Перший рік другої каденції Трампа: геополітичні підсумки та наслідки для світового порядку
20 січня виповнюється рік, як Дональд Трамп вдруге став президентом США. Це лише чверть його каденції, але вже зараз можна оцінити наслідки його правління. За цей рік Сполучені Штати продемонстрували радикальне зміщення традиційних зовнішньополітичних орієнтирів: старі механізми безпеки похитнулися, союзники опинилися в стані недовіри, а міжнародне право перестало виконувати роль стабілізатора. Рік Трампа відзначився крахом старої моделі світу, персоналізацією зовнішньої політики і трансформацією партнерських відносин у систему торгу та перевірки лояльності.
Внутрішня політика Трампа
Після інавгураційної промови 20 січня 2025 року багато хто сподівався, що Дональд Трамп на тлі гострої критики свого попередника Джо Байдена встановить порядок, але не так сталося, як гадалося. За цей рік стало остаточно зрозуміло, що США дедалі більше рухаються в бік авторитаризму, і це явище в американській історії виглядає майже безпрецедентним. Звичайно, в історії США були періоди, коли президент мав надзвичайні повноваження: Лінкольн під час громадянської війни або Рузвельт у часи Великої депресії та Другої світової. Втім, зараз ситуація виявилася іншою: інституції створювалися для того, щоб діяти за правилами, і раніше навіть сильні президенти в значній мірі дотримувалися цих обмежень. Тепер демонстративно відкидаючи правила, Трамп зумів зламати систему, показавши, що навіть розгалужені перевірки і баланси не завжди спроможні стримати президента, який активно формує політичний порядок чітко під себе.
Як виявилося, у внутрішній політиці Трамп не досяг жодних заявлених передвиборчих цілей. Частково він може рапортувати про певні успіхи в сфері контролю за нелегальною міграцією: деяку частину людей депортовано, приплив нових нелегалів скоротився. Однак у масштабі мільйонів людей, які живуть в США нелегально, це виглядає як дрібниця. Депортації самі по собі проблему не вирішують, бо потрібні системні кроки з легалізації, яких адміністрація Трампа не пропонує, обмежуючись ідеями «чистоти нації» та жорстких заходів. Підтримка цього серед частини населення існує, але реальні наслідки цих дій стають очевидними, коли на вулицях великих міст виникає напруга, а депортовані позбавляються будь-яких прав і соціальних гарантій. При цьому фінансові витрати на такі операції є величезними і суперечать передвиборчим обіцянкам економії Держбюджету.
Крім того, інші питання внутрішньої політики виглядають ще менш втішно. Інфляцію так і не вдалося приборкати, вона навіть прискорилася, хоча нові тарифи поки не призвели до різких стрибків цін. Витрати на медичну сферу скорочуються, і багато операцій, які раніше для громадян були безкоштовними, тепер стають платними. Масові звільнення держслужбовців, включно з відданими співробітниками міністерств, створили додаткове напруження в суспільстві. В результаті навіть обмежені успіхи в сфері міграційної політики не компенсують очевидного зростання соціальної невдоволеності.
Внутрішня політика Трампа демонструє, що він успішно змінює баланс влади всередині країни, але при цьому фактичних досягнень, які б стабілізували економіку чи покращили життя громадян, практично немає. Його рішучість і готовність порушувати правила, які десятиліттями забезпечували стабільність державних інститутів, перетворює країну на поле експерименту, де адміністративний контроль і персональна влада президента стають сильнішими за традиційні механізми демократії, а самі інституції виявляються не готовими до такого тиску.
Слід відмітити, що одним з ключових важелів стала судова система. Трамп призначав суддів значно активніше, ніж будь-який попередній президент, і це позначилося на рішеннях. Більшість суддів, яких він призначив, схиляються на його користь, навіть ті, кого призначили інші республіканці, часто приймають рішення, які його підтримують. У порівнянні з ними, судді, призначені демократами, значно менше ухвалюють рішень на користь адміністрації. Ця концентрація впливу на судову гілку влади створила новий формат управління, за яким формальні механізми перевірок уже не гарантують незалежності, а громадські та фінансові інституції, які раніше покладалися на стабільність законодавчого та судового середовища, змушені адаптуватися до нових правил гри.
Вкрай важливим є те, що протести проти політики Дональда Трампа у 2025 році набули небачених масштабів і продемонстрували глибоке невдоволення громадян. У квітні 2025 року мільйони американців вийшли на вулиці всіх 50 штатів, в тому числі у Вашингтоні, висловлюючи неприйняття нових управлінських рішень, централізації влади та використання зовнішньої допомоги як важеля тиску. Тоді організатори зосередилися на децентралізованих акціях, що охопили сотні тисяч людей по всій країні, замість того щоб концентруватися лише у столиці, і цей підхід виявився ефективним, демонструючи мобілізаційний потенціал громадянського суспільства.
У жовтні 2025 року протестний рух набув ще більшої системності та символічного масштабу. 18 жовтня у 50 штатах відбулося понад 2700 акцій під лозунгом «Без королів» («No kings»), в них взяли участь мільйони американців. Причиною стала не лише зовнішня політика та управлінські рішення Трампа, але й внутрішні кризи, зокрема шатдаун уряду, припинення фінансування державних установ і масові відпустки держслужбовців. Строкатість учасників — від працівників державного сектору до культурних і громадських організацій — свідчить про те, що політика Трампа викликала невдоволення широких соціальних груп, при цьому протести стали системним елементом громадянського тиску.
Разом обидві хвилі показують, що навіть у найбільш стабільній демократії концентрація влади, хаотичні рішення та персоналізація політики здатні мобілізувати суспільство у масштабному протестному русі. Він не лише сигналізує про невдоволення громадян, а й потенційно впливає на подальші рішення адміністрації.
Зовнішня політика Трампа
Повернення Дональда Трампа на пост президента США в 2025 році стало подією, яка радикально змінила баланс сил у світовій політиці. Вже в перші тижні року стало зрозуміло, що його підхід до геополітики базується не на системних стратегічних планах, а на імпульсивних, часто непередбачуваних рішеннях, які одночасно демонструють силу Америки і підривають традиційні інституційні механізми впливу.
Відмова від багатосторонніх угод, скасування кліматичних зобов’язань і зменшення ролі міжнародних організацій стали елементом стратегії, яка концентрує владу в федеральному керівництві та залишає союзників перед вибором: підлаштовуватися або втрачати значення. Ця політика підриває довіру країн до США і ставить під сумнів їхню надійність в світі, де непередбачуваність дій великої держави є очевидною.
Водночас торгова політика Трампа, яка включала масові мита на імпорт з Європи, Азії та союзних держав, перетворила економічні інструменти на засіб геополітичного тиску. Це не лише сповільнило глобальні потоки інвестицій і зменшило обсяги виробництва, але й створило прецедент, коли економічні відносини використовуються як примусове посилення політичного впливу. Наприклад, Трамп заявив, що з 1 лютого США запроваджують 10% мита на імпорт щодо низки європейських країн, пояснюючи це «питанням Гренландії». Тобто небажанням європейських союзників, насамперед Данії, враховувати стратегічні інтереси Вашингтона в Арктиці. Обмеження стосуватимуться Данії, Норвегії, Швеції, Франції, Німеччини, Великої Британії, Нідерландів і Фінляндії.
Разом з тим внутрішні економічні успіхи США, які демонструвалися зростанням фондових індексів, виявилися поверхневими, бо не компенсували посилення соціальної нерівності та падіння реальної купівельної спроможності населення. Такий дисбаланс між зовнішньополітичною агресивністю і внутрішньою економічною стабільністю створює передумови для глибоких структурних криз.
У сфері безпеки та військових відносин рік правління Трампа ознаменувався його спробами переглянути роль НАТО та інших міжнародних організацій, вимагаючи від союзників збільшення витрат на оборону і одночасно ставлячи під сумнів колективні зобов’язання. Такі дії є проявом принципу, згідно з яким «сильний диктує умови», що суттєво послаблює інституційну спроможність альянсів. На глобальному рівні це призводить до невизначеності та потенційної ескалації конфліктів, оскільки партнери не можуть прогнозувати реакцію США у кризових ситуаціях, а противники відчувають слабкість коаліційного стримування.
Нещодавно президент США ініціював створення Ради миру (міні-ООН), яка має стати майданчиком для обговорення ключових глобальних конфліктів, включно з війною в Україні та кризою на Близькому Сході. На перший погляд, це можна розглядати як спробу формалізувати переговорні процеси, але на практиці структура ради виглядає як інструмент персонального впливу Трампа на світовий порядок. Причому склад учасників, порядок денний і пріоритети визначаються виключно ним, а не міжнародним консенсусом. Крім того, він вимагає від країн, які прагнуть отримати постійне місце в його новій Раді миру, внести щонайменше 1 мільярд доларів.
За рік перебування на посаді Дональд Трамп активно демонстрував власні успіхи, заявляючи, що він завершив численні війни. Насправді ж ніяких реальних суттєвих досягнень в цьому плані немає. Навпаки, відносини з ключовими союзниками погіршилися, а напруга в глобальних конфліктах лише зросла. Парадоксально, але одночасний відхід США від серйозних конфліктів з Китаєм і Росією лише підсилює нестійкість міжнародного порядку. Політика Трампа скоріше руйнує засади, на яких десятиліттями будувалася американська дипломатія, і перетворює світ на арену нерегульованих суперечок замість впорядкованого порядку.
Трамп позиціонує себе як месія миру, але фактична політика США суперечить цій риторичній заяві. Так, 22 червня 2025 року американські військові завдали ударів по трьох іранських ядерних об’єктах у Фордо, Натанзі та Ісфахані, що стало черговим сигналом про готовність застосовувати силу у стратегічно важливих регіонах. При цьому подібна логіка повторюється і в Латинській Америці – 4 січня командування збройних сил Венесуели повідомило, що під час спецоперації США загинули щонайменше 24 представники венесуельських сил безпеки, довівши загальну кількість жертв до 56 осіб. Ці приклади демонструють, що реальна зовнішня політика адміністрації Трампа суперечить його деклараціям про мир, а силові методи залишаються ключовим інструментом впливу, навіть коли риторика наголошує на стабільності та переговорах.
Слід зазначити, що мережа альянсів, яка десятиліттями забезпечувала США вплив і стратегічну силу, почала поступово слабшати. Трамп намагається діяти за моделлю «America alone», де Сполучені Штати сприймаються як хижак, який може нав’язувати власну волю будь-кому. Однак така стратегія обмежена ресурсами, і навіть ця країна не здатна одночасно протидіяти потужним суперникам і зберігати глобальну впливовість. В результаті адміністрація Трампа обирає для прямих дій відносно слабких або непідготовлених гравців, таких як Венесуела, тоді як відносини з Москвою і Пекіном позбавлені чітких принципів і послідовності.
Як бачимо, зовнішня політика Дональда Трампа демонструє радикальну трансформацію геополітики, де ключову роль відіграє не стільки стратегічне планування, скільки персональна логіка президента та прагнення встановити нові правила гри на світовій арені. Його риторика і дії демонструють поєднання відкритої агресії щодо союзників, спроб перегляду глобальних балансів сил і одночасного формування власних форматів взаємодії, що дозволяють йому контролювати дискусію про безпеку і мир на свій розсуд.
Наприклад, Гренландія, яка стала символом стратегічної амбіції Трампа, показала, що президент готовий кидати виклик міжнародним нормам, трактуючи території як об’єкти прямого американського впливу. Його погляди на острів як на ключову геостратегію демонструють, що рішення приймаються більше під впливом персональних уявлень про національну безпеку, ніж на основі колективних оцінок союзників. Це призвело до серйозної напруги у відносинах з Європейським Союзом, де Брюссель змушений був переосмислити роль США як стабільного партнера та шукати власні механізми стримування, бо Трамп дедалі частіше виступає не як координатор альянсів, а окремий актор, який диктує умови.
Більшість американців теж не підтримує агресивних планів щодо Гренландії, і будь-які спроби силового захоплення загрожують серйозним внутрішнім і міжнародним конфліктом. Ця ситуація створює для Трампа унікальний виклик – його амбіції зустрічаються з реальними обмеженнями, і навіть риторика «хижака» виявляється недостатньою для досягнення поставлених цілей.
Взагалі у відносинах з ЄС 2025 рік показав глибоку розбіжність між обов’язками союзників та транзакційним підходом Трампа. Він послідовно наголошував на необхідності збільшення оборонних витрат європейськими країнами та одночасно вчиняв дії, які сприймалися як погрози економічними або територіальними претензіями. Це створило атмосферу непередбачуваності: зараз союзники змушені враховувати не лише зовнішні загрози, а й внутрішньоамериканську динаміку, де будь-який крок може бути продиктований особистими амбіціями президента, а не спільними інтересами. У підсумку відносини, які історично спиралися на певну довіру і колективні домовленості, трансформувалися в серію короткострокових, часто імпульсивних рішень, що змушує Європу шукати незалежні стратегії безпеки і економічної стабільності.
В результаті політики Трампа Європа зазнала перетворень у статусі союзника. Контракти, зобов’язання і безпека стали предметом торгу, а погрози територіального характеру — навіть якщо спершу подані як жарт — тепер сприймаються серйозно. Публічне знецінення НАТО і демонстративна гра на невизначеності підкреслюють, що США більше не підтримують глобальний порядок, а формують систему відносин, де вплив і гарантії залежать від платоспроможності і лояльності партнерів. Це перетворює альянси на механізм інструменталізації, а не стабільності. У цій атмосфері міжнародне право втрачає значення, а його місце займає пряма мова сили: хто сильніший — той і правий.
Риторика Трампа щодо України, Росії та Китаю демонструє це найяскравіше: системної стратегії немає, є лише оцінка вигоди, іміджу та короткострокових цілей. При цьому Україна стала тестовою територією для нової логіки, де союзницька підтримка вимірюється не принципами, а тим, наскільки держава готова виконувати умови адміністрації США. Цей досвід вчить, що партнерство тепер будується не на стабільності та взаємній довірі, а на готовності догоджати, іноді ціною національних інтересів.
Водночас Трамп закладає нову глобальну архітектуру, де міжнародні інституції не реформуються, а трансформуються — організовуються клуби «потрібних країн», де членство визначається лояльністю, а не загальноприйнятими правилами. В цій системі Україна і Європа опинилися в ситуації, коли доводиться рахуватися не з міжнародними нормами, а емоційним станом і амбіціями президента США. Стиль його політики – хаотичні заяви, публічні образи, підміна стратегічних рішень, шоу і гра на невизначеності – перетворився на метод психологічного, політичного і економічного тиску на країни. Причому Україна та її союзники перебувають в постійному стані перевірки, чи витримає їх система і наскільки США готові дотримуватися власних заяв.
У цій моделі міжнародних відносин Україна дедалі менше розглядається як повноцінний партнер з власним голосом і довгостроковими інтересами. Натомість вона все частіше опиняється в ролі простору для маневрів — місця, де великі гравці перевіряють межі допустимого, обмінюються сигналами й коригують власні стратегії. Водночас риторика Трампа щодо підтримки нашої країни зберігається, але її зміст все більше стає розмитим: гучні заяви про намір майже негайно завершити війну та вплинути Росію співіснують з поступовим згортанням санкційної логіки або переведенням її в режим очікування. Виникає відчуття, що тиск використовується не як інструмент досягнення справедливого результату, а розмінна монета в ширшій геополітичній грі.
Допомога Україні в такому підході дедалі частіше набуває символічного характеру. Замість системних рішень — довгих програм, зрозумілих гарантій і прогнозованих кроків — з’явилися лише окремі жести, які добре виглядають у новинах, нескінченних переговорах, але мало що змінили в досягненні миру. Однак на цьому тлі дедалі помітнішим став інший вимір — ресурси України. Питання корисних копалин подається Трампом як раціональна економічна необхідність, але звучить як торг: допомога в обмін на доступ.
Такий підхід зсуває акценти з солідарності на вигоду і поступово змінює саму рамку взаємин. Україна перестала бути суб’єктом, який захищається від нападу з боку РФ, і перетворилася на об’єкт інвестиційних розрахунків та вигоди. Особливо показовою стала поява риторики «ви нам винні». Вона підміняє поняття союзництва, яке за визначенням передбачає спільний ризик і відповідальність. Коли ж допомога подається як аванс або борг, зникає моральний вимір підтримки, а разом з ним і довіра.
У підсумку, за річний період правління Дональда Трампа геополітична роль США не визначилася системною стратегією підтримки стабільності, миру та міжнародного порядку, а скоріше є прагненням до персонального контролю над геополітичною ситуацією, імпульсивністю та нав’язуванням власних правил гри. Дії президента США демонструють, що його політика перетворилася на поєднання демонстрації права сили, а не сили права. Вона також свідчить про вибіркові мирні ініціативи, залишаючи світ у стані підвищеної невизначеності та ризику.
