У 27 країнах виборці (всього 373 мільйони осіб) вийдуть до скриньок для голосування з 6 по 9 червня, щоб обрати наступний склад Європейського парламенту. Усі ці виборці голосуватимуть за 720 депутатів Європарламенту. Звучить дуже переконливо, але ні в кого не повинно бути особливих ілюзій: ці депутати мають дуже мало політичних прав. Єдине, що реально можуть зробити ці депутати, це обрати новий склад Єврокомісії, яка й має реальні політичні права. Схвалити чи відхилити кандидатури тих 27 членів Європейської комісії, які й управляють реально ЄС. При цьому майбутній голова Європейської комісії має отримати щонайменше 361 голос депутатів Європарламенту. І зараз, хоча вибори ще не пройшли, вже йде торгівля майбутніми голосами.
Сьогодні головою Єврокомісії, фактичною головою виконавчої влади ЄС є Урсула фон дер Ляйєн із Німеччини. Вона з центристського об’єднання Європейська народна партія, але її політика не надто відрізняється від політики лівих, тож у неї завжди були з ними цілком добрі стосунки. Однак на даний час, швидше за все, їй доведеться шукати якусь форму спілки з правими, наприклад, з Італії, і саме довкола переговорів із “правими” сьогодні крутиться вся інтрига майбутніх виборів. Власне, вибори Єврокомісії є фактично найголовнішим завданням цього квазі парламенту, а надалі його повноваження багато в чому будуть чисто декоративними.
Депутати Європарламенту навіть позбавлені законодавчої ініціативи – вони не можуть вносити на розгляд закони, лише мають право на внесення змін до проектів законів. Загалом у них дуже обмежений політичний статус, тому виборці прохолодно ставляться до цих виборів, тому їх явка, вірогідно, буде набагато нижчою, ніж на національних виборах.
У чому важливість виборів до Європарламенту для України?
Важливість цих виборів для України складається в тому, що вони покажуть, куди саме дмуть політичні вітри в Європі. А тут усе не зовсім так, як стверджують зазвичай українські ЗМІ. Вони розглядають майбутні вибори лише в одній площині – збереженні лівими своєї влади. За їх поглядом лише ліві європейські політики підтримують Україну. Наприклад, “Українська правда” бачить прихід до влади тих чи інших правих політиків через призму питання виживання України як фронтове зведення: скільки відсотків захоплять «вороги», скільки місць залишиться у “наших”, тобто “лівих”.
Зважаючи на те, що гранти для журналістів в Україні видають лише організації “лівого спрямування”, позиція наших ЗМІ не дивує. На жаль, це не лише їх позиція. Фактично весь український істеблішмент орієнтується на європейську бюрократію та лівий політичний істеблішмент Європи. Бюрократи взагалі – головні соціалісти завжди і скрізь, бо бюрократів кашею не годуй – дати щось розподіляти. Водночас соціалісти люблять ділити чужі гроші, тому бюрократи та ліві – найкращі друзі. Звідси і побудова нашого законодавства: права сексуальних меншин, законодавча боротьба за здоровий спосіб життя, екологія, “зелена енергетика” тощо. Типовий лівий “порядок денний”. Українські бюрократи є найкращими продовжувачами справ європейських бюрократів.
Одним із проявів спілки лівих політиків та європейських чиновників є кампанія нескінченних піар-обіцянок Україні, яку так люблять і ліві політики, і євробюрократи. Механізм тут дуже простий: народ вислуховує десятки гучних заяв та обіцянок. Усі обговорюють, ЗМІ довго ведуть дискусії про майбутні постачання. Однак потім новина тихо вмирає, бо всі вони мають коротке життя. Потім ми замість обіцяного отримуємо іншу нову обіцянку, таку ж гарну, яскраву і гучну. І все йде по колу. Тож не варто дивуватися, що на тлі цих гучних обіцянок та “гарантії підтримки”, раптом Генсек НАТО визнає, що лише маленька частка обіцяного насправді виконується.
Проблема полягає в тому, що Україні потрібні реальні справи, конкретні постачання, а не піар-заяви. Ліві політики люблять легко і невимушено щось пообіцяти, а тому, раптом виявляється, що обіцянки виконати неможливо або можливо, але через кілька років. Типовий приклад – Емманюель Макрон, президент Франції. Свого часу візитівкою цього політика були міркування щодо необхідності Європейських збройних сил. Щоб Європа сама, без контролю США могла себе захищати. Адже це так красиво звучить: “Європа сама себе захищає!”. При цьому Франція за Макрона не зуміла зробити свої військові витрати навіть на рівні 2% ВВП, як це вимагають умови Північно-Атлантичного договору (НАТО). Куди вже говорити про Європейські сили, якщо не реалізовано навіть те, що було обіцяно.
Протягом довгих років Європа вірила всій цій політиці бюрократичних поступок, обіцянок, грандіозних задумів, і сьогодні вона опинилася у такому ауті, що виходу з нього не видно. Насправді час лівих політиків там минає, і в цьому полягає одна з головних проблем для України: вся українська політика та переважна більшість українських ЗМІ орієнтується на європейську бюрократію та на лівий політичний сегмент. А їхня роль скорочуватиметься.
Насправді Брекзит ударив Європейський Союз у серце. Приховано європейські чиновники боятися, що приклад Британії може спричинити лавиноподібний процес розпаду ЄС. Сьогодні на політичній арені з’явився новий гравець. Точніше, старий гравець зумів довести свою гру до перемоги, і в Голландії, зважаючи на все, прийшов до влади політик Герт Вілдерс, який має серозний намір виходу Голландії з ЄС. Звичайно, їй вийти набагато складніше, ніж Британії, проте політична гра починається з урахуванням цієї ставки.
Все це, безперечно, може відіграти велику роль у майбутньому Європарламенті. Він був майже декоративним органом саме тому, що ліві політики уклали стратегічний союз із європейськими бюрократами. Однак праві партії Європи стоять на інших позиціях, і їх може не влаштувати статус декоративної квітки в європейському саду демократії. І тут дуже важливе питання: чи змінюватимуть вони цей статус, чи вирішують, що найкращим варіантом є кінець Європейського Союзу. Але як би не були справи, безсумнівно, що на нас чекають війни між Європарламентом і європейською бюрократією.
Чому зараз йдеться саме про праві партії? Причому у формулюванні європейських бюрократів це навіть не праві, а ультраправі партії. Або, як зараз модно говорити – популістські. Насправді це брехня! Ідею назвати правими популістами, придумали демократи США. Логіка тут дуже проста, праві говорять про те, що вони є партії Здорового Глузду, а ліві твердять, що це партії, які йдуть на поводу у своїх виборців через популярність. І тому вони популісти.
Уся ця гра викликана спробою потихеньку навісити на праві партії ярлик нацистів чи фашистів. Адже навіть неосвічені пам’ятають ще зі школи, що нацисти прийшли до влади на хвилі популізму. Однак це був зовсім інший популізм, який не мав нічого спільного з нинішніми звинуваченнями “правих” з боку “лівих”. Найцікавішим в даному випадку є те, що і фашисти, і нацисти, по суті, це всі партії лівої орієнтації, які обожнюють сильну державу. Не випадково, що нацисти іменувалися Націонал-соціалістичної партії, а Муссоліні був вихідцем з Італійської соціалістичної партії.
Втім, “правими” в Європі називають сьогодні кого не ліньки. Зазвичай, якщо партія називається “правою”, це означає, що вона декларує відмову від нинішнього істеблішменту при владі, але насправді це нічого не означає. Є праві – “праві” партії, наприклад, голландська “Партія Свободи” Герта Вілдерса, а є праві партії – “ліві”, наприклад, французька партія “Національне об’єднання”, чия економічна програма набагато ближче навіть до лівих, ніж до центристів.
Політична та економічна криза, до яких привели довгі роки правління “солодкої парочки”: євро-бюрократи та соціалісти, підштовхнули до успіху партії, ближчі до правого політичного спектру, та партії антиістеблішменту. І з огляду на соцопитування, саме ці партії можуть отримати свій політичний “Оскар” влітку цього року.
Очікується, що перше місце серед політичних блоків об’єднає Європейська народна партія. Назвати їх правими – це надто для них, можна сказати, що вони є центристами. До речі, в Україні саме партія Порошенка асоціюється із цим об’єднанням. За останніми опитуваннями цим політичним блокам дають 168 місць. Другими йдуть чисті ліві – Прогресивний союз соціалістів та демократів. Потім – три набагато правіші об’єднання: “Оновити Європу” (80 місць), “Європейські консерватори та реформісти” (75) та “Ідентичність і демократія” (67). Зрозуміло, всі ці об’єднання із нинішнього Європарламенту. Яким буде розклад у новому парламенті, як ці об’єднання називатимуться, відповісти поки що складно. Вони вже довго не змінювалися, але лише тому, що був фактично незмінним баланс сил.
Наразі очікується різке зрушення балансу у правий бік. Цілком можливо, що відбудеться політичне перегрупування. І ось тут треба розуміти, в якому становищі опинилася Україна через цей очікуваний «правий» поворот у політиці в Європі. Довгий час “праві” чи “популісти” були ізгоями у європейській політиці, цю ситуацію дуже активно використав Путін. Крім того, і зовнішня, і внутрішня політика України дуже орієнтовані на лівих та європейських бюрократів. Україна свідомо брала активну участь у витісненні “правих” на політичне узбіччя. З ними не спілкувалися, вони апріорі визнані ворогами. Праві активно підтримували Путіна у питанні “традиційних цінностей” та “міграції”, а влада активно протистояла їм у цих питаннях.
Тим часом праві дуже негативно ставляться до будь-яких тисків на свободу, боротьба за неї є однією з головних їхніх політичних цінностей. В Україні залишилося майже непоміченим, що коли Путін напав на Україну, ті, кого на Заході називали його “ручними собачками Путіна”, виступили проти його агресії, тобто принципово існує підґрунтя для співпраці. Однак треба мати на увазі, що на відміну від лівих та європейських бюрократів, які готові заплющити очі на майже будь-які гріхи української влади (корупцію, проблеми свободи слова тощо), праві можуть дуже жорстко виступити проти цих злочинів, особливо проти корупції коштів, які Європа спрямовує до України.
Швидше за все, якщо “праві” пообіцяють допомогти Україні, то це будуть не лише слова, як здебільшого, відбувається зараз. Але, на жаль, український істеблішмент навряд чи готовий до відвертої розмови із “правими”.
Щоб оцінити ситуацію, наведемо один приклад – нещодавні вибори в Польщі. Польські “праві”, це, звичайно, не зовсім “праві”, вони більше націоналісти. Україна мала з ними великі ідеологічні суперечки, часто вкрай непродумані. В нашій державі багато хто був упевнений, що перемога лівих одразу покращить відносини з Польщею, адже вони такі проєвропейські. Все виявилося навпаки: саме “ліві” неофіційно, потай, але почали підтримувати економічні протести проти України фермерів. Це найвища політична спритність: політики ніби не мають відношення до протестів фермерів, але все йде саме так, щоб у України виникли проблеми. І, зрозуміло, на словах – все буде гаразд. А насправді…
Можна сказати, що всі обіцянки, які дали європейські політики Україні, зараз будуть заморожені до підсумків виборів до Європарламенту. Зрозуміло, йдеться про “Стару Європу”. Це Франція, Німеччина, Бельгія, Іспанія. Колишні країни “радянського блоку” набагато реалістичніше ставляться до війни в Україні, однак і там серйозні кроки будуть вжиті тільки після виборів. Отже, Європа завмерла в очікуванні нового балансу сил.
Леонід Штекель
