Україна живе у війні, яка вже давно вийшла за межі короткострокових прогнозів і вимушує мислити категоріями років, а не місяців. Суспільство й держава опинилися в ситуації, коли кожен день фронту залежить не лише від мужності солдатів, але й від того, чи готова країна стратегічно розподіляти ресурси, брати на себе непопулярні рішення та змінювати внутрішні правила гри. При цьому дві сторони війни дивляться в майбутнє крізь призму протилежних очікувань: Україна розраховує на економічне виснаження Росії, а Москва — на людське виснаження України. Саме у цій точці протиставлення постає головне питання: чи здатна держава сформувати план, який дозволить армії існувати й воювати не рік і не два, а стільки, скільки буде потрібно.
Військовослужбовець, журналіст Павло Казарін вважає, що у 2022 році Кремль мав підстави очікувати швидкої поразки України. Тоді в нашої держави було значно менше ресурсів, і здавалося, що ми програємо в економічному протистоянні. Проте сталося навпаки: союзники взяли нашу економіку не буксир, підключили її до зовнішньої системи життєзабезпечення, і завдяки європейським коштам держава змогла зберегти пенсії, зарплати, підтримку економіки.
Казарін наголошує, що внаслідок цього економіка перестала бути слабким місцем України й таким місцем стала саме російська система, яка нині стикається з бюджетним дефіцитом і скороченням резервів. Він підкреслює, що ми уважно стежимо за рівнем інфляції в РФ, роботою друкарського верстата, прогнозами наступного року, і багато хто переконаний: коли Москва відчує загрозу для свого політичного режиму, вона буде змушена натиснути гальма війни.
При цьому військовий зазначає, що з першого дня війни Москва не відчувала дефіциту в солдатах. Мобілізація в РФ тривала лише чотири тижні, після чого Кремль фактично перейшов у режим купівлі “гарматного м’яса”. Тепер російська влада зосереджена на тому, аби спостерігати за Україною і чекати, коли у нас закінчаться воїни. Однак мобілізація стала найслабшим місцем для нашої держави. Західна допомога створила у влади ілюзію, що непопулярні рішення, на кшталт посилення мобілізаційних правил, можна відкласти.
“Західна допомога вселила в українську владу ілюзію, що непопулярні рішення — на кшталт посилення мобілізаційних норм — можуть почекати. Четвертий рік війни ми живемо в межах інерційного сценарію, який зводиться до того, що війна ось-ось стане на паузу, а тому пробігти останній кілометр можна на силі волі”, – вважає військовий.
За його словами, цього року лише за сім місяців із Збройних сил вийшло більше солдатів, ніж за три попередні роки разом. Ця цифра становить близько 110 000 людей, і, ймовірно, до кінця року сягне 20 000. Більша частина з них — нові рекрути, які боялися армії більше, ніж це було виправдано, решта — ті, хто вигорів за роки війни. Він підкреслює, що серед них і ті добровольці, які на початку війни пішли до війська, аби виграти для країни час на підготовку резерву, але зрештою так і не дочекалися заміни.
Крім того, Павло Казарін зазначає, що тема мобілізації стала настільки токсичною в Україні, що влада воліє її не порушувати. Він нагадує, що цього року Володимир Зеленський заявив, що демобілізації не буде, всі служитимуть до перемоги. Військовий вважає, що таке рішення відкриває цілу низку нових питань: де країна братиме солдатів у випадку затягування війни на роки, скільки платитиме тим, хто служить у тилу, як переконуватиме цивільних не викидати повістки, якщо ціна ухиляння складає всього сімнадцять тисяч гривень.
Він також підкреслює, що ветерани бачать різкий контраст між умовами фронту і тилу, і постає питання, як переконати їх, що самовільне залишення служби не є виходом, і які пільги можуть зробити ветеранський статус справді важливим, а не формальним.
Казарін зазначає, що головним питанням зараз є: чи є в України план на два, три або п’ять років війни. Він вважає, що якщо гаряча фаза завершиться протягом року, то інерційний сценарій може ще витримати. Проте існує ризик, що всі наші оцінки російської економіки є лише бажаним мисленням. Якщо Кремль зіткнеться з браком грошей, він може ухвалити рішення, які сьогодні здаються неможливими. Він підкреслює, що у випадку, якби Москва мислила раціонально, самого вторгнення просто не було б.
У підсумку Павло Казарін наголошує, що ми ведемо війну в очікуванні падіння російської економіки, тоді як Москва воює в очікуванні виснаження українського людського ресурсу. Він зазначає, що різниця полягає у здатності до непопулярних рішень: Кремль може дозволити собі їх ухвалювати, відволікаючись на вибори, тоді як українська влада ніяк не може дозволити собі від виборів відволіктися. Саме тому він ставить відкрите запитання: у ворога план на завтра є, а чи існує він у нас?
