“Партія військових” — це ілюзія, але армія в парламенті все одно буде: позиція експерта Юрія Богданова

В Україні дедалі активніше точаться розмови про майбутні парламентські вибори. Попри те, що точна дата залишається невизначеною через війну, суспільство вже готується до оновлення політичної архітектури. У центрі цих очікувань — образ військового. Люди, які захищають країну зі зброєю в руках, набули особливої поваги та моральної ваги. У багатьох українців сформувалося уявлення, що лише військові здатні «навести лад», діяти безкомпромісно, чесно і рішуче. Все частіше в соцмережах, на кухнях, у публічних заявах лунає проста теза: «потрібна партія військових». Своїми думками з цього приводу поділився спеціаліст зі стратегічних комунікацій у сфері бізнесу, державного управління та політики Юрій Богданов.

Як пояснює експерт, така партія — це радше міф, ніж політична перспектива. Не тому, що військові не заслуговують на політичне представництво, а тому, що уявлення про їхню однорідність і згуртованість — глибоко хибне. Богданов розвінчує цей образ і пропонує більш реалістичний сценарій — армія в парламенті буде, але не в тому вигляді, як його собі уявляє розчароване суспільство.

Юрій Богданов вважає, що не існує жодного об’єктивного підґрунтя для створення єдиної, згуртованої партії, яка б представляла інтереси саме військових. Його аргументація є простою й без прикрас:

«На жаль чи на щастя, але військові — це такий самий зріз суспільства, як і всі інші. Вони різні, між ними існують глибокі суперечності, і навіть взаємна неприязнь.

Тому військові будуть, як 2014 року, розподілені по списках різних партій. Умовно партія військових буде за тим, кого очолить Залужний, якщо він піде в політику, або Буданов».

Це означає, що йдеться не про умовне «братство фронту», де всі однодумці, а про середовище, в якому співіснують найрізноманітніші переконання, амбіції, темпераменти, досвіди. Хтось із військових схиляється до державницької позиції, хтось — до націоналістичної, хтось підтримує реформаторський курс, а хтось тяжіє до традиціоналізму або взагалі аполітичний. Це не погано і не добре — це факт. Саме тому, за словами Богданова, ідея «партії військових» не може втілитися у реальність — вона суперечить самій природі армії як соціального зрізу.

Втім, це зовсім не означає, що військові не з’являться у Верховній Раді. Навпаки — як зазначає Богданов, після завершення бойових дій або зі зниженням інтенсивності війни, ми обов’язково побачимо прихід значної кількості військових у політику. Але це буде не єдиний фронт і не централізована партія, а розпорошена присутність у різних політичних силах — так, як це вже відбувалося після 2014 року.

Особливої уваги експерт приділяє двом фігурам — Валерію Залужному та Кирилу Буданову. Саме за ними, вважає Богданов, у суспільній уяві може закріпитися статус потенційних лідерів умовної політичної сили військових. Проте він одразу наголошує — навіть вони, якщо й вирішать долучитися до політики, навряд чи створять власну партію з нуля. Ймовірніше, їхні імена з’являться у списках уже наявних політичних сил, які прагнутимуть отримати «плече довіри» у вигляді фронтовиків.

Крім того, будуть і десятки інших впізнаваних і впливових військовослужбовців, які теж підуть у парламент, але у складі різних партій — ліберальних, консервативних, реформістських, технократичних. У результаті армія в парламенті таки з’явиться — але не як єдина сила, а як розрізнена мережа представників із різними ідеями, партійною приналежністю і політичною культурою.

Богданов порівнює потенційний політичний наступ військових і волонтерів з формуванням брендованих партій. Якщо уявити, що з’явиться партія Романа Чмута чи Сергія Притули — це, каже експерт, буде умовна «партія волонтерів». Але навіть у цьому випадку, наголошує він, важливо дивитися не на назву, а на склад: «Хто в ній реально буде — питання».

Політичні бренди, за його словами, працюють тоді, коли є фігури довіри. Але і в середовищі волонтерів, і в середовищі військових немає монолітної єдності, яку можна було б перетворити на партійну програму. Найімовірніше, ми побачимо не партії категорій, а спроби окремих публічних людей з фронту або тилу увійти в політичне поле — блогерів, медійників, командирів ЗСУ, засновників волонтерських фондів. І ця політична хвиля  вже формується. Вона багатоголоса, розпорошена, суперечлива. Але вона справжня. Вона виростає з реального досвіду війни — а не з емоційного уявлення про неї.

Юрій Богданов не заперечує: суспільне бажання бачити військових у владі — щире. Але він застерігає від спрощення. За його словами, очікування появи єдиної, чистої, рішучої «партії з окопу» — це не про реальну політику, а про мрію, в якій складність замінюється образом сили.

У реальності ж військові — це складне, суперечливе середовище. Вони повернуться в політику не з лозунгами, а з досвідом. І не єдиним фронтом, а різними голосами. Але водночас — це й відповідальність для суспільства: навчитися бачити в цих людях не образ героя з афіші, а повноцінного громадянина з поглядами, сумнівами, слабкостями і правом діяти на політичному полі так само, як будь-хто інший.