Саміт НАТО в Гаазі завершився: результати, нові зобов’язання і що вони значать для України

25 червня в Гаазі завершився саміт НАТО, який проходив у ключовий момент перегляду стратегічних підходів Альянсу до безпеки, стримування та політичної координації. Другий день зустрічі, який пройшов у розширеному форматі, завершився ухваленням підсумкового комюніке, в якому країни-члени зафіксували ключові рішення щодо оборонної політики, довгострокових бюджетних зобов’язань і підходів до стримування. Попри складний баланс інтересів і різну тональність заяв окремих держав, документ зафіксував узгоджені рішення та формулювання, які можуть мати довгострокові наслідки як для самої організації, так і для її партнерів. Які саме підсумки зафіксовано, що було вирішено і як це вплине на Україну?

Які рішення ухвалив саміт НАТО в Гаазі

Саміт НАТО, який завершився 25 червня в Гаазі, відбувся в момент, коли глобальна безпекова архітектура перебуває під тиском війни, стратегічних зрушень у США та загальної втоми Заходу від затяжного конфлікту в Україні. Ця зустріч стала першою після повернення Дональда Трампа до Білого дому, і саме з його фігурою було пов’язано найбільше непередбачуваності.

Слід зазначити, що хоча офіційно саміт НАТО відкрився традиційною вечерею для лідерів країн-членів, за лаштунками вже з самого вівторка точилися інтенсивні дискусії. Чиновники, радники та дипломати вели суперечки щодо майбутнього оборонного курсу альянсу, ролі Сполучених Штатів і українських перспектив. Попри очікування щодо можливого послаблення позицій Альянсу, підсумкове комюніке саміту продемонструвало не лише збереження стратегічного напряму, а й його суттєве посилення, зокрема в питанні підтримки України.

Одним з центральних рішень саміту стало офіційне визнання Росії довгостроковою загрозою для євроатлантичної безпеки. Це формулювання тепер чітко закріплене в документах НАТО й окреслює рамки подальших рішень Альянсу щодо стримування, модернізації збройних сил і стратегічної переоцінки політики розширення. Водночас у документі окремо зафіксовано, що безпека України є частиною безпеки самого НАТО — формулювання, яке досі не з’являлося в офіційних підсумкових документах Альянсу і яке фактично інтегрує українську оборону в структуру колективного реагування.

Новим і, без перебільшення, історичним став крок з включенням прямих витрат країн-членів НАТО на підтримку України до загальних оборонних витрат. Вперше союзники визнали, що допомога Україні є не зовнішньою політичною підтримкою, а складовою власної системи оборони. Таким чином, виділення зброї, інвестиції в українську оборонну промисловість або фінансування виробництва боєприпасів можуть офіційно входити до національних звітів про виконання оборонних зобов’язань. Це відкриває додаткові можливості для країн, які досі вагалися між бюджетною обережністю та політичною відповідальністю.

Принципово новим є й підхід до загального рівня витрат на оборону. Якщо ще нещодавно країни НАТО декларували прагнення досягти 2% ВВП, то тепер зафіксовано нову мету — 5% до 2035 року. З них 3,5% повинні йти безпосередньо на армію, техніку, інфраструктуру, озброєння; ще 1,5% — на супутні сфери, такі як кібербезпека, військові інновації, логістика, індустріальне виробництво. Цей пакет рішень було просунуто насамперед адміністрацією Трампа, яка вимагає від європейських партнерів більшої фінансової участі. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте прямо визнав, що такого рішення не було б без позиції президента США.

Водночас усередині Альянсу новий цільовий показник зустрів не лише підтримку. Іспанія відмовилася підписати зобов’язання щодо 5% і домоглася для себе винятку. Слідом за нею з критикою виступили Канада і Словаччина, а прем’єрка Данії відкрито заявила, що 10 років на досягнення нового рівня витрат — це надто довго в умовах військової загрози з боку Росії. Тобто, навіть попри декларативну єдність, серед членів Альянсу існують розбіжності як у темпах, так і в пріоритетах. Проте факт ухвалення цифри 5% фіксує напрямок: НАТО готується до тривалого періоду протистояння.

Саміт НАТО покликаний стати сигналом глобальній спільноті — насамперед Володимиру Путіну — про єдність альянсу. Проте демонструвати цю єдність членам блоку було непросто через тиск Дональда Трампа, який тривалий час наполягає на збільшенні оборонних витрат союзників. Наразі стандартне зобов’язання країн-членів — витрачати на оборону 2% від ВВП. Торік цього рівня дотримались лише 23 з 32 держав. У відповідь на тиск Трампа в НАТО розглядають можливість підвищення планки до 5%. Найближче до цієї мети підійшла Польща: торік її оборонні видатки становили 4,1% ВВП, а цьогоріч країна прагне досягти 4,7%. Для порівняння, Сполучені Штати витрачають на оборону 3,4% ВВП.

Окреме місце в підсумках саміту займала Україна. Підтримка нашої держави вперше була прямо інтегрована в концепцію колективної оборони НАТО. У документі вказано, що допомога Україні, її оборонній промисловості та захисному потенціалу є внеском у безпеку самого Альянсу. Це не лише змінює рамку легітимності військової допомоги, а й надає їй формальну основу для збереження на довгострокову перспективу — навіть у разі зміни політичної волі в окремих державах.

Проте попри важливі сигнали, реальність участі України в засіданні лідерів НАТО залишилася неповною. Володимир Зеленський не був запрошений на закрите засідання 25 червня. Формально це пояснювалося форматом, але неофіційно — небажанням частини учасників, зокрема США, Туреччини, Словаччини та Угорщини, бачити президента України за спільним столом. Таку позицію відкрито озвучив прем’єр Угорщини Віктор Орбан. Це стало нагадуванням про те, що попри символічну підтримку, в Альянсі залишаються лінії напруження, і політична постать Зеленського для деяких лідерів залишається контроверсійною.

Втім, саміт все ж приніс результати і в практичному вимірі підтримки України. Велика Британія оголосила про новий пакет допомоги, сформований за рахунок відсотків від заморожених активів Росії — йдеться про 350 ракет для ППО. Нідерланди заявили про постачання ста радарів для боротьби з дронами, а також про намір активніше долучитися до оборонно-промислових ініціатив. Окрім того, декларація НАТО містить положення про зняття бар’єрів у торгівлі зброєю між членами Альянсу, що відкриває Україні можливість швидше укладати контракти з виробниками з країн НАТО, зокрема зі США, Франції, Німеччини та Британії.

Важливо також зазначити, що саміт у Гаазі підтвердив чинність всіх рішень попереднього саміту у Вашингтоні, де було зафіксовано незворотність курсу України на членство в НАТО. Хоча жодних нових зобов’язань щодо вступу в Альянс не пролунало, збереження цієї позиції в декларації є важливим символічним сигналом — особливо в умовах наближення нового етапу бойових дій і невизначеності довкола сценаріїв завершення війни.

На тлі загострень на фронті й напруженої ситуації в глобальній політиці саміт у Гаазі засвідчив: НАТО не згортає підтримку України, навпаки — поступово вбудовує її в систему власної безпеки. Вперше прямі внески на користь України прирівнюються до національних оборонних інвестицій, а безпека нашої країни формулюється як спільний інтерес. І хоча це ще не юридично зобов’язувальний союз, сам характер нової риторики, зміна підходів до фінансування й стратегічного планування дають підстави говорити про поступове зшивання України з Альянсом у політичному й військово-промисловому вимірі. У цьому сенсі саміт у Гаазі можна вважати не просто декларативним кроком, а конструктивним інструментом зміни логіки самого НАТО. Альянс поступово переходить від оборони уявних меж — до формування реальних рубежів.

Зустріч без брифінгу: що означає розмова Зеленського і Трампа в Гаазі

Невдовзі після завершення офіційної частини саміту НАТО в Гаазі, коли лідери країн Альянсу затвердили підсумкову декларацію і роз’їхалися з місця переговорів, увага змістилася на неформальний, але не менш важливий епізод — зустріч Президента України Володимира Зеленського і Президента США Дональда Трампа. Вона відбулася у форматі закритих перемовин, без присутності журналістів, без камер і — що важливо — без підсумкового брифінгу. Проте навіть за обмеженої інформації цей контакт має вагу, яку важко переоцінити.

Зустріч тривала майже годину, значно довше, ніж було заплановано. Це вже само по собі показник — у дипломатичних переговорах час має значення. Хоча жодна зі сторін не дала змістовної стенограми чи хоча б загальної заяви для преси, єдине, що є — короткий пост Володимира Зеленського у соцмережах і стислий коментар Трампа перед початком зустрічі. Цей брак публічності може свідчити як про делікатність тем, так і про небажання передчасно артикулювати політичні позиції, які ще не узгоджені або не мають остаточного формату. Крім того, це створює ефект кулуарності, але й дозволяє припустити, що розмова була не лише обміном дипломатичними реверансами, а предметною дискусією про можливі сценарії війни, тиск на Росію, а можливо — й конфігурацію майбутніх домовленостей. Особливо в контексті мирних ініціатив, які вже з’являються у риториці деяких західних лідерів.

Сам Зеленський охарактеризував зустріч як «змістовну» і зазначив, що сторони говорили «про те, як досягти припинення вогню та справжнього миру», а також «про те, як захистити наших людей». Він подякував за «увагу й готовність допомогти наближенню миру», додавши, що деталі перемовин стануть відомі пізніше. Це формулювання залишає широкий простір для тлумачень, але й сигналізує: Україна прагнула порушити на цій зустрічі питання, які виходять за межі загального формату НАТО. Не просто підтримка — а механізми впливу на саму війну, можливо, навіть у контексті мирних ініціатив.

Водночас Трамп не дав чітких заяв. На питання журналістів відповів ухильно: «Обговоримо очевидне. Обговоримо його труднощі. Зеленський — хороший хлопець». Проте ще до особистої зустрічі, на закритому засіданні з лідерами НАТО, Трамп заявив, що «ситуація в Україні повністю вийшла з-під контролю, і з цим потрібно щось робити». Цей коментар, опублікований Bloomberg, був сприйнятий як позитивний знак — принаймні, як сигнал до реального залучення.

Зустріч двох президентів відбулася на тлі складної динаміки у відносинах між Києвом і Вашингтоном. Після повернення Дональда Трампа до Білого дому тема України у зовнішній політиці США тимчасово відходила на другий план — на користь Близького Сходу, внутрішніх пріоритетів і політичної кампанії. Контакт між двома лідерами мав відбутися ще 17 червня на полях саміту G7 у Канаді, але був скасований через достроковий від’їзд Трампа. Тож сам факт зустрічі в Гаазі вже став знаковим і сприймається як спроба перезапустити особистий канал комунікації, а можливо — і вибудувати новий формат взаємодії в умовах зміни американського курсу.

І хоча в офіційному форматі Україна була присутня лише на окремих зустрічах саміту НАТО, відсутність Зеленського на головному столі переговорів викликала суперечливу реакцію. Ймовірно, саме через ці обставини зустріч з Трампом була ще важливішою, щоб компенсувати іміджеві втрати і повернути елемент персональної взаємодії з ключовою країною Альянсу.

Зрештою, головною інтригою залишилося те, про що саме домовилися президенти. У медіа з’явилася інформація про те, що Трамп пообіцяв розглянути можливість надання Україні додаткових ракет-перехоплювачів до систем ППО Patriot. Йшлося про перевірку залишків у резервах, після чого Вашингтон має спершу забезпечити Ізраїль, а тоді — розглянути потреби Києва. Це формально небагато, але в умовах тривалого мовчання з боку американського президента навіть така фраза є зміною тону.

Фіналом цієї зустрічі стала коротке повідомлення Зеленського, в якій він натякнув: деталі поки не для публіки. Це означає, що українська сторона очікує або нових контактів, або перевірки обіцянок на практиці. У будь-якому разі зустріч з Трампом стала символічною подією саміту в Гаазі.

Що значать для України підсумки саміту НАТО

Результати саміту НАТО в Гаазі, а також окрема розмова Володимира Зеленського з Дональдом Трампом, не стали проривом у юридичному чи процедурному сенсі. Втім, обидві події визначають напрям, у якому розвивається міжнародна позиція щодо України — не лише у воєнному контексті, а й у ширшому: економічному, політичному, структурному. Підсумкова декларація НАТО, ухвалена без заперечень, і несподівано довга розмова президентів України та США стали індикаторами того, як Альянс бачить майбутнє конфлікту, а також як Києву варто вибудовувати свою стратегію взаємодії з Заходом.

Передусім Гаага засвідчила: підтримка України залишається на політичному порядку денному НАТО, і вона поступово перетворюється з тимчасової допомоги у системний елемент євроатлантичної безпеки. Фраза з підсумкового комюніке — «безпека України є внеском у нашу спільну безпеку» — хоч і не дає нових гарантій, але змінює логіку рішень. Вперше країни-члени НАТО погодилися враховувати прямі внески в оборону України у своїх національних оборонних бюджетах. Це дозволяє інституціоналізувати допомогу Києву та зменшує ризик її урізання в разі внутрішніх змін у політичних ландшафтах країн-донорів.

Ще одним важливим сигналом стала домовленість про поступове підвищення витрат на оборону до 5% ВВП, що включає не тільки класичні військові потреби, а й інфраструктуру, інновації, кібербезпеку та оборонну промисловість. Для України це створює нове поле можливостей: за умов правильної інтеграції у виробничі та логістичні ланцюги НАТО, українська військова промисловість може не лише отримувати підтримку, а й стати частиною загальноєвропейського оборонного комплексу.

Втім, реальність залишилася складнішою за формулювання. Володимир Зеленський не був запрошений на повноформатне засідання лідерів країн НАТО. І хоча його участь у робочій вечері, зустрічі з «коаліцією рішучих» та окремими лідерами дозволила зберегти контакт з ключовими партнерами, сам факт відсутності на центральній події став для України болючим сигналом. Це говорить про наявність внутрішньої втоми від війни з РФ, а також про те, що постать Зеленського стала подразником для частини політичних еліт.

Водночас і Зеленський, і Трамп зробили крок назустріч. Один — показав готовність говорити не лише про зброю, а й про «реальний мир». Інший — вперше за тривалий час визнав, що питання України потребує окремого політичного рішення. Саме тому ця зустріч, попри мовчання після неї, стала важливішою за будь-який коментар. У ній Україна повернулася в персональний фокус президента США, і це тепер критично важливо.

У підсумку саміт у Гаазі окреслив для України не стільки нові перспективи, скільки межі вже сформованих очікувань. Альянс підтвердив готовність підтримувати українську оборону як елемент загальної безпеки, але чітко розмежував цю підтримку та процес повноправного членства. Формальне визнання внесків на користь України як частини національних оборонних витрат є важливим технічним кроком, який дозволить продовжувати допомогу, не виходячи за політичні рамки. Проте жодних нових зобов’язань щодо вступу чи гарантій безпеки не пролунало.

Взагалі ситуація, яка склалася навколо Гаазького саміту, вказує на один головний висновок: підтримка України зберігається, але вона поступово переходить у фазу регульованої стабільності, де риторика дедалі більше відстає від практики. Хоча комюніке саміту є стислим, але для України вельми позитивним. Реальних проривів саміт не приніс, однак окреслив чіткі рамки — фінансові, інституційні та політичні, в межах яких Україна здатна просуватися далі. Відтепер все більше значення матимуть не декларації, а здатність працювати в межах цих рамок. І головне питання тепер полягає не в тому, чого чекає наша країна від НАТО, а в тому, чи зможе Україна стати для альянсу суб’єктом, який приносить рішення, а не проблеми.