Понтифік у часи геноцидів, війн і примирення: що Папа Франциск зробив і не зробив для України

Папа Франциск, постать, яка зуміла здивувати світ своїм нетрадиційним понтифікатом і увійшла в історію як перший понтифік з Америки, що попросив пробачення за гріхи Церкви перед корінними народами Канади, помер у віці 88 років.

Його смерть — не лише завершення епохи, а й нагадування про крихкість людського життя, навіть якщо це життя було прожите у центрі духовної влади. Папа, якого нарекли “папою для людей” за простоту, щирість і мужність виходити за межі усталених догм, залишив по собі суперечливий, але глибоко людяний слід. Його прагнення зробити Церкву відкритішою, ближчою до маргіналізованих, спричинило як ентузіазм, так і спротив — і в цьому теж проявилася жива напруга нашого часу між традицією і пошуком нового шляху.

Звістку про його смерть зачитав кардинал Кевін Фаррел у каплиці Дому Святої Марти у Ватикані, де Папа Франциск обрав жити, відмовившись від розкоші Апостольського палацу.

“Сьогодні о 7:35 ранку Єпископ Риму, Франциск, повернувся до дому Отця. Усе його життя було присвячене служінню Господу і Його Церкві”, — сказав Фаррел.

Над Римом задзвеніли дзвони. Вежі храмів мовчки оголосили світові, що ще один світильник згас. Але полум’я, яке він запалив у серцях вірян — і не тільки вірян — не згасне так швидко.

Папа мав серйозні проблеми зі здоров’ям ще з юності: йому видалили частину правої легені через інфекцію. Останні місяці були складними — спочатку бронхіт, а згодом і двостороння пневмонія з астматичним компонентом. Попри лікарські запевнення, що його стан «задовільний», організм не витримав.

Франциск залишив нам урок — про силу смирення, про ціну правди, про необхідність просити пробачення й шукати примирення. Його смерть — це не просто втрата духовного лідера. Це нагадування, що навіть ті, хто носить біле і благословляє мільйони, зрештою відходять туди, де немає титулів, лише душа.

Спадок Папи Франциска в Канаді: коли каяття стає актом історичної справедливості

Серед численних сторінок понтифікату Франциска, особливе місце посідає його глибоке, людяне і сміливе звернення до корінних народів Канади — тих, хто століттями залишався в тіні імперських, церковних і державних травм. У 2022 році, після десятиліть очікувань, Папа нарешті попросив пробачення, спершу у Ватикані, а згодом і на канадській землі, під час шестиденного візиту, який став поворотною точкою в історії взаємин між Церквою та корінними спільнотами.

Це було каяття не лише особисте, а й інституційне, символічне, історичне. На місці одного з колишніх інтернатів у Масквасісі, де колись лунали накази і мовчала правда, 25 липня 2022 року Папа Франциск сказав:

“Я тут, бо перший крок мого покаянного паломництва серед вас — це ще раз попросити прощення. Повторити вам, що мені щиро шкода. Шкода за те, що, на жаль, багато християн підтримали колоніальне мислення влад, які пригнічували корінні народи”.

Ці слова пролунали його рідною іспанською мовою й були перекладені англійською. Вони зустріли відгук — оплески, сльози, мовчазні погляди. Це не була проста церемонія. Це був жест, у якому пролунала багатовікова туга за правдою.

Історія інтернатів примусової асиміляції в Канаді під керівництвом Римо-католицької Церкви, — це не просто темна сторінка минулого. Це жива рана. Примусова денаціоналізація, фізичне й сексуальне насильство, системне руйнування ідентичності, недоїдання, холод, байдужість. Десятки тисяч дітей були відірвані від родин, сотні  ніколи не повернулись. Їхні імена досі шукають на анонімних могилах.

Філ Фонтейн, колишній національний голова Асамблеї перших націй і сам випускник такої школи, назвав момент зустрічі з Папою історичним:

“Без вибачення — неможливе прощення. А без прощення — неможливе зцілення”, — сказав він через рік після візиту.

Звісно, не всі сприйняли вибачення однозначно. Хтось вважав, що Папа мав піти далі. Але навіть під час повернення до Риму він визнав: те, що сталося, — це геноцид. І це визнання теж має важливу силу — силу називати речі своїми іменами.

У березні 2023 року під тиском корінних спільнот Ватикан офіційно відкинув так звану Доктрину відкриття — колоніальний документ, що століттями легітимізував захоплення корінних земель.

Так, жодні слова не повернуть тих, хто не повернувся додому. Жодне вибачення не зніме тягар поколінь. Але осмислене, щире каяття — це перший крок на шляху, де справедливість починає звучати не як абстракція, а як обіцянка дій. Як сказав тоді Корнел Маклін, тимчасовий Великий вождь Асамблеї вождів Манітоби:

“Вибачення не зменшує біль за втраченими дітьми. Але ми закликаємо Церкву йти шляхом примирення — через конкретні дії і справжнє відшкодування”.

Папа Франциск показав, що навіть найбільша релігійна інституція здатна схилити голову. І в цьому схилянні — вища гідність.

Папа Франциск і Україна: між болем війни та пошуком незручного миру

Ставлення Папи Франциска до війни в Україні з самого початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році було складним, неоднозначним і водночас просякнутим щирою тривогою. Його голос лунав у всьому світі як заклик до миру, але для багатьох українців ці слова здавались недостатньо рішучими, надто обережними, а іноді навіть образливими.

До 24 лютого 2022 року Папа Франциск уникав прямих згадок Росії в контексті агресії. Ще у 2019 році, під час зустрічі з представниками Української греко-католицької церкви, понтифік назвав конфлікт на Донбасі “гібридною війною” і висловив занепокоєння гуманітарною ситуацією. Водночас навіть після особистих зустрічей з Володимиром Путіним він утримувався від різкої критики російського керівництва.

Після початку повномасштабного вторгнення Папа Франциск уже 25 лютого 2022 року особисто відвідав посольство Росії при Святому Престолі, щоб висловити занепокоєння війною — безпрецедентний крок у дипломатичній практиці Ватикану. 6 березня 2022 року він публічно закликав: “В ім’я Бога, зупиніть цю різанину!”, назвавши Маріуполь “містом-мучеником”.

У січні 2024 року Папа вперше чітко визнав Росію агресором, згадавши про “майже дворічну широкомасштабну війну, яку Росія веде проти України”.

Заклики до миру й перемир’я

З перших днів повномасштабної війни понтифік закликав до миру. Він говорив про припинення насильства, необхідність гуманітарної допомоги та спільних молитов за Україну.

У грудні 2024 року він запропонував “різдвяне перемир’я” — не лише в Україні, але й у всіх зонах збройних конфліктів. А у лютому 2025-го, у третю річницю повномасштабного вторгнення, Папа назвав цю дату “болючою і ганебною річницею для всього людства”.

На Великдень 2025 року Франциск уже не зміг особисто звернутися до вірян, проте у його благословенні прозвучали слова про Україну “спустошену війною”, і заклик до справедливого миру.

Суперечливі висловлювання: від білого прапора до «двоюрідних братів»

Понтифік неодноразово робив заяви, які викликали нерозуміння чи обурення в Україні. Наприклад, у серпні 2022 року, у День Незалежності України, він назвав загиблу внаслідок вибуху в Підмосков’ї Дар’ю Дугіну “невинною жертвою війни”. Цей жест викликав розчарування в Україні.

У березні 2024 року в інтерв’ю швейцарському телебаченню Папа Франциск сказав, що “сильніший той, хто має сміливість підняти білий прапор і вести переговори”. Попри пояснення Ватикану, що це була метафора про перемир’я, а не капітуляцію, слова Папи спровокували жорстку реакцію Києва.

Ще раніше понтифік називав росіян «великим народом», висловлювався з повагою до “російського гуманізму” та згадував про “гавкіт НАТО біля кордонів Росії”, що, за його словами, міг спровокувати війну. Такі формулювання часто критикували як відтворення російської пропаганди.

У лютому 2025 року він закликав українців “не відповідати ударом на удар” і “пробачати”, визнаючи водночас глибокі рани, які залишає війна.

Також у своїй проповіді на острові Корсика Франциск сказав: “Українці та росіяни — двоюрідні брати. Нехай же порозуміються!”

Хресна хода у 2022 році: обурення в Україні

Одним із найгучніших дипломатичних скандалів у стосунках України і Ватикану стала Хресна хода в Колізеї на Страсну п’ятницю у квітні 2022 року. Під час неї хрест несли дві жінки — українка та росіянка. Цей символічний жест мав на меті примирення, проте був сприйнятий в Україні як намагання знівелювати агресора й жертву.

МЗС України, Українська греко-католицька церква та Православна церква України виступили з критикою, заявивши, що такий “жест” не враховує контекст війни і є болісним для українців. У наступні роки Ватикан уникнув подібного формату участі представників Росії та України в хресних ходах.

Інший епізод — промова у Ватикані в серпні 2023 року, коли Папа звернувся до молоді з Росії словами про “спадщину великої Росії — Петра І, Катерини ІІ”. Попри спроби подати ці слова як заклик до діалогу, в Україні це прозвучало як неприйнятне схвалення імперської риторики.

Попри резонансні висловлювання, Папа Франциск неодноразово виявляв солідарність з українцями. У квітні 2025 року він передав Україні чотири машини швидкої допомоги та гуманітарну допомогу.

Він також кілька разів зустрічався з президентом Володимиром Зеленським — уперше в лютому 2020 року, згодом у травні 2023 року. Окремо понтифік приймав дружин полонених захисників “Азовсталі”, обговорюючи можливу участь Ватикану у гуманітарних місіях.

Франциск неодноразово висловлював готовність приїхати до Києва, але лише за умови поїздки також до Москви. Попри численні запрошення з українського боку, візит понтифіка до України так і не відбувся.

Між пастирем і політиком

Папа Франциск залишив по собі неоднозначний слід, і саме це робить його фігурою, що змушує думати. У його словах часто звучала не та впевненість, до якої звикли політики, а сумнів і пошук. Він не був ідеальним союзником для українського народу, але був тим, хто, попри обмеження, намагався говорити про війну як трагедію для всіх, хто втрачає: і тих, хто бореться, і тих, хто не має змоги сказати, що думає. Його тиша і голос — обидва були важливими.

Сьогодні Папи Франциска більше немає. Але його понтифікат залишив по собі приклад: не мовчати, коли світ кричить. Не боятися просити пробачення, коли правда болить. І не соромитися бути людиною, навіть тоді, коли на тобі біле вбрання намісника Бога на землі.