У ситуації, коли країна воює на виснаження, а кожна бюджетна гривня має перетворюватися на дрони, зв’язок і медтехніку, питання “хто саме отримує гроші на розробку” перестає бути теоретичним. ІА “ФАКТ” вже писало про те, що в технологічних та оборонних стартапах саме жіночі команди дають більше доходу з кожного долара, але отримують менше грошей, пізніше й на гірших умовах.
В оборонці до цього додаються закриті “клуби своїх”, тендерні комітети, де простіше довірити контракт “своєму пацану з передової”, і феномен “чоловіка-вивіски”, без якого жінці – CEO часто взагалі не відкривають двері. У результаті найефективніша частина ринку системно недофінансована, а рішення, які могли б рятувати життя, доходять до війська повільніше.
Для платників податків це не історія про “рівність”, а про те, що держава за наші гроші купує не завжди найкраще, а найзручніше для вже існуючих мереж впливу. Менше довіри до women led-команд означають менше й пізніше фінансування, менше тестів і повільніші поставки на фронт, а значить, гірше оснащені підрозділи й вищу ціну війни. І паралельно – вужчі горизонти для наших дочок, які могли б проєктувати дрони й будувати стартапи, але наштовхуються на стіну з упереджень задовго до того, як їхні ідеї доходять до полігону.
Красива картинка в стратегіях проти “вакууму довіри” на практиці
І це тим більш парадоксально, що на рівні офіційних політик усе ніби влаштовано правильно й сучасно – принаймні на слайдах для партнерів. Створено кластер Brave1, який став конвеєром між розробниками й військовими, партнером НАТО на форумах оборонних інноваторів і точкою входу для іноземних інвесторів. На платформі – тисячі рішень, сотні команд, виробництво оборонної продукції зросло порівняно з довоєнним рівнем у рази. Кількість виробників дронів – від кількох компаній до сотень.
Міноборони відкриває жінкам бойові посади, створює мережу гендерних радників, декларує нульову толерантність до домагань. У Збройних силах служать десятки тисяч жінок, з них тисячі – офіцерки, тисячі – безпосередньо в районі бойових дій.
У цивільному технологічному секторі жінки вже складають значну частку фахівців і C-level-позицій, особливо після 2022 року. В deftech жінки очолюють великі акселератори, фонди, освітні екосистеми та продукти на кшталт LifesaverSIM, Farsight Vision, Victory Drones.
На рівні публічної картинки все виглядає прогресивно: українських фахівчинь і фаундерок регулярно запрошують на форуми НАТО, вони сидять у панелях про технології й оборону.
Але в розповідях самих засновниць усе це складається в парадоксальний “вакуум довіри”. Формально тебе кличуть у робочі групи, ставлять поруч із генералами на сцені. А в реальних переговорах з державними структурами й інвесторами ти живеш “під мікроскопом”: кожне слово й рішення перевіряють прискіпливіше, ніж у колеги-чоловіка. Щоб тобі повірили так само, треба бути “вдвічі кращою”, як це формулюють самі фаундерки.
У війську тримається стереотип “армія – для чоловіків”: дослідження показують, що жінки часто мають вищу освіту, кращу дисципліну й менше порушень, але при цьому стикаються з недовірою “їм не місце біля зброї”, браком спорядження та окремими випадками харасменту.
Перші публічні історії про домагання доходять до звільнення кривдників тільки через роки. Ця культура неминуче просочується і в deftech: коли жінка – CEO заходить у “закриті кабінети”, формально в неї ті самі повноваження, але неформальні чоловічі мережі – чати, кулуарні зустрічі, виїзди на полігон – часто залишаються закритими.
Запуск її продукту затягується, тестування ставлять “у чергу”, контракти проходять більше кіл погоджень просто тому, що ніхто не хоче “ризикувати” з нетиповою фігурою. Аналогічний продукт “своїх хлопців” за таких самих вхідних умов може йти швидше.
З НАТО й іноземними партнерами схожа історія. На рівні політик Альянс має окремий вектор Women, Peace and Security, демонстративно залучає українських жінок-лідерок до діалогів. Але в реальних переговорах українські фаундерки описують ситуації, коли іноземні військові або інвестори відверто дивуються, що перед ними – жінка – CEO оборонної компанії, і просять: “давайте ще поговоримо з вашим технічним директором-чоловіком”.
Усе це означає просту річ: якщо до тебе вдвічі довше придивляються, ти проводиш більше раундів демонстрацій і змушена возити з собою чоловіка-кофаундера “для легітимності”, твій контракт із Міноборони, НГУ чи міжнародним замовником підписується пізніше. А це значить, що конкретна система зв’язку, дрон чи медичний тренажер з’являється на фронті не цієї зими, а наступної.
Де закінчується сексизм і починаються зламані інститути
На цьому місці легко сказати: “ось, у всьому винен сексизм”. Частково це правда, але реальність складніша. З одного боку, є “тверді” факти сексизму: зокрема, структурний перекіс венчурних грошей, інші, жорсткіші питання й вимоги до жінок на пітчах, відверті фрази на кшталт “нам потрібна компанія з чоловіками на передовій, а не з дівчатами”; здивування іноземних партнерів, коли бачать жінку – СЕО оборонного стартапу, й прохання “поговорити ще з кимось більш технічним”.
З іншого боку, є жорсткі правила воюючої держави, які торкаються всіх – незалежно від статі: хаотичні й мінливі правила бронювання для критично важливих підприємств, експортні обмеження на оборонну продукцію, токсичне правове поле, де помилка може закінчитися кримінальною справою.
І чоловіки, і жінки-фаундери потрапляють під удар, коли держава бачить софт як “додаткову послугу”, а не оборонну технологію, коли військкомат не визнає бронювання, коли експортні ліцензії видають місяцями. Тут джерело проблеми – якість інститутів, а не стать конкретної людини.
Сильна позиція – не закривати очі ні на одне, ні на інше. З одного боку, називати сексизм сексизмом там, де є подвійні стандарти в грошах і доступі до рішень. З іншого, чесно аналізувати бізнесові помилки самих фаундерів та фаундерок, а також системні перекоси регуляції, які однаково тягнуть на дно будь-яку команду.
Від діагнозу до дії: що можуть змінити держава, інвестори й фаундерки
Звідси логічне питання: що можна зробити на рівні держави, інвесторів і самих фаундерок. Щоб участь жінок в оборонних технологіях мала не лише символічний зміст, а й практичний ефект на фронті, замало говорити про “рівні можливості” – потрібні приземлені управлінські рішення. Для держави це означає в першу чергу навести лад із правилами гри.
Логіку, яку вже тестує Brave1, – відкритий реєстр проєктів, зрозумілі критерії відбору, публічні історії з грантами, – варто розтягнути на бронювання, великі закупівлі та експорт: тоді вирішальними стають якість продукту, результати полігонних тестів і здатність серійно виробляти, а не те, хто як виглядає на нараді. Плюс до цього потрібні не разові тендери “до кінця року”, а багаторічні рамкові контракти: якщо Міноборони вже планує закупівлі мільйонів дронів на роки вперед, логічно відбирати постачальників одразу на кілька років: це дає змогу стартапам спокійно будувати цехи, інвестувати в людей і планувати розвиток, а не виживати від тендера до тендера.
І ще одна критично важлива річ – дані. Держава має просто почати рахувати й публікувати, яку частку грантів, тендерів і експортних ліцензій отримують компанії з жінками серед фаундерів; це не про квоти, а про те, щоб вчасно побачити, чи не перетворюється ринок на закритий клуб “своїх хлопців”.
В інвесторів має бути своя ділянка роботи. На першому фільтрі можна справді зробити “сліпий” відбір: дивитися на продукт, метрики та комплаєнс без імен і фото засновників. Дослідження показують, що навіть у класичному світі музики перехід до “сліпих” прослуховувань різко скоротив гендерні перекоси в оркестрах, бо відсікає частину несвідомих упереджень на вході.
У венчурі, де жінкам частіше ставлять “оборонні” питання про ризики замість “про зростання”, такий крок теж може частково вирівняти поле гри. Не менш важливо, щоб фонди чесно проговорювали свої вимоги до оборонних стартапів у відношенні юрисдикції, експортного контролю, наявності бойових тестів та формату угоди; тоді фаундери, незалежно від статі, розумітимуть, до якої планки їм доростати, а не намагатимуться вгадати “таємні критерії”.
І третє – внутрішні цілі щодо різноманіття: частина європейських і міжнародних фінансових інституцій уже давно ставить собі KPI на інвестиції в women led та “гендерно чутливі” бізнеси, розуміючи це не як благодійність, а як окремий клас ефективних проєктів. Для українського deftech логічно прив’язувати такі зобов’язання саме до оборонного треку, де будь-яке підсилення ефективності дуже буквально конвертується в дрони, зв’язок і збережені життя.
У самих фаундерок теж є важелі впливу, і це не тільки про “боротися з сексизмом”. Їм вигідно не варитися поодинці, а збиратися в живу мережу жінок у deftech – з обміном контактами, спільними кейсами, можливістю одним голосом виходити до Міноборони, Мінцифри чи Brave1, коли якісь правила працюють криво.
Паралельно важливо будувати не декоративний, а справжній нетворкінг із військовими: не просто ставити ветерана “в шапку сайту”, а регулярно їздити на полігонні тести, говорити з командирами, слухати, що болить у підрозділів, і залучати цей досвід у продукт.
І, нарешті, важлива холодна самокритика: кожну зірвану угоду чи програний тендер варто розбирати не тільки через призму упереджень, а й через суху бізнес-оптику: як працювали продажі, чи все гаразд із комплаєнсом, чи вистачає компетенцій у команді й чи є реалістичний план масштабування. Це не скасовує факту, що сексизм існує, але не дає йому перетворитися на універсальне й зручне пояснення будь-якого провалу.
Тетяна Вікторова
