Одноразова виплата при народженні дитини: чи допоможе точкове рішення подолати демографічний колапс
П’ятдесят тисяч гривень за народження дитини. Саме ця сума стала помітною частиною нового законопроєкту, який нещодавно презентувало Міністерство соціальної політики України. Документ, опублікований на сайті Федерації профспілок, спрямований на стимулювання народжуваності та підтримку батьків. Його подають як один з кроків реалізації Стратегії демографічного розвитку до 2040 року. На перший погляд, такі ініціативи здаються амбітними і дають надією на покращення, але на практиці ми маємо ще одну спробу латати системну вкрай важливу проблему точковими рішеннями.
Демографічне піке України: коли нація тане
Станом на початок 2025 року в Україні проживає близько 32 млн осіб. Водночас понад 6,9 мільйона громадян України перебувають за кордоном, згідно з квітневою оцінкою Агентства ООН у справах біженців. З них 6,36 мільйона — в країнах Європи, ще приблизно 560 тисяч — на інших континентах. Це ті, хто залишив територію України через війну, і станом на весну 2025 року переважна частина з них не демонструє наміру повертатися.
Показники народжуваності знизилися до історично мінімального рівня — 0,9 дитини на одну жінку. Це значно нижче від середнього рівня в Європі (1,5) і навіть від довоєнного українського рівня, який у 2020–2021 роках становив 1,16. Мінімально достатній коефіцієнт для відтворення населення залишається на рівні 2,2. У 2023 році в Україні народжувалося приблизно 16 тисяч дітей щомісяця, у 2024-му цей показник ще зменшився, при цьому до 2014 року ці цифри перевищували 21 тисячу щомісяця.
Паралельно зафіксовано різке зростання диспропорції між смертністю і народжуваністю. У 2024 році кількість зареєстрованих смертей була майже у 2,8 раза більшою, ніж кількість новонароджених. Це не окремий статистичний сплеск, а сталий тренд, який поглиблюється протягом кількох років. Демографічне навантаження зміщується у бік людей старшого віку, а частка жінок репродуктивного віку зменшується, зокрема через міграцію, втрати на фронті та затяжну соціальну невизначеність.
Важливою причиною зниження народжуваності є не лише війна, а й відсутність інституційної підтримки батьків. Соціальна інфраструктура в багатьох регіонах не відновлюється в темпах, які дозволяли би говорити про базові умови для життя з дитиною. Зруйновані садки й школи, скорочення медичних працівників, непередбачуваність економіки, брак житла й низький рівень допомоги по догляду за дитиною залишаються чинниками, що змушують потенційних батьків відкладати або повністю відмовлятися від народження дітей.
Що пропонує держава
Щоб якось стимулювати народження дітей, у квітні 2025 року Міністерство соціальної політики презентувало законопроєкт, який передбачає одноразову виплату при народженні дитини. В ньому обіцяють чималий набір “покращень” для батьків: 50 тисяч гривень при народженні дитини, повне покриття зарплати під час вагітності для офіційно працевлаштованих жінок і 7 тис грн для тих, хто не має страхового стажу. Після пологів держава обіцяє ще одну хвилю допомоги, але суть і суми поки залишаються за дужками. Передбачено й компенсацію за догляд дитини — не лише для мами чи тата, а й для будь-кого з родичів, хто бере цю відповідальність на себе.
До того ж уряд планує частково покривати витрати на приватні ясла або послуги няні в разі, якщо батьки виходять на роботу після досягнення дитиною одного року. А ще з’явиться “Пакет школяра” — разова виплата на базові потреби: одяг, взуття, книги й канцтовари.
Паперово все виглядає продумано, сучасно і турботливо. Але за красивими формулюваннями ховається стара проблема: немає зрозумілої фінансової моделі, механізмів реалізації, прозорих правил та гарантій. Усе це нагадує чергову презентацію без втілення, де головним інструментом підтримки залишається текст законопроєкту, а не реальні зміни в житті батьків.
Однак проблема не в самій ідеї фінансової підтримки, а у формі, яку вона набуває. Українська соціальна політика досі тяжіє до фрагментарного підходу. Чомусь чиновники відверто ігнорують той факт, що разова виплата не замінить доступної медицини, якісного догляду, гнучкої системи працевлаштування для батьків і житлових програм, не компенсує витрат на ранній розвиток дитини чи на кризові періоди в житті молодої сім’ї.
Цей законопроєкт оформлений з подібною логікою. Схожі ініціативи з’являлися й раніше, проте жодна не призвела до зміни тренду. Ймовірно, українським чиновникам не притаманне довгострокове бачення та пошук реальних інструментів реалізації. Політичні рішення ухвалюються на фоні катастрофічної статистики, але залишаються на рівні символічних жестів.
Якщо копнути глибше, то виявляється, що жодне з обіцяного не має під собою чіткого фінансового підґрунтя. У проєкті не йдеться про те, з яких джерел будуть профінансовані всі передбачені виплати. Ні слова про конкретні статті державного бюджету на 2025 рік. У середньостроковому плануванні на 2026–2028 роки також немає згадок про цю програму. В умовах, коли країна забезпечує частину соціальних витрат за рахунок міжнародної допомоги, запускати нову масштабну ініціативу без вказаного фінансування — це або політична наївність, або навмисне створення ширми, за якою можна буде безболісно відкласти реалізацію на звичне для чиновників “потім”.
Гучна цифра у 50 тис грн за народження дитини звучить ефектно, але ефективності не додає. Сама по собі ця сума не вирішує глибинних проблем, із якими стикаються жінки при ухваленні рішення про материнство. В умовах війни мова йде не тільки про гроші, а і про житло, медичну безпеку, доступ до догляду, стабільність доходу та передбачуваність хоча б найближчого майбутнього. Пройде кілька місяців, і родина повернеться у ту саму точку, де панують постійно зростаючі ціни, відсутність інфраструктури, бюрократія на шляху до доступу до пільг. Як бачимо, виплата лише фіксує факт, але не створює причин для його повторення. Окремо хочеться відмітити соціальну нерівність, яка буквально проходить червоною лінією у тексті законопроєкту. Різниця між допомогою для застрахованих і незастрахованих вагітних виглядає не просто технічною, а відверто вказує на справжню ідеологічну помилку. Для перших обіцяється повна компенсація зарплати. В той час як для других майорить фіксована сума в 7 тис грн. У переліку тих, хто автоматично опиняється в менш захищеній категорії, знаходяться студентки, безробітні, жінки у попередньому декреті, переселенки, ті, хто втратив роботу через війну або не встиг працевлаштуватися. Виглядає так, ніби держава ділить майбутніх матерів на “цінних” і “другосортних”, залежно від того, хто здатен сплачувати податки, а не від реальних потреб у підтримці.
Пункт про післяпологову підтримку взагалі здається найменш конкретизованим у всьому законопроєкті. Сума, строки, механізм зафіксовані під прозорим формулюванням “буде визначено пізніше”. Цілком зрозуміло, що те, що не прописано зараз, майже гарантовано не буде реалізовано потім, або буде реалізовано лише формально. Держава, як завжди, демонструє свою безвідповідальність перед суспільством. Створили ілюзію турботи, заклали в документ положення, які зручно ігнорувати під приводом нестачі бюджету чи складної ситуації в країні, на тому все і скінчилося.
Ще один перспективний, на думку чиновників, пункт — компенсація догляду за дитиною, яку можуть отримувати не лише батьки, а й інші родичі, що фактично виконують цю функцію. І знову невизначений розмір допомоги, без чіткого опису, без механізму подачі заявок і визначення відповідності. Формально така норма виглядає як широка підтримка. Фактично , це порожнє поле, яке можна не обробляти, бо ніхто не знає, з чого починати.
Вся конструкція законопроєкту має вигляд не стільки відповіді на демографічну кризу, скільки спроби зімітувати реакцію на неї. У країні, де кількість новонароджених падає рік за роком, а життя молодої сім’ї балансує між виживанням і адаптацією, така ініціатива не створює реальної перспективи. Вона лише додає до переліку соціальних обіцянок ще один пункт, оформлений мовою змін, але не готовий до втілення. Справжня демографічна політика починається не з цифр у законі, а з довіри. З розуміння того, що держава не зникне після одного платежу, а підставить плече в момент, коли це справді потрібно. Поки ж усе виглядає як красива, символічна й цілком безпечна для бюджету презентація без дати запуску.
Ефективна демографічна політика не повинна бути якимось пакетом одноразових виплат. Це має бути інвестиція у стабільність, створення умов, за яких поява дитини не буде фінансовим ризиком, а підтримка держави — не бюрократичною перепоною. Мова не лише про гроші, а про доступ до медицини, житла, дитячих закладів, гнучких форм зайнятості, підтримки під час кризи та стабільної освітньої політики. Зрозуміло, що подібні зміни не дадуть миттєвого ефекту, проте лише вони здатні зупинити демографічний спад. Без цього навіть 100 тис грн будуть мати вигляд не мотивації, а лише компенсації за ризик.
Як борються з демографічним спадом в Європі
Європейські країни вже десятиліттями живуть у реальності демографічного спаду. Але на відміну від України, де реакція держави здебільшого обмежується разовими грошовими компенсаціями, частина європейських урядів взяла курс на створення реального, а не декларативного комфорту для батьків. Ключова відмінність полягає у ставці на довгострокову соціальну інфраструктуру, а не на одноразові бонуси.
Франція виступає беззаперечним лідером серед країн ЄС за рівнем народжуваності. Її модель демонструє, що народжуваність можна тримати на відносно високому рівні, коли держава не просто платить, а забезпечує повний соціальний цикл підтримки. Французькі родини отримують щомісячні допомоги на дітей, які збільшуються з кожною наступною дитиною. Крім того, існують податкові знижки для багатодітних сімей, муніципальні ясла за доступною ціною, гнучкі форми зайнятості для обох батьків, компенсації нянь і пільгове житло. Але головне тут не пункти в законі, а реальна, працююча система, яка не ламається на першій бюрократичній перешкоді.
Німеччина зробила ставку на поєднання роботи й батьківства, замість змушувати обирати одне з двох. Тут працює система Elterngeld (допомога батькам після народження дитини, яка залежить від рівня попереднього доходу й може тривати до 14 місяців – ред.). Крім того, батьки мають законне право на скорочений робочий день без ризику втратити роботу, що особливо актуально для матерів. У великих містах активно розвиваються дитсадки з довгими робочими годинами, а вартість послуг часто субсидується місцевою владою.
Швеція пішла ще далі й зробила гнучкість стандартом. Там батьки мають спільну 480-денну оплачувану відпустку по догляду за дитиною, яку можуть розподілити між собою у зручний спосіб. Більше того, частина цієї відпустки зарезервована саме для батька, і якщо він її не бере, то дні просто згорають. Таким чином держава прямо заохочує чоловіків брати участь у вихованні дітей з перших днів. У країні також існує система ваучерів, які покривають до 90% вартості дитячих садків, а школи забезпечують безкоштовне харчування.
Угорщина пропонує фінансову підтримку у вигляді CSOK (пільгової іпотеки для сімей із дітьми, а також списання частини боргу з кожним наступним народженням – ред.). У поєднанні з підтримкою молодих матерів на ринку праці, це дозволило частково стабілізувати показники народжуваності за останні п’ять років.
Звісно, європейський досвід не дає універсального рецепту, але в ньому є спільні риси, які полягають у системності, а не точковість. Допомога не обмежується народженням дитини, вона триває роками. Інфраструктура в європейських країнах, реально працює. Батькам доступні садки, ясла, школи, гнучка зайнятість, доступне житло. Держави здійснюють постійну підтримку обох батьків, а не лише матерів, що дозволяє уникнути дискримінації на ринку праці. І, напевно те, чого так бракує українській системі, це доступність до допомоги , а не теоретичне право на неї, яке можна реалізувати тільки після кіпи довідок, черг і довгих пояснень.
Українським чиновникам не має потреби вигадувати велосипед. Адже більшість рішень вже протестовані у країнах, які стикалися з тими самими проблемами. Важливо розуміти, що без зміни підходу з подачі декларацій на системну інфраструктуру, жодна одноразова допомога не переконає молодих людей народжувати дітей у країні, де вони не відчувають захисту.
Отже, нова ініціатива Мінсоцполітики вкотре демонструє ілюзію турботи. Під виглядом прогресивної демографічної політики українцям підсовують стару схему з одноразовою грошовою “подякою” за сміливість народити дитину в умовах хронічної нестабільності. Цей законопроєкт втілює собою симуляцію активності на фоні демографічного обвалу. Він фіксує факт народження дитини, але не створює передумов для бажання її народити. Такий підхід більше нагадує якийсь черговий бухгалтерський акт, радше ніж політичний курс.
Коли система працює точково, коли замість житлової програми людям видають сертифікат, а замість соціальної рівності чіпляють ярлики “застрахований” та “не застрахований”, створюючи відчуття другорядності, усе одразу перетворюється на декоративну соціальність. Водночас саме декоративність, а не реальність, є найнебезпечнішим у демографічній політиці. Бо вона породжує ще більше розчарування. І саме це розчарування найбільше демотивує молодь залишатись, будувати сім’ю та народжувати дітей у своїй країні. Україна вкотре намагається лікувати хронічну проблему симптоматичними засобами. Але народжуваність не стимулюється цифрами в законопроєктах. Вона виростає з довіри до держави, передбачуваності життя, наявності інфраструктури та відчуття не лише фізичної, а й економічної безпеки. Поки у чиновників на руках чернетки нових “великих” програм, країна повільно, але впевнено втрачає майбутнє. І жодна сума, навіть якщо її подвоїти, не змінить тренд, якщо батьки й далі почуватимуться сам на сам зі своїми страхами, витратами й тривогами.
Європейські країни давно зрозуміли, що демографія регулюється не символічними жестами і точковими рішеннями, а продуманою державною політикою і створенням реальних сприятливих умов для громадян. І поки українські урядовці з ентузіазмом винаходять велосипед без педалей, країна втрачає не лише людей, а й віру в те, що ситуацію ще можна змінити. А без цієї віри жодна “стратегія до 2040 року” не вартує навіть паперу, на якому її надруковано.
