У країні триває війна на виснаження. Оборонні технології перетворюються на окрему галузь економіки, а будь-який збій у цій машині рахується не у відсотках ВВП, а у втрачених життях. На цьому тлі питання, хто саме будує дрони, системи зв’язку й симулятори тактичної медицини – чоловіки чи жінки – перестає бути “про рівність” і стає частиною розмови про обороноздатність.
Після звіту конференції Female Founders Journey стало видно просту, але неприємну арифметику. Лише близько 18% технологічних стартапів в Україні мають жінок серед засновників. При цьому команди з жінками-фаундерками в середньому дають у 2,5 раза більше доходу з кожної інвестованої одиниці, але отримують приблизно на третину менше фінансування й довше проходять усі кола фандрейзингу (пошуку фінансування).
У Центрально-Східній Європі близько 1% венчурного капіталу дістається командам, де всі фаундери – жінки, тоді як переважна більшість грошей іде до суто чоловічих команд. Для “мирних” ринків це вже суттєвий перекіс. Для оборонки – це питання не тільки справедливості, а й боєздатності. Жінки-фаундерки в deftech розповідають, як живуть “під лупою”, як їхню компетентність системно ставлять під сумнів, як західні партнери та навіть представники НАТО щиро дивуються, коли бачать жінку на позиції СЕО оборонної компанії.
На цьому фоні український оборонно-технічний сектор уже працює на мільярдних оборотах, створює тисячі робочих місць і може стати однією з опор повоєнної економіки. Якщо з нього виштовхують або без потреби “перевіряють” половину таланту, це дається взнаки на кількості дронів, систем зв’язку, симуляторів тактичної медицини та аналітичного софту, які реально доходять до фронту.
Хто ці жінки, як вони потрапили в оборонку, як працюють гендерні бар’єри в грошах і контрактах, що відбувається на рівні держави, військових і НАТО та що потрібно змінити, щоб участь жінок у deftech була не “про картинку”, а про результат.
Хто ці жінки і як вони опинилися в оборонці
Якщо дивитися на конкретні біографії, багато фаундерок і лідерок deftech прийшли не з “класичної” оборонки, а з мирних сфер – ІТ, управління проєктами, подієвого бізнесу, активізму та волонтерства.
Так, Наталія Кушнерська за освітою лінгвістка. 15 років очолювала івент-агенцію Diplomat Service, реалізувала понад 50 великих міжнародних проєктів. Після повномасштабного вторгнення її досвід керування складними системами перейшов в оборону: вона очолила кластер Brave1 та Фонд розвитку інновацій і стала однією з ключових менеджерок, які інтегрують державу, інженерів та бізнес в єдину екосистему оборонних інновацій.
Вікторія Яремчук до війни працювала в українському ІТ, здобула MSc in Technology Management. Вже під час повномасштабної війни разом із командою заснувала Farsight Vision – компанію, що перетворює дані з дронів на високоточні 2D/3D-карти місцевості для планування операцій. Це перехід від “мирного” R&D і продуктової аналітики до battlefield intelligence, де те, як ти збираєш і обробляєш дані, буквально впливає на успіх штурмів і збережені життя.
Окрема видатна категорія – жінки, які прийшли з фронту або багаторічного волонтерства. Марія Берлінська спочатку була операторкою безпілотника на Донбасі, потім створила школу аеророзвідки. З початком повномасштабної війни разом з командою розгорнула проєкт Victory Drones і Центр підтримки аеророзвідки. Через їхні програми вже пройшли десятки тисяч військових; підготовлені там оператори щоденно впливають на точність ударів і якість розвідки.
Люба Шипович до війни працювала в США в ІТ та публічній політиці, була однією з ключових організаторок української діаспори. Після 2022 року перезапустила діяльність в Україні, зокрема як засновниця фонду Dignitas, який системно забезпечує Сили оборони безпілотниками та навчає операторів, опираючись на управлінський досвід і міжнародні контакти.
Є ще одна, майже невидима ззовні, але критична група: жінки, які заходять у deftech не як фаундерки, а як комунікаційниці, продуктові менеджерки чи аналітикині. Вони розбираються, як насправді працює продукт, і потім “людською мовою” пояснюють це військовим, інвесторам і держзамовникам.
Досить типовою є історія, коли маркетологиня приходить у оборонний стартап “просто робити комунікацію”, а за кілька місяців стає центральним вузлом між інженерною командою, бригадою на фронті й грантовими програмами. Без такого “перекладу” навіть дуже класна розробка легко лишається гарним прототипом для презентацій, а не доходить до підрозділів.
Жінки у війську як джерело ідей
Паралельно змінюється й сам фронт. Наразі у Силах оборони служать більше 100 000 жінок, тисячі – в бойових підрозділах: медикині, водійки, операторки й екіпажі БпЛА. Саме ці жінки “з полів” часто стають джерелом нових рішень: одна після важкого поранення побратима розуміє, що навчання тактичній медицині треба переносити в симулятори; інша бачить, як постійно губляться відео та дані з дронів, і приходить до ідеї аналітичної платформи. Частина з них потім іде в розробку чи тестування продуктів – і це той самий реальний “вхідний квиток”, який неможливо придумати в теплому кабінеті.
Є й історії про цивільних жінок, які взагалі не мали військового бекграунду, але пішли на курси операторів БпЛА після місяців обстрілів у власному місті – з дуже простою мотивацією: мати хоч якийсь контроль над тим, що відбувається, і реальний вплив на оборону.
Якщо узагальнити ці біографії, “формула входу” в deftech майже завжди складається з трьох елементів: контакт із війною, цивільна компетенція та нетворк. Власна служба, загибель чи поранення близьких, роки волонтерства в певний момент роблять очевидним, що “просто донатити” вже замало. Хочеться впливати не тільки на кількість закуплених турнікетів чи дронів, а й на ефективність системи: як навчають, як збирають дані, як ухвалюють рішення.
У Берліні тригером став досвід аеророзвідки у 2014–2015 роках, у Шипович – розуміння, що її “західні” навички управління й фандрейзингу можна перетворити на тисячі реальних дронів і навчальні програми, а не лише на пости в соцмережах.
Проєктний менеджмент, софтверна розробка, дата-аналітика, логістика, продажі – усе це конвертується у виробництво дронів, навчальні програми, системи розвідки чи медичні симулятори.
Кушнерська переносить у Brave1 логіку великої івент-агенції: дедлайни, бюрократію, роботу зі спонсорами й державними замовниками – тільки тепер це грантові програми, форуми, пітчі й полігонні випробування. Яремчук переносить досвід побудови складних цифрових продуктів у Farsight Vision, де йдеться про інтеграцію ШІ, картографії й геоаналітики в реальний бойовий цикл.
В декого точкою входу стає співзасновник-військовий, контакти в бригадах, участь у Brave1, Defence Builder, IRON та інших кластерах. Сам по собі диплом чи щире бажання “допомагати армії” не дають доступу до ринку. Як правило, жінка-фаундерка або тягне в команду ветерана або офіцера як co-founder чи CPO, або роками вибудовує особисту довіру з військовими, або заходить через формалізовані конкурси й акселератори, де перші пілоти йдуть “по правилах”, а не “по знайомству з генералом”.
Додатково у лідерські ролі жінок виштовхнули війна й мобілізація чоловіків: за 2021–2023 роки кількість жінок у бізнесі зросла, а близько 60% нових ФОПів відкривають саме жінки – це історичний максимум. Базова економіка вже частково тримається на жіночому підприємництві, й частина цього потоку неминуче заходить в оборонку, особливо там, де потрібні організація, логістика й менеджмент.
Паралельно політика й медіа роблять видимими конкретні імена – Яремчук, Кушнерська, Берлінська, Шипович та десятки менш медійних засновниць і менеджерок. Це знижує поріг входу для наступної хвилі: так школярка чи студентка можуть бачити, що в deftech сидять не лише “бородатий айтішник і полковник”, а й люди з гуманітарною, бізнесовою чи волонтерською біографією.
Чим більше таких шляхів відкривається, тим менше ми втрачаємо людського капіталу, який інакше пішов би в бьюті-індустрію, “звичайний” маркетинг чи еміграцію. І тим більше шансів, що технологія, яка завтра врятує комусь життя на позиції, сьогодні народиться не в кабінеті оборонного заводу, а в голові жінки, яка ще вчора робила івенти, керувала SaaS-продуктом або збирала перші FPV як волонтерка.
Венчур: різні питання – різні чеки
Сухі цифри кажуть самі за себе: в Україні лише 18% техстартапів засновані жінками, але жіночі команди в середньому генерують у 2,5 раза більше доходу з кожного долара інвестицій і все одно отримують менше грошей і значно пізніше, ніж чоловічі. У Центрально-Східній Європі близько 1% венчурного капіталу заходить у стартапи з “чисто жіночою” командою, тоді як 94% йде до чоловічих, а змішані команди ділять між собою залишок.
Найефективнішу частину ринку інвестори й замовники системно недофінансовують, у тому числі в оборонці. Дослідження показують: на пітчах чоловікам і жінкам ставлять різні за змістом питання. Чоловікам – “про зростання”: як швидко будете масштабуватись, який потенціал ринку. Жінкам – “про запобігання провалу”: що буде, якщо не витягнете, як мінімізуватимете ризики. Ті, з ким говорять у “оборонній” логіці, в результаті залучають менші чеки.
У Female Founders Journey зробили спостереження, що до жіночих команд частіше чіпляються за фінансові прогнози, вимагають “більш зрілих” метрик і більш чіткого шляху до прибутковості на стадії, де чоловічим командам цього ще не ставлять. Жінки проходять довші раунди, отримують більше відмов і врешті змушені погоджуватися на менші суми й гірші умови.
Для українського deftech це виглядає так: є два стартапи з однаковим рівнем технології (наприклад, система обробки відео з дронів). Чоловічій команді дають $500 000 на 18 місяців runway, жіночій – $300 000 на 12 місяців і нижчу оцінку. Перша може спокійно закласти кілька ітерацій полігонних тестів, інтеграцію з BMS за стандартами НАТО. Друга змушена “різати кути”: менше інженерів, менше тестів, більше вигоряння фаундерки, яка половину часу витрачає не на продукт, а на нескінченний фандрейзинг.
Є й пряміші кейси. Одна із засновниць авіаційного софту розповідає, як інвестори її запитували: “А чому саме ви – CEO? Чи є у вас чоловік-партнер по бізнесу?”. Це не просто неповага, це сигнал самому інвестору: “я їй не дуже довіряю”. Далі – передбачувано: ще один раунд сумнівів, “давайте ще подивимося”, відкладені рішення. У воєнний час “зайві” 3–6 місяців, поки команда вибиває гроші, означають строк, коли на фронті немає потрібного софту чи дронів.
Державні тендери та “нейтральність на папері”
Формально оборонні тендери гендерно нейтральні. На практиці по всьому світу бізнеси, що належать жінкам, рідше подаються на публічні закупівлі й ще рідше там перемагають. У вітчизняній оборонці додається свій культурний шар. Більшість тендерних комітетів, експертних рад, робочих груп – переважно чоловічі й дуже “проармійські” за духом. Психологічно простіше довірити контракт компанії, яку представляє ветеран “з передка” чи сивий конструктор, ніж молодій жінці, навіть якщо її продукт об’єктивно кращий.
Результат для women led-компаній виглядає так: більше вимог до додаткових пілотних проєктів та полігонних випробувань, більше повторних презентацій “старшим”, те, що чоловічій команді зарахують як “потенціал, допиляєте по ходу”, у випадку жінок стає підставою відкласти рішення.
Кожне додаткове коло узгоджень означає додаткові місяць-два без контракту та стабільного грошового потоку. В умовах воєнної економіки це не просто ризик для стартапу, а пряме відтермінування поставок на фронт.
Закриті “клуби” й чоловік-вивіска
Усе це підсилюється закритими “клубами спілкування”: чатами, зустрічами на полігонах, неформальними виїздами, де задовго до тендерів народжуються ранні домовленості про нові продукти. Жінок туди часто не кличуть – іноді “з турботи” (“там буде жорстко”), іноді за інерцією. У підсумку чоловічі команди раніше дізнаються, що певній лінійці бригад терміново потрібен новий тип безпілотника чи рішення для радіорозвідки, і встигають “зашити” себе в технічне завдання.
Ще один наслідок – феномен “таскати з собою чоловіка-вивіску”. Коли CEO – жінка, але військові, чиновники чи іноземні партнери наполягають “поговорити ще й з технічним директором-чоловіком”, у команді часто з’являється формальний співзасновник або консультант, якого возять на всі критичні зустрічі. Для бізнесу це означає розмивання частки засновниці, додаткові витрати часу й ресурсів, а також дублювання функцій.
Тобто гендерні упередження тут буквально конвертуються в дорожчі трансакційні витрати та слабші позиції women led-команд у власному ж бізнесі.
Що це означає для платників податків і економіки
Оборонний техсектор уже створює тисячі робочих місць для інженерів, виробничників, логістів, менеджерів. Коли ринок менш закритий і прозорий, у регіонах з’являються заводи, майстерні, сервісні центри з нормальними зарплатами, а не лише вакансії “водій” або “охоронець”.
Більш різноманітні команди означають кращі продукти. Глобальні дослідження показують, що компанії з вищою часткою жінок у топ-менеджменті помітно частіше мають прибутковість вище середньої, а компанії з найнижчою різноманітністю системно відстають. У контексті оборони це означає менше “гаджетів заради гаджетів” і більше рішень, які реально враховують досвід медиків, зв’язківців, операторів безпілотників.
Якщо екосистема оборонних технологій відкрита для жінок, у доньки пересічного українця з’являються додаткові траєкторії: інженерка безпілотників, аналітикиня, фаундерка стартапу, а не лише “традиційні” професії. Це впливає на те, які зарплати й можливості будуть у його родини через 5–10 років.
І навпаки: коли найефективніші за віддачею на інвестицію команди системно недофінансовують, держава й платники податків отримують не завжди найкраще, а те, що комфортно існуючим мережам впливу. Це банально неефективне використання грошей, зібраних з усіх нас.
Тетяна Вікторова
