Державне управління в Україні, особливо під час повномасштабної війни, неодноразово стає предметом критики з боку політиків, народних депутатів і експертів. На тлі зростаючих викликів, нових запитів суспільства й обмежених ресурсів, вони висловлюють думки про те, що саме заважає Україні діяти ефективно. У цих дискусіях все частіше звучать пропозиції щодо виходу з кризи, і водночас жорстка оцінка того, як працює державна машина.
Економіст і аналітик Павло Вернівський окреслює п’ять головних причин, які, на його думку, блокують ефективність держави. Він звертається до системного аналізу управлінської поведінки на всіх рівнях — від найвищого керівництва до виконавчої вертикалі.
У своїх міркуваннях експерт зазначає, що головною перешкодою залишається розфокусування. Йдеться не про окремі хаотичні рішення, а про наявність суперечливих державних пріоритетів. Коли уряд одночасно намагається вирішити несумісні завдання — від протидії дронам-камікадзе до підтримки кампаній зі споживання українських товарів — ресурси розпорошуються. Увага управлінців втрачає концентрацію, і проєкти, які потребують системної й тривалої роботи, зупиняються або буксують. Ефект багатозадачності в умовах дефіциту людей, грошей і часу лише поглиблює кризу.
“На державному рівні існує велика кількість пріоритетів, що суперечать один одному. Ці різні пріоритети розпорошують дефіцитні ресурси. Розпорошують увагу влади. Ну умовно, зараз президент проводить нараду по боротьбі з шахедами. А далі їде на презентацію проєкт Купуй українське. І наче обидва проєкта важливі, але перемикання важелів контролю з одного на інший, приводить до того, що попередній проєкт починає буксувати. Більше того, така ситуація спостерігається на різних рівнях, через що вирішення різних важливих питань розтягується в часі”, – вважає Вернівський.
Другим структурним порушенням він називає культивування піару замість результату. В умовах невизначеності та надмірного навантаження чиновники починають обирати лише ті напрями, які обіцяють швидкий інформаційний ефект. Якщо питання дає можливість отримати згадку в медіа, фотографію з президентом чи позитивну оцінку в соцмережах — воно отримує пріоритет. Натомість менш «медійні», але не менш важливі завдання, такі як логістичні проблеми, облік персоналу, технічна реалізація реформ — залишаються поза увагою.
Вернівський наголошує, що це створює ілюзію динаміки, хоча насправді відбувається відкладання ключових рішень:
“Через хаос в держапараті та величезну кількість пріоритетів, чиновники обирають найпростіші напрями, які можуть дати найкращий PR-ефект. Що знову ж таки приводить до того, що менш цікаві з точки зору піару напрямки залишаються поза увагою”.
Третій фактор аналітик окреслює як метушню. На його переконання, це наслідок управлінської культури, в якій керівники хочуть бути залученими до всього, але не вибудовують структурної відповідальності. Щодня змінюються вектори дій: сьогодні всі зосереджені на переговорах зі США, завтра — на розв’язанні проблем на кордоні, післязавтра — на організації гуманітарної допомоги. Вернівський зауважує, що такий підхід змушує людей, відповідальних за конкретні напрями, щодня переорієнтовуватись і залишати свої зони відповідальності. Це не лише призводить до втрати часу, а й підриває управлінську логіку всередині міністерств і відомств.
Наступною проблемою аналітик вважає відсутність координації. Як він пояснює, це стосується як розмежування зон відповідальності між міністерствами та відомствами, так і загальної культури взаємодії. Вернівський наводить приклад, коли інституції не можуть узгодити навіть базові кроки — хто відповідає за реалізацію, хто за контроль, а хто за результат. У такій системі не працює навіть горизонтальна співпраця між підприємствами, які мали б об’єднуватись навколо ключових ланцюгів виробництва чи логістики. В умовах війни ця відсутність скоординованості стає особливо небезпечною.
Останній чинник, на якому він зосереджується, — це прагнення зберегти статус-кво. Як підкреслює Вернівський, в Україні залишається значна частина еліт і гравців ринку, які звикли до довоєнного стану справ. Вони протидіють змінам, навіть якщо війна диктує нові правила. На його думку, ці люди готові свідомо жертвувати інтересами держави, аби зберегти свій вплив, потоки й позиції. Це означає, що реформи блокуються не лише з технічних чи фінансових причин, а з політичного небажання змінювати розклад сил.
Таким чином, Вернівський викладає п’ять ключових характеристик управлінської неефективності, які, на його переконання, не залежать від конкретних персоналій. Це структурні, поведінкові, інституційні особливості, які утримують Україну в стані внутрішньої слабкості навіть під час зовнішньої загрози. Він не пропонує прямолінійних рішень, але ставить акцент на необхідності глибокої трансформації підходів до управління — від системної координації до повного перегляду пріоритетів і відмови від штучного піару.
Павло Вернівський висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції.
