захист країни є колективним обов’язком, який вимагає жертв від кожного громадянина. З іншого – обмеження особистої свободи і примус до участі у військових діях можуть вважатися порушенням основних прав людини.
В даному випадку постають ще й питання етики, яке теж є дуже складним, особливо коли мова йде про ухилення від служби. Чи має право людина відмовитися від участі у війні з моральних або релігійних міркувань? Відповідь на це питання залежить від правової системи та моральних норм суспільства.
Вибір служити чи не служити часто супроводжується соціальним тиском і стигматизацією, особливо для чоловіків, які традиційно сприймаються як захисники. Їх звинувачують в зраді, боягузтві або відсутності патріотизму. Це створює додатковий тиск і змушує багатьох виконувати обов’язки, навіть якщо вони особисто не підтримують участь у війні.
Жінки, які вирішують служити, також можуть зіткнутися з упередженнями і дискримінацією. Їхня мотивація і вибір часто піддаються сумніву, і вони можуть стикатися з додатковими труднощами на службі.
Ліберальний чи консервативний підхід?
Після початку війни більшість українських жінок продовжували жити у реаліях ліберального XXI століття, де на першому місці стоять особисті права індивіда, а на другому – обов’язки перед країною та нацією. Зараз українки мають право самі обирати – чи приєднуватися їй до ЗСУ, чи залишатися в Україні, чи виїжджати до мирної Європи, чи дотримуватися консервативних сімейних цінностей, чи відмовлятися від народження дітей, присвячуючи себе кар’єрі чи творчості.
Проте життя більшості чоловіків зазнало значної архаїзації і наблизилося до реалій першої половини ХХ століття, коли обов’язки перед країною та нацією значили набагато більше, ніж особисті права. Однак консервативний підхід до гендерної ролі чоловіків не завжди гармонійно поєднується з сучасним ліберальним підходом до ролі жінок. У часи, коли кожен чоловік вважався потенційним солдатом, кожна жінка мала певну соціальну функцію – народження нових воїнів. При цьому для чоловіків служба в армії була непохитним обов’язком, а народження дітей – не вибором жінки, а теж її обов’язком. Спроби відмовитися від цієї ролі викликали суспільне осудження, де не було місця для принципу “моє тіло – моя особиста справа”. Здорове жіноче тіло вважалося власністю країни та нації, так само як і тіло військовозобов’язаного чоловіка.
Неможливість вільно розпоряджатися своїм тілом є звичною світовою практикою. Наприклад, заборона абортів у Польщі здається архаїчним явищем, яке ганьбить цю країну перед цивілізованим світом. У 2020 році Конституційний суд Польщі виніс рішення, яке встановило майже повну заборону абортів, що викликало різкі протести ліберальної частини суспільства. Новий уряд Польщі намагається спрямувати законодавство країни в більш ліберальне річище, зокрема пом’якшити правила щодо абортів, але розбіжності всередині урядової коаліції сповільнюють цей прогрес.
Англійки часів Черчилля чи фінки часів Маннергейма також не могли легально перервати вагітність за власною волею. Франція у цих питаннях пішла ще дальше – закони, прийняті у 1920-х роках, не тільки посилювали покарання за аборт, але й забороняли використання протизаплідних засобів, а також їх рекламу і продаж. Це вважалося способом компенсувати втрати після Першої світової війни, коли Франція зазнала значних людських втрат. Відновити легалізацію контрацепції в країні вдалося лише в 1967 році.
У нацистській Німеччині жінки заохочувалися до народження якомога більшої кількості дітей. Політика “Матері хреста” нагороджувала жінок, які народжували багато дітей, щоб підтримати арійську націю. При цьому аборт був заборонений, і будь-які спроби перервати вагітність суворо каралися.
У СРСР Сталін теж запровадив політику, спрямовану на збільшення народжуваності. Аборти були заборонені у 1936 році, і жінки, які намагалися їх зробити, переслідувалися законом. При цьому народження дітей вважалося обов’язком кожної жінки, а багатодітні матері отримували нагороди та пільги. Під час Голодомору 1932-1933 років в Україні, викликаного політикою колективізації і репресій, загинуло мільйони українців. Це призвело до значного зменшення населення, а репресивна політика щодо селян залишила глибокий слід у демографічній структурі України. Заборона абортів була і після Другої світової війни, в результаті якої населення держави значно зменшилося. Загальні втрати військових та цивільного населення під час війни за різними даними становлять від 50 до 75 мільйонів людей. З них приблизно від 8 до 10 мільйонів – українців, це майже чверть усього тогочасного населення України.
З іншого боку, в кінці ХХ століття Китай запровадив політику однієї дитини, яка тривала з 1979 до 2015 року. Це була примусова державна політика, спрямована на обмеження народжуваності для контролю за перенаселенням. Жінки, які порушували цю політику, стикалися з серйозними штрафами та іншими санкціями.
На даний час війна в Україні призвела до демографічної катастрофи, і народження дітей набуло не меншого значення для країни, ніж захист незалежності зі зброєю в руках. Але коли прихильники жорстких методів говорять про те, що Україна повинна стати великим військовим табором на десятки років, вони часто обходять стороною архаїзацію гендерної ролі жінок.
У 2023 році великий резонанс викликала скандальна заява колишнього радника голови МВС та виконавчого директора “Українського інституту майбутнього” Вадима Денисенка, син якого, до речі, живе за кордоном. Денисенко запропонував після війни заборонити чоловікам виїзд на 3 роки з країни. Така пропозиція суперечить не тільки ліберальним цінностям, але й елементарній логіці, бо є очевидним те, що продовження заборони на виїзд чоловіків не вирішить демографічної проблеми країни. Для народження дітей потрібні ще й жінки, але про закриття кордонів для них Денисенко не ризикнув заявити.
Крім того, у розпал війни в соцмережах серед політиків і пересічних громадян часто з’являються пропозиції щодо обмеження після війни у громадянських правах чоловіків, які не воювали. У такому випадку скоро не дивними будуть неліберальні заклики, які вимагатимуть позбавляти громадянських прав і бездітних жінок, які також не вносять достатнього вкладу до національної справи.
Одна з інтриг війни в Україні полягає в тому, наскільки стійкою виявиться ліберальна інерція. Чи розширяться консервативні вікна Овертона? Чи торкнеться сучасна архаїзація звичаїв мільйонів українських чоловіків і жінок? Від відповіді на ці питання залежить наше майбутнє.
Якщо переможуть ліберальні цінності XXI століття, українські чоловіки і жінки збережуть свій нинішній статус, і на їхні особисті права ніхто не зазіхатиме. Однак, є велика вірогідність того, що після війни держава буде рятувати демографічну ситуацію за рахунок міграції з азійських та африканських країн. Але в такому випадку доведеться забути про мононаціональну та монокультурну Україну майбутнього. Прийдеться змиритися з тим, що нашу країну населяють люди різного етнічного походження та релігійних поглядів.
Водночас, якщо переможе консервативний підхід першої половини ХХ століття, жорсткі обмеження торкнуться не лише українців, але й українок. Тоді в Україні можуть спробувати заборонити аборти і максимально ускладнити доступ до засобів контрацепції, посилаючись на історичний досвід та приклади інших країн. В такому випадку жіноча бездітність піддасться такій же стигматизації, як і чоловіче ухиляння від служби, а філософія чайлдфрі (свідомої бездітності) може бути прирівняна до національної зради. На даний час такий сценарій здається фантастичним, але не слід забувати, що кілька років тому війна, загальна мобілізація та закриття кордонів для українських громадян теж виглядали нісенітницею.
Отже, війна і гендер є складними та взаємопов’язаними питаннями, що вимагають розумного підходу. В умовах воєнного конфлікту права індивідів часто обмежуються на користь колективних потреб держави, що ставить перед суспільством важкі дилеми. Роль чоловіків і жінок змінюється, але основні проблеми залишаються актуальними: як забезпечити рівні права і умови для всіх, як знайти баланс між індивідуальними правами та державними обов’язками, як боротися з гендерними стереотипами. Україна та інші країни світу поступово рухаються до більш рівноправного суспільства, але цей шлях є довгим і складним. В даному випадку слід знайти баланс між необхідністю забезпечення національної безпеки і захистом прав своїх громадян.
