17 вересня 2025 року президент Польщі Кароль Навроцький вирушає з першим державним візитом до Берліна та Парижа. Формально це нагода підтвердити стратегічні зв’язки Варшави з ключовими партнерами в ЄС. Фактично йдеться про одну з найбільш чутливих тем сучасних польсько-німецьких відносин: репарації за злочини Другої світової війни.
Візит уже викликав широкий резонанс у Німеччині, Франції та самій Польщі, адже питання репарацій не лише розколює політичний клас, а й стає тестом на те, наскільки Варшава може поєднувати моральний аргумент історичної справедливості із прагматизмом сучасної дипломатії.
“Без репарацій немає примирення”
З перших днів президентства Навроцький визначив тему репарацій центральною для своєї політики пам’яті. Його меседж простий: німці винні полякам – і не лише у відновленні знищених культурних цінностей, а й у фінансовій компенсації за руйнування та злочини війни.
На відміну від своїх попередників, Навроцький прямо ставить під сумнів чинність декларації з 1953 року, коли уряд Берута під тиском Москви відмовився від претензій до Німеччини. На думку президента, цей документ був нелегітимним і не може визначати сучасні відносини.
“Ми маємо моральний обов’язок вимагати справедливості, – заявив він у нещодавньому інтерв’ю, – бо тільки через репарації можливе справжнє примирення”.
Навроцький актуалізує тему не лише у міждержавних контактах, а й у внутрішній політиці, роблячи її своєрідною “осьовою лінією” власної легітимації. Для нього репарації – це не просто історичний борг, а ключ до сучасної ідентичності Польщі як держави, що здобула право на повагу завдяки жертвам війни та своїй нинішній ролі у захисті Європи. Під час заходів пам’яті на Вестерплатте 1 вересня він заявив: “Для того, щоб побудувати партнерство з нашим західним сусідом, засноване на правді та добрих стосунках, ми повинні нарешті вирішити питання репарацій від німецької держави, чого я, як президент Польщі, однозначно вимагаю для спільного блага. Для нашого майбутнього. Репарації не будуть альтернативою історичній амнезії. Але Польща, як держава на передовій, Польща, як найважливіша держава на східному фланзі НАТО, потребує репарацій від німецької держави. Бо лише багатство, яке не є гріхом, є добрим“, – заявив Навроцький.
Дипломатія обережності: позиція уряду
Водночас уряд Дональда Туска й Міністерство закордонних справ, очолюване Радославом Сікорським, дотримуються більш стриманої лінії. Аргумент простий: морально Польща безумовно має рацію, але з юридичного погляду справа є “безнадійною”.
Сікорський публічно нагадав, що питання репарацій фактично було закрито ще на Потсдамській конференції 1945 року: компенсації з німецької зони радянська сторона мала передавати Польщі, проте Москва їх переважно привласнила. “Цікаво, – зауважив дипломат з іронією, – що серед тих, хто найгучніше вимагає грошей від Берліна, майже не чути закликів до Москви”.
Така позиція викликає напруження всередині польського політикуму: президент наполягає на темі, яка мобілізує електорат і вписується у національну історичну нарацію, а уряд намагається уникати конфронтації, розуміючи її практичну безрезультатність.
Французький контекст: ширша європейська гра
Не менш важливою є друга частина турне – зустріч з Еммануелем Макроном у Парижі. Для французької сторони тема репарацій не є центральною; у фокусі перебувають економічні відносини та дискусії навколо угоди ЄС–Mercosur.
Втім, Навроцький прагне винести питання історичної справедливості на рівень загальноєвропейської дискусії. Це дозволяє Варшаві позиціонувати себе як державу, що вимагає від ЄС чутливості до національних травм Центрально-Східної Європи.
Інформаційні перекручення і внутрішня полеміка
Симптоматично, що напередодні візиту в польських медіа поширилася історія про “репарації з італійського KPO” — начебто Рим профінансує компенсації для жертв фашизму коштом Фонду відновлення ЄС. Насправді йшлося про внутрішній італійський механізм, що не має стосунку до спільних європейських ресурсів.
Цей випадок показав, наскільки тема репарацій може стати полем для політичних маніпуляцій. Для одних вона – символ національної гідності, для інших – інструмент мобілізації електорату. А для європейських партнерів Польщі – потенційне джерело напруження в і без того складній внутрішній архітектурі ЄС.
Декларація 1953 року: відмова під диктатом Москви
Ключовим аргументом у суперечці навколо репарацій є декларація уряду Болеслава Берута від 24 серпня 1953 року. У ній Польща, підконтрольна тоді комуністичному режиму, офіційно відмовлялася від подальших репараційних претензій до Німецької Демократичної Республіки. Цей крок трактувався як “акт соціалістичної солідарності” в рамках радянського блоку, але фактично був політичним рішенням, продиктованим Кремлем.
Історики наголошують: документ ухвалювався не у Варшаві, а в Москві, де Сталін прагнув зміцнити контроль над НДР і водночас закріпити поділ Німеччини. Польща, як залежний сателіт, була змушена формально відмовитися від компенсацій, які могли б підважити економіку східнонімецької держави.
Цей контекст пояснює, чому сучасні польські політики – від правих до центристів – вважають декларацію нелегітимною. Вона не відображала волі польського суспільства і не була самостійним кроком суверенної держави. Саме на цьому наполягає нині президент Кароль Навроцький: відмова 1953 року не може вважатися остаточним і юридично чинним закриттям питання репарацій у відносинах між Польщею та об’єднаною Німеччиною.
Федеративна Республіка Німеччина також не виплачувала Польщі прямих двосторонніх репарацій після Другої світової війни.
Потсдамська конференція (1945) передбачала, що Польща отримуватиме компенсації не безпосередньо від Німеччини, а через Радянський Союз. Радянська сторона брала репарації з радянської окупаційної зони Німеччини та мала ділитися частиною з Польщею. Фактично ж Москва залишила більшість ресурсів собі.
Водночас, у подальші десятиліття ФРН здійснювала окремі виплати польським громадянам, але вони мали характер не репарацій, а “гуманітарних компенсацій”:
У 1972–1975 роках ФРН виплатила Польщі приблизно 1,3 млрд німецьких марок у вигляді кредитів та програм допомоги, зокрема як жест доброї волі після “Варшавського договору” 1970 року.
У 1990-х роках, після об’єднання Німеччини, було створено Фонд “Пам’ять, відповідальність і майбутнє”, з якого фінансувалися виплати колишнім примусовим робітникам і жертвам нацистських злочинів, серед них і десяткам тисяч громадян Польщі.
Але всі ці заходи Берлін категорично не називав репараціями. Німецька правова позиція така: питання компенсацій закрите Потсдамом і відмовою 1953 року, тому можливі лише “добровільні виплати гуманітарного характеру”.
Давня суперечка: позиція Берліна та юридичні контраргументи
Тема репарацій періодично спливала й раніше. Ще у 2017 році уряд ФРН заявляв, що питання військових репарацій щодо Польщі “остаточно врегульовано”. На пресконференції в Берліні заступниця речника уряду Ульріке Деммер нагадала: у 1953 році Варшава офіційно відмовилася від подальших виплат, і пізніше цю позицію неодноразово підтверджувала.
Однак у розпорядженні польських медіа виявилася правова експертиза, проведена ще 2004 року для Сейму, яка стверджувала протилежне. Один із її авторів, берлінський адвокат Стефан Хамбур, наголошував: декларація від 24 серпня 1953 року стосувалася лише НДР і не може поширюватися на сучасну об’єднану Німеччину. Відтак, за його словами, немає правового документа, що остаточно закривав би шлях до претензій.
Того ж року міністр оборони Польщі Антоні Мацеревич відверто заявив: Німеччина повинна компенсувати Польщі не лише матеріальні втрати, а й злочини, вчинені проти польського народу в 1939–1945 роках.
Цей епізод демонструє, що напруження довкола репарацій має тривалу інерцію: Берлін послідовно наполягає на закритті питання, тоді як у Варшаві раз за разом з’являються політичні сили, готові його відновлювати. Сьогодні президент Навроцький фактично підхоплює цей дискурс і піднімає його на найвищий державний рівень.
Чи є шанс на реальний результат?
Експерти сходяться на думці: шансів на юридичні чи фінансові репарації від Німеччини практично немає. Однак політичний і символічний ефект може бути значним.
Для внутрішньої політики Польщі — це спосіб зміцнити легітимність Навроцького як президента, що відстоює національні інтереси.
Для відносин з Німеччиною — фактор напруги, який ускладнює діалог, але водночас нагадує Берліну про нерозв’язані травми минулого.
Для ЄС загалом – тест на те, чи здатна спільнота враховувати різні меморіальні історії своїх членів, не перетворюючи їх на джерело конфлікту.
Візит Кароля Навроцького до Берліна та Парижа – це не просто дипломатична подія. Це спроба поставити тему репарацій у центрі європейської дискусії про пам’ять, справедливість і відповідальність. Навіть якщо шансів на конкретні виплати практично немає, символічний вимір залишається потужним: Польща нагадує Німеччині й усьому ЄС, що історія Другої світової війни досі є політичною реальністю, а не лише сторінкою підручника.
Як відреагували у Німеччині?
Напередодні першого візиту президента Польщі Кароля Навроцького до Берліна федеральний уряд Німеччини знову чітко заявив, що питання репарацій для Польщі закрите. Водночас замість грошових виплат у Берліні запропонували інший формат відповідальності.
Уповноважений уряду ФРН у справах Польщі, депутат від ХДС Кнут Абрахам наголосив у коментарі для Redaktionsnetzwerk Deutschland, що юридично тема репарацій врегульована. Однак, за його словами, Німеччина має дати “сучасне тлумачення” своїх зобов’язань перед Польщею, враховуючи злочини нацистів часів Другої світової війни.
Політик підкреслив: справжнім проявом відповідальності має бути безпекова підтримка. “Зміцнення безпеки Польщі водночас зміцнює і безпеку Німеччини“, – зазначив Абрахам. Він уточнив, що це може включати фінансову допомогу, передачу сучасних систем озброєння або ж розміщення підрозділів Бундесверу на польській території.
Таким чином, Берлін пропонує Варшаві розглядати гарантії безпеки як практичну альтернативу репараціям.
Як пише видання Spiegel, “вимога репарацій залишається центральним пунктом суперечок у німецько-польських відносинах. Польський правий популіст Навроцький наполягав на виплаті німецьких репарацій як під час президентської виборчої кампанії, так і в річницю вторгнення Німеччини до Польщі 1 вересня. Він також поверне це питання до порядку денного під час свого візиту до Берліна”.
