Гонка за сировиною: Європа намагається не відстати у глобальному змаганні за стратегічні ресурси
Прагнучи посилити обороноздатність, Європа розпочинає переозброєння — та виявляє, що її власна ресурсна база вже критично обмежена. Ключові мінерали — від фосфатів до ванадію й титану — необхідні не лише для виробництва зброї, а й для високотехнологічного обладнання, зокрема мікрочипів, які нею керують. Без надійного доступу до цієї сировини континент ризикує у критичний момент опинитися в залежності від зовнішніх гравців.
Світова конкуренція за стратегічні ресурси вже розпочалася. Сполучені Штати, Китай, Туреччина та інші великі держави активно скуповують родовища по всьому світу або прагнуть встановити контроль над новими джерелами видобутку. Навіть заява Дональда Трампа про інтерес США до купівлі Гренландії, багатої на рідкісні метали — не фантазія, а частина реальної геополітичної стратегії.
На цьому тлі Європейський Союз вживає запізнілих, але рішучих кроків. У 2023 році ЄС ухвалив Закон про критичну сировину (CRMA). Він визначає 34 види ресурсів, без яких неможливо підтримувати промислове виробництво і оборонну інфраструктуру. Документ вимагає, аби щонайменше 10% такої сировини видобувалося в ЄС, а 40% — перероблялося в межах Європи.
Спершу закон розробляли як інструмент для “зеленого переходу” — зокрема, щоб забезпечити доступ до літію для акумуляторів електромобілів. Але контекст змінився: війна, загроза енергетичної і технологічної залежності, необхідність посилення обороноздатності висунули нові вимоги.
У цьому новому геополітичному ландшафті Європа змушена шукати надійних виробників. Одним із них стала норвезька компанія Norge Mining, яку заснував швейцарець Майкл Вурмсер. Компанія планує почати видобуток фосфатної породи поблизу Егерсунда на південному заході Норвегії у 2029 році. Ця порода містить не лише фосфат, необхідний для добрив, а й ванадій і титан — метали, що критично важливі для оборонної промисловості. За оцінками, запаси становлять 70 мільярдів тонн фосфату, що робить це родовище найбільшим з відомих у світі.
У відповідь на співпрацю ЄС пообіцяв компанії фінансову підтримку в обмін на забезпечення континентальних компаній доступом до сировини.
Попри надії на демократичних партнерів, таких як Норвегія, Європа навряд чи зможе обійтися без імпорту з країн з авторитарними режимами — зокрема Китаю та Туреччини. Додаткову складність створює те, що гірничодобувна індустрія в Європі майже зникла, а нові проєкти часто стикаються з опором місцевого населення через екологічні ризики й високі викиди CO₂ при переробці.
«Безпечне постачання ключових видів сировини стане вирішальним фактором для оборони та економічної незалежності Європи», — підсумовує Вурмсер.
Від партнерства до суперництва: як США перестали бути надійною опорою для ЄС у гонитві за сировиною
Ще нещодавно Європейський Союз та США розмовляли однією мовою, коли йшлося про доступ до стратегічної сировини. У 2022 році вони спільно з низкою розвинутих країн запустили партнерство з безпеки корисних копалин — амбітну угоду про спільне забезпечення ресурсної стабільності. Тоді цей пакт виглядав як надійна запорука спільного майбутнього: Держдепартамент США гордо заявляв, що співпраця допоможе створити надійну та безпечну систему постачань.
Та ця епоха згуртованості залишилась позаду. В умовах загострення геополітики США дедалі більше діють у власних інтересах, навіть коли це йде врозріз з потребами союзників. Сировина — нова геополітична зброя, і Вашингтон дедалі частіше поводиться не як стратегічний партнер, а як конкурент.
Показовий момент — лютий 2023 року, коли США запровадили чергові торговельні обмеження щодо Китаю. У відповідь Пекін не забарився і буквально за кілька годин оголосив експортний контроль на п’ять ключових металів, включаючи вольфрам — важливий компонент для військової промисловості. Китай, який торік забезпечив 80% світових поставок цього ресурсу, нагадав Заходу, хто нині контролює глобальний ринок критичних матеріалів.
І хоча Європа поки не відчула прямого удару, сигнал однозначний: епоха вільного обміну закінчується. Ресурси стають інструментом тиску, а колишні партнери — новими центрами сили. Для ЄС, який десятиліттями покладався на торгівлю та дипломатію, це означає кінець звичної моделі.
Відповіддю на ці виклики мав би стати Закон про критичну сировину (CRMA). Окрім квот на власний видобуток і переробку, він також передбачає прискорення погоджень для нових гірничодобувних проєктів. Проте реальність суттєво відстає від амбітних планів. Навіть у Норвегії — країні, де гірничодобувна галузь має державну підтримку та загалом сприятливий інвестиційний клімат, процес розгортання проєктів триває роками. Наприклад, компанія Norge Mining провела перше пробне буріння ще у 2020 році, але фактичний видобуток металів заплановано лише на 2029-й. Тож маємо дев’ять років очікування навіть за ідеальних умов.
У таких умовах ЄС змушений шукати не просто партнерів, а політично стабільних і демократичних союзників, які поділяють його бачення сталого розвитку й безпеки. США нині навряд чи можна віднести до цієї категорії, особливо після демонстративних спроб Дональда Трампа розіграти карту Гренландії проти Данії.
Тож найближчим союзником стає Норвегія — країна з високими екологічними стандартами, потужною ресурсною базою і спільним з ЄС стратегічним баченням. У нинішньому світі, де метал стає ціннішим за нафту, надійність партнера означає більше, ніж гучні дипломатичні заяви.
CRMA: стратегічна автономія на папері
На тлі нової геополітичної реальності, коли стратегічна сировина стає зброєю у великій грі, Європейський Союз намагається захистити себе за допомогою нового законодавчого інструменту — Закону про критичну сировину (Critical Raw Materials Act, CRMA). Його ухвалення стало відповіддю на залежність ЄС від зовнішніх постачальників — передусім Китаю, який домінує на ринку понад 20 ключових металів.
CRMA був офіційно представлений Єврокомісією у березні 2023 року як спроба забезпечити ресурсну незалежність і безпеку постачань. Закон визначає перелік критичних та стратегічних сировинних матеріалів — від літію та кобальту до рідкісноземельних елементів — і встановлює чіткі цілі:
- до 2030 року не менше 10% внутрішнього видобутку
- щонайменше 40% переробки сировини має відбуватися всередині ЄС,
- щонайменше 15% критичних матеріалів — із рециклінгу,
- і не більше 65% залежності від одного зовнішнього постачальника.
Ці цифри звучать обнадійливо. Але вони потребують реальних рішень на рівні держав — а не лише амбіцій на рівні інституцій. Найбільшим гальмом лишається повільний дозвільний процес. Сьогодні відкриття нової шахти в Європі може зайняти від 10 до 15 років — занадто довго для доби, коли ринки реагують на геополітичні сигнали в режимі реального часу.
CRMA, зокрема, пропонує спростити та прискорити процедури погодження нових гірничодобувних, переробних і рециклінгових проєктів, скоротивши їхній розгляд до максимум 24 місяців. Це повинно допомогти країнам-членам запускати виробництво швидше. Та чи вдасться це зробити на практиці, враховуючи спротив екологічних активістів, громади та національні бюрократії — питання відкрите.
Інший важливий елемент CRMA — посилення міжнародного співробітництва. ЄС планує укладати «стратегічні партнерства» з країнами, які мають необхідні ресурси, але також поділяють європейські цінності — політичну стабільність, верховенство права, екологічні стандарти. Ідея в тому, щоби зменшити ризики постачання не лише через географічну диверсифікацію, а й через «ціннісну фільтрацію» партнерів.
Тобто CRMA — це не лише про економіку, а й про політику. Про те, з ким Європа хоче й може співпрацювати у світі, який усе менше схожий на глобальний ринок і все більше на арену стратегічної конкуренції.
Між цінностями та сумнівним партнерством
Європа опиняється перед жорстким вибором: або залишатися вірною власним демократичним цінностям, або гнучко підлаштовуватися під реалії геополітики, де сировинні багатства зосереджені в руках не завжди надійних режимів. У прагненні зменшити залежність від одного джерела постачання, ЄС все частіше звертає погляд у бік держав із сумнівною репутацією — автократичних, корумпованих або політично нестабільних.
У цьому контексті дедалі частіше звучать заклики до “прагматичної дипломатії”. Так, відновлення контактів з Туреччиною відбувається на тлі все більшої потреби в стратегічній сировині, попри те, що політична ситуація в країні демонструє тривожні сигнали. Арешт мера Стамбула Екрема Імамоглу, популярного опозиціонера і потенційного конкурента Ердогана, змусив Брюссель знову згадати про принципи, однак уже без впевненості, що їх можна поставити вище за інтереси безпеки.
Цей випадок є симптоматичним: він яскраво показує, як важко Європі дотримуватись високих стандартів у світі, де ресурси — це нова зброя, а торгівля ними — поле битви. Надалі перед ЄС постане ще більше моральних дилем: наскільки далеко він готовий піти в компромісах, аби не залишитися без критично важливої сировини?
Канада: недооцінений союзник у боротьбі за стратегічні ресурси
Серед партнерів, з якими ЄС прагне вибудувати стійкий ланцюг постачання стратегічних ресурсів, Канада посідає особливе місце. Це одна з небагатьох країн світу, яка одночасно має значні поклади критичних мінералів, стабільну демократію, високі екологічні стандарти та спільні із Заходом стратегічні інтереси.
По-перше, вона володіє значними запасами багатьох критичних мінералів, зокрема нікелю, літію, кобальту та графіту — ключових компонентів для зеленої трансформації. Канадський гірничодобувний сектор вже давно вирізняється високими стандартами прозорості, дотриманням екологічних норм і повагою до прав корінних народів. Це робить Канаду не просто постачальником, а партнером, чия модель розвитку резонує з європейськими цінностями.
По-друге, між ЄС та Канадою вже існує договірна база: Угода про вільну торгівлю CETA, яка хоч і застосовується тимчасово, суттєво спростила двосторонню торгівлю, включаючи вивіз сировини. У 2023 році ЄС і Канада підписали Меморандум про взаєморозуміння щодо співпраці в галузі критично важливих мінералів, в якому йдеться не лише про експорт, а й про спільні інвестиції, сталий видобуток і розвиток технологічних ланцюгів доданої вартості.
Для ЄС це шанс диверсифікувати постачання, зменшити залежність від автократій і зробити ставку на партнерство, яке має майбутнє. Для Канади — це можливість посилити роль на глобальному ринку, зокрема у сфері зеленої енергетики, акумуляторів та електромобільної індустрії.
Однак і тут не варто перебільшувати темпи змін. Підготовка родовищ, погодження з місцевими громадами, будівництво інфраструктури — це роки. Але на відміну від ризикованих угод з автократами, інвестиції у відносини з Канадою — це довгострокова безпека й геоекономічна стійкість.
