8 травня – дата, що увічнює перемогу над нацизмом, – водночас є нагадуванням про момент, коли людство вперше опинилося на межі самознищення. Саме у післявоєнний період було закладено основи ядерного стримування – концепції, що мала забезпечити “мир через баланс страху”. Та чи справді світ навчився жити з ядерною зброєю? Сьогодні, через вісім десятиліть по завершенні війни, знову звучать погрози щодо її застосування. Історичні паралелі стають небезпечно прямолінійними: війна в Європі, відновлення мови “екзистенційної боротьби” й надмірна залежність від військової сили як аргументу у міжнародній політиці.
Сьогоднішнє повернення дискурсу про ядерне стримування у центр європейських стратегічних дебатів свідчить не лише про зміну безпекового середовища, але й про кризу концептуальної ясності. Попри широке використання термінів на кшталт “ядерного щита” чи “гарантій безпеки”, залишається незрозумілим, на які саме механізми спирається ця риторика і наскільки вона відображає реальний стан справ. У нових геополітичних умовах, коли авторитарні лідери демонструють готовність використовувати ядерну риторику як інструмент тиску, варто поставити під сумнів ефективність класичної моделі стримування. Чи здатна вона справді гарантувати стабільність, чи ж ми маємо справу з небезпечною ілюзією контролю?
Коли страх став стратегічною доктриною
Свого часу концепт ядерного стримування сформувався не як гарантія миру, а як відповідь на страх тотального знищення. Його логіка парадоксальна: запобігти війні, погрожуючи війною. Після Другої світової, на тлі бомбардувань Хіросіми і Нагасакі, стало очевидним: ядерна зброя – це не просто новий вид озброєння, а цивілізаційний ризик. У 1950-х роках США й СРСР почали розвивати свої арсенали, паралельно народжуючи теорію “гарантованого взаємного знищення” (Mutually Assured Destruction, MAD). Суть була проста й жахлива: жодна сторона не наважиться натиснути кнопку, знаючи, що отримає удар у відповідь, який не залишить шансів на виживання.
У роки Холодної війни це стримування працювало радше як стратегічне рівняння, ніж як моральна позиція. Військові аналітики і політики створили цілі системи обчислення “прийнятних втрат”, “другого удару” та “вікна вразливості”. Ядерна доктрина перетворилася на розрахунок із мільйонами людських життів у колонці “побічні втрати”.
Попри це, саме страх втрати контролю над ядерною ескалацією змусив обидві наддержави сісти за стіл переговорів. Договори про контроль над озброєннями – SALT, START, Договір про нерозповсюдження – стали спробою бодай частково зменшити ризики. Але навіть ці документи не були гарантією безпеки, лише крихкою домовленістю між раціональними акторами. А що, коли лідери виявляться нераціональними?
Сьогодні ми бачимо, як стара парадигма дає тріщини. Світ, де кількість держав з ядерною зброєю зросла, а рівень передбачуваності впав, дедалі менше нагадує біполярний порядок часів Холодної війни. Концепція стримування, яка будувалась на взаємному страху й контролі, дедалі частіше виглядає як рудимент минулої епохи, що не враховує ані нових типів конфліктів, ані персоніфікованої, часто імпульсивної політики сьогодення.
Ядерне стримування — це небезпечна ілюзія
Після завершення Холодної війни здавалося, що епоха ядерної загрози залишилася в минулому. Але з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну ця ілюзія розвіялася. Президент РФ Володимир Путін регулярно вдається до натяків на можливість застосування ядерної зброї, а повернення Дональда Трампа до Білого дому й його заяви про умовність солідарності всередині НАТО лише посилили тривогу в Європі.
На цьому тлі у Німеччині, як і загалом у Європі, дедалі частіше вживають метафори на кшталт “ядерного щита” чи “гарантії ядерної безпеки”. Вони звучать в етерах і за круглими столами з такою впевненістю, ніби йдеться про щось конкретне та надійне. Насправді ж це лише демонструє глибоке нерозуміння того, як працює ядерна стратегія і як багато у ній залежить не від абстрактних систем, а від рішень конкретних політичних лідерів.
Міф про “ядерний щит”
Поняття “ядерного щита” – це не більше ніж евфемізм. Воно створює хибне враження, що Європа може сховатися під якоюсь захисною парасолькою від ядерної катастрофи. Але в реальності ядерне стримування не має нічого спільного з пасивною обороною. Воно передбачає, що потенційний агресор утримається від нападу лише тому, що боїться гарантованої ядерної відповіді.
Простіше кажучи: погрози працюють лише тоді, коли за ними справді стоїть готовність застосувати зброю. Прецеденти існують — згадаймо Хіросіму й Нагасакі. Після цих трагедій світ отримав жахливий урок: перетин ядерного порогу призводить до страждань, які важко навіть уявити.
Сьогодні чимало політиків і коментаторів свідомо чи підсвідомо обирають вірити лише в теорію стримування. Їм зручніше говорити про баланс сил, ніж замислюватися над тим, що станеться, якщо бодай один із гравців натисне червону кнопку. Людська психіка не витримує масштабів потенційної катастрофи. Саме тому в психології існує термін “психічне оніміння” – стан, коли розум блокує здатність уявити трагедії колосального масштабу, такі як ядерна війна.
Глобальному суспільству потрібна чесна розмова про те, що ядерне стримування – це не страховка, а “гра” на межі ядерної прірви. Надія на “ядерний щит” не гарантує безпеки, вона лише підживлює фальшиве відчуття контролю. А в реальності світ балансує над прірвою, у якій вирішальне слово має не система, а воля окремих людей, таких, як Путін чи Трамп.
Стримування в епоху непередбачуваності: чому стара логіка більше не працює
Сьогодні концепція ядерного стримування стикається з викликами, яких не передбачали її творці. Насамперед, це поява нових, менших ядерних держав, які не вписуються в логіку класичного біполярного стримування. Північна Корея, Індія, Пакистан, Ізраїль – кожна з них діє у своєму регіональному контексті, нерідко за відсутності ефективних механізмів комунікації або стримування за західними моделями. Аналітики RAND Corporation ще у 2018 році попереджали, що нові ядерні гравці частіше керуються емоціями, національним престижем або внутрішньою політикою, ніж холодним стратегічним розрахунком (RAND, Understanding Nuclear Deterrence in an Era of Strategic Competition, 2018).
Другий виклик – це персоніфікована політика та нестабільність лідерства. У ХХ столітті, попри ідеологічне протистояння, світові ядерні арсенали контролювали апарати, засновані на бюрократичній раціональності. Сьогодні дедалі більше залежить від волі конкретної особи. Погрози Путіна про можливе застосування ядерної зброї проти України та Заходу – тому яскраве підтвердження. Як зазначає дослідник Бенджамін Валентіно, “концентрація прийняття рішень у руках одного лідера знижує поріг ядерної ескалації”. Таке середовище вразливе до імпульсивних дій, прорахунків, або навіть просто помилкових оцінок ситуації.
Третій чинник – це поява нових типів загроз, зокрема кіберпростору. Якщо раніше стримування базувалося на контролі над фізичними пусковими механізмами, сьогодні експерти попереджають: кібератака на систему раннього попередження або на командно-контрольні інструменти може спричинити помилкову ескалацію (Carnegie Endowment for International Peace, Cyber Deterrence and Nuclear Stability, 2021). При цьому жоден міжнародний договір поки не регулює кібервразливості у сфері ядерної безпеки.
Четверта загроза – ерозія міжнародних угод. З моменту виходу США з Договору про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності (INF) у 2019 році, система обмежень, яка роками стримувала гонку озброєнь, фактично зруйнована. Нова START-угода між США і Росією – останній залишок договірної архітектури, але вона теж опинилася під загрозою розпаду на тлі війни в Україні.
Нарешті, слід враховувати загрозу “тактичного” або обмеженого застосування ядерної зброї. Деякі аналітики, зокрема Метью Кроніґ із Atlantic Council, попереджають, що спокуса використати “малий” ядерний заряд у локальному конфлікті не така вже й немислима. А це кардинально знижує ядерний поріг, який упродовж десятиліть вважався непорушним.
Отже, сучасна епоха – це не час для романтизації ядерного стримування як “гарантії безпеки”. Навпаки, вона демонструє, наскільки крихка ця концепція і як легко вона може перетворитися на фатальну ілюзію.
Що замість стримування: пошук альтернатив у добу глобальної вразливості
Коли концепція ядерного стримування дедалі більше нагадує гру з вогнем, постає закономірне запитання: які альтернативи існують? Чи здатен світ відмовитися від стратегії, що тримається виключно на взаємному страху?
Перша альтернатива – глобальне ядерне роззброєння. Це звучить утопічно, але має під собою юридичну основу. У 2017 році Генасамблея ООН ухвалила Договір про заборону ядерної зброї (TPNW), який уперше прямо забороняє її розробку, випробування, зберігання і застосування. Станом на 2024 рік 70 країн ратифікували договір. Проблема, однак, у тому, що жодна з ядерних держав цього не зробила. США, Росія, Франція, Китай і Велика Британія відмовляються навіть визнавати TPNW легітимним. Тож нині цей договір є радше моральним, ніж практичним важелем.
Друга альтернатива – посилення архітектури контролю над озброєннями. Це означає не тільки повернення до угод на кшталт START або INF, але й створення нових, які враховують сучасні реалії, зокрема розвиток гіперзвукової зброї, автономних систем та кіберзагроз. Ініціативи на кшталт Stockholm Initiative або Vienna Process намагаються створити майданчик для такого діалогу. Та без участі ключових гравців – Росії, Китаю, США – будь-яка угода ризикує залишитися декларативною.
Третій шлях – перехід до доктрини “невикористання першим” (No First Use, NFU). Такий підхід передбачає офіційну відмову ядерної держави від ініціативного застосування зброї – лише у відповідь. Китай і Індія формально дотримуються цієї політики. Але більшість ядерних держав, зокрема США, зберігають право на “превентивний” удар. Перехід до універсальної NFU-доктрини не усуне ризики, але зменшить імовірність ядерної ескалації через помилку чи непорозуміння.
Четверта альтернатива – регіональні без’ядерні зони. У світі вже діють такі угоди – Латинська Америка (Договір Тлателолко), Африка (Пеліндабська угода), Південно-Східна Азія (Бангкокська угода). Вони показують, що без’ядерний статус може бути частиною регіональної ідентичності й безпеки. Запровадження подібної зони в Європі наразі виглядає фантастично, але як довгострокова ціль – це альтернатива, яка заслуговує на увагу.
І нарешті – демілітаризація безпеки як така. Це означає поступовий зсув акценту з озброєнь на дипломатію, інституції та довіру. У світі після Другої світової саме ці механізми – ООН, ОБСЄ, багатосторонні альянси – допомагали уникати великої війни. Повернення до цієї логіки може стати єдиною стратегією, яка не просто стримує конфлікти, а знижує ймовірність їхнього виникнення.
Ядерне стримування – це стратегія з минулого. Альтернативи до неї потребують політичної волі, дипломатичного терпіння й готовності до складних компромісів. Але саме в них – шанс на безпеку, засновану не на страху, а на спільній відповідальності.
