В Україні завершився основний етап вступної кампанія-2025. Здавалось б, тут би з полегкістю видихнути, адже тисячі молодих людей зробили перший крок до майбутнього. Однак замість передбачуваних тенденцій, ми маємо непередбачувані результати. У часи, коли країна живе в умовах затяжної війни, а кожна розмова про майбутнє неминуче зводиться до теми відновлення, абітурієнти масово обрали фахи, далекі від стратегічних потреб держави. Популярність здобули спеціальності, які навряд чи стануть вирішальними у процесі відбудови інфраструктури, модернізації армії чи забезпечення стабільного функціонування медицини й освіти. Попри гучні заяви на офіційному рівні, на практиці молодь залишилася без зрозумілого дороговказу та чіткої візії того, які саме професії стануть хребтом країни в найближчі роки.
Що показала вступна кампанія – 2025
Попри війну, повітряні тривоги та постійну невизначеність, українська молодь продовжує активно вступати до закладів вищої освіти. Вступна кампанія-2025 показала ще більшу активність, ніж минулого року. За даними Державного підприємства “Інфоресурс”, було створено понад 443 тисячі електронних кабінетів вступників. Це свідчить про високу освітню мотивацію навіть у часи глибокої кризи.
Найбільше реєстрацій припало на випускників 11 класу, що становить понад 214 тисяч. Це саме той зріз молоді, що зазвичай задає тон вступній кампанії. Водночас майже 80 тисяч кабінетів зареєстрували випускники 9 класів, які обрали шлях фахової передвищої освіти, тобто ліцеї, коледжі та технікуми. Помітною є і присутність тих, хто вже має певний професійний досвід. Понад 12 тисяч вступників подавалися на основі диплома кваліфікованого робітника, а це вже прямо вказує на бажання продовжити освіту або змінити фах.
Ще понад 37 тисяч вступників мали за плечима освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста чи молодшого бакалавра, а майже 96 тисяч уже завершили бакалаврат та прагнуть здобути наступний рівень освіти. Особливу групу склали ті, хто вже має ступінь магістра чи спеціаліста. Таких виявилося трохи менше ніж 4 тисячі, проте навіть у цій, здавалося б, вузькій категорії, видно, що мотивація до подальшого навчання не зникає.
Така розкладка демонструє, наскільки різнорівневою та багатоголосою є сучасна вступна кампанія в Україні. Освіта більше не виглядає як лінійна дорога: все більше людей повертаються до неї після перерв, після практики, або вже з досвідом у професії. Загалом було зафіксовано 1 мільйон 138 тисяч заяв, що на пів мільйона більше, ніж торік (753 тисячі). Як зазначає голова освітнього комітету Сергій Бабак, побоювання щодо масового відтоку молоді за кордон виявилися перебільшеними. На фоні війни, тривог і невизначеності така активність виглядає як чіткий сигнал про те, що молодь не опустила рук і готова будувати своє майбутнє саме тут, в Україні.
Показник у 44,3% заяв на бюджетні місця продемонстрував ключову ціль більшості випускників навчатися за державний кошт. Географічно найбільше заяв на бюджетні місця надійшло з Києва (майже третина від загальної кількості). Львівщина має вдвічі менше, далі йдуть Харків, Одеса й Дніпро. При цьому Харківщина, Сумщина та Київ демонструють найвищі середні конкурсні бали. Наприклад, у Харкові цей показник становить 153,2, у Сумах — 150, а в Києві — 148,4. Як бачимо, умови воєнного часу не стали перепоною для якості підготовки в окремих регіонах.
Цьогоріч вступники зробили вибір на користь університетів, які встигли зарекомендувати себе як стабільні, престижні й відносно безпечні у воєнних умовах. За статистичними даними, якими поділився Сергій Бабак, лідером за кількістю поданих заяв став Львівський національний університет імені Івана Франка. Сюди абітурієнти надіслали понад 44 тисячі заяв. Майже не поступається йому “Львівська політехніка”, яка отримала 42 тисячі заяв. Така увага до львівських вишів демонструє, що захід України сьогодні для багатьох є не лише безпечнішим, а й привабливішим освітнім середовищем. Трійку найпопулярніших ЗВО замикає Київський національний університет імені Тараса Шевченка — один із флагманів української освіти, що цього року зібрав 34 120 заяв. Попри воєнну близькість до фронту, попит на київські виші залишається високим.
До переліку найзатребуваніших вишів також увійшли:
- Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського — понад 28 тисяч заяв;
- Державний торговельно-економічний університет — майже 23 тисячі;
- Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича — близько 22 тисяч;
- Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника — понад 20 тисяч;
- КНЕУ імені Вадима Гетьмана — 19 тисяч заяв;
- Харківський національний університет імені Василя Каразіна — майже 14,5 тисячі;
- Волинський національний університет імені Лесі Українки — близько 13,8 тисячі.
Варто зазначити, що ці цифри не означають, що саме стільки людей вступає до кожного з цих вишів. Кожен абітурієнт мав право подати до 15 заяв до різних закладів і на різні спеціальності. Проте вони чітко показують, які університети нині є найбільш привабливими для української молоді. Лідерами рейтингу стали заклади, які змогли втримати якість, репутацію і відчуття надійності в часи великої нестабільності.
Освітній вибір у розриві з реальністю
Втім, найбільше занепокоєння викликає не кількість заяв, а зміст вибору. Серед найпопулярніших спеціальностей виявилися менеджмент, право, психологія, філологія та маркетинг. Навіть на четвертому році повномасштабної війни з її зруйнованими містами, нестачею інженерів, лікарів і технічних спеціалістів, абітурієнти масово подаються на “Менеджмент” (понад 68 тисяч заяв), “Філологію” (55,7 тис.) і “Психологію” (54,4 тис.). На “Маркетинг” подали 37 тисяч заяв та на “Економіку з міжнародними відносинами” – ще 33 тисячі.
Виходить, попри всі виклики, молодь все ще бачить своє майбутнє у сферах комунікації, аналізу ринків, управління і тонкого розуміння людської психіки. Цей вибір говорить про внутрішні запити, а не про стратегічну потребу держави. Україна готується відбудовувати країну, а майбутні студенти лишаються зосередженими на бажанні працювати в офісах, консультувати клієнтів або писати тексти. Однак у нинішніх умовах країна потребує зовсім інших кадрів: інженерів, медиків, технологів, освітян. Очевидно, що вибір вступників поки не демонструє готовності відповідати на ключові виклики, з якими Україна стикається сьогодні та стикатиметься під час післявоєнного відновлення.
Освітня політика держави виявилася неготовою до того, щоб спрямувати абітурієнтів до критично важливих сфер. Молодь не отримала чітких меседжів про те, які спеціальності справді є пріоритетними. Внаслідок цього абітурієнти орієнтувалися радше на традиційні престижні напрями, а не на потреби. Молодим людям так і не пояснили: де саме їхні знання знадобляться, хто чекає на них після випуску, якою буде підтримка.
Друга проблема криється у відсутності реальних стимулів. Вибір професії стосується не тільки покликання, а й прагматичної оцінки майбутнього. Але, на превеликий жаль, абітурієнт, який розглядає технічну або природничу спеціальність, бачить лише старе обладнання, перевантажених викладачів, складні програми без практики, мінімум стипендій і відсутність перспективи заробітку, який би виходив за межі прожиткового мінімуму. Сьогодні на медичному чи інженерному факультеті виживають ті, хто має величезну внутрішню мотивацію або фінансову подушку. А це точно не масова історія.
Держава забула налагодити місток між освітою та ринком праці. Студент, який подає документи, хоче знати, що буде після диплому, скільки буде заробляти, де працюватиме та як розвиватиметься. Але досі не було створено платформу, де можна було б побачити актуальні вакансії, статистику працевлаштування, приклади успішної кар’єри в “непопулярних” галузях. Молодь не бачить інженера, який живе гідно, не бачить вчителя, який не виживає, а працює з задоволенням. І тим паче, ми не маємо живих прикладів конструкторів, які б змінювали оборонну промисловість.
Ще одна проблема стосується застарілих підходів до популяризації важливих спеціальностей. Ми не знайдемо жодних креативних кампаній, роликів, історій успіху або співпраці з лідерами думок, які б підтримували вибір професій для реального відновлення країни. Навіть в умовах війни не було створено способу “перезавантажити” образ інженера, медика, педагога чи науковця, аби зробити ці професії сучасними, потрібними та почесними.
У результаті ми маємо те, що маємо: дефіцит ключових фахівців уже зараз, а також потенційний кадровий провал у найближчі роки. Бо країна, яка готує більше маркетологів, ніж енергетиків, не зможе сама себе відновити.
Світовий досвід: хто і як вийшов з кризи через освіту
Україна сьогодні стоїть на порозі масштабного післявоєнного відновлення, що є не лише будівельним, а й кадровим. Схожа ситуація вже траплялася з багатьма країнами, які проходили крізь війни, руйнування, економічний колапс, але зуміли переосмислити й перебудувати свою освітню політику. І деякі з них зробили це надзвичайно ефективно.
Наприклад, Південна Корея, яка після Корейської війни 1950-х лежала в руїнах, зробила ставку не на армію чиновників, а на інженерів і вчителів. Освітні реформи стали частиною національного порятунку. Уряд чітко окреслив, які професії виведуть країну з бідності. Студентам цих напрямів надавали стипендії, житло, пільги, а самі університети залучали іноземних фахівців, інвестували у лабораторії й практичну освіту. Сьогодні Samsung, LG, Hyundai стали брендами, що виникли внаслідок правильного кадрового фокусу.
Хорватія, яка пройшла через війну на Балканах у 1990-х, також робила ставку не на престиж, а на практичність. Уже під час конфлікту там створювали короткотермінові програми під конкретні галузі від цивільної інфраструктури до медичних послуг. Після війни держава активно комунікувала з молоддю: хто саме буде потрібен, де є робочі місця, яка буде підтримка. Освітні пріоритети постійно узгоджували з ринком праці без абстрактних гасел.
Ізраїль, що живе у стані постійної військової напруги, теж має свою відповідь. Там технічна освіта вже давно стала престижним шляхом. В університетах діє система спеціальних грантів і державних бонусів для молоді, яка обирає інженерію, програмування, оборонні технології та медицину. А ще створена тісна співпраця з армією та стартап-екосистемою. Інженер тут сприймається як людина, що теж захищає країну, але по-іншому.
Як бачимо, усі ці країни зрозуміли просту річ: відновлення не відбувається саме собою, його проєктують люди, і не лише на папері. Потрібно не просто “дати освіту”, а сформувати бачення, як ця освіта перетвориться на конкретні рішення, розробки, послуги, інфраструктуру. І саме держава має працювати над цим питанням, інакше абітурієнт продовжить обирати не те, що потрібно країні, а те, що звучить красиво.
Таким чином, кампанія-2025 стала індикатором не лише зацікавленості в освіті, а й системних проблем у формуванні державного освітнього пріоритету. У час, коли Україна має готувати спеціалістів для відбудови, енергетики, медицини, безпеки та науки, освітній запит молоді залишився далеким від цих потреб. Відсутність цілеспрямованої інформаційної політики, яка пояснює молоді важливість певних професій, вже зараз починає формувати нерівномірну картину майбутнього ринку праці. Якщо ситуацію не змінити, кадровий дефіцит у критичних галузях стане серйозним бар’єром на шляху до повоєнного розвитку.
