У ніч на 24 червня 2025 року світ став свідком рідкісного дипломатично-військового спектаклю, що не лише уникнув жертв, але й завершився несподіваним оголошенням перемир’я між Іраном та Ізраїлем за посередництва США. На тлі ескалації напруженості в регіоні Близького Сходу, коли удари з обох боків погрожували перерости у відкриту війну, Іран завдав ракетного удару по американській авіабазі в Катарі. Однак напад виявився не актом ескалації, а навпаки – жестом, ретельно скоординованим для деескалації.
Попереджений – значить врятований
Іранські ракети справді стартували в бік авіабази Аль-Удейд поблизу Дохи, де дислокуються американські сили. Проте удар виявився цілком передбачуваним: іранці попередили про нього заздалегідь як американців, так і катарців. База була евакуйована, ракети перехоплені – жодної смерті, жодного пораненого, навіть техніка залишилась неушкодженою.
Цей сценарій нагадує попередні “символічні відповіді” Ірану – наприклад, атаку 2020 року після вбивства генерала Сулеймані, коли ракети вдарили по фактично порожній американській базі в Іраку, не спричинивши смертей. Схожа логіка діяла й у квітні 2024 року, коли Іран вперше напряму атакував Ізраїль – багато ракет, багато шуму, але мінімальні наслідки.
“Збереження обличчя” як стратегія
Таку тактику колишній аналітик розвідки США Джонатан Панікофф назвав “спланованою хореографією”: Іран продемонстрував силу для внутрішньої аудиторії, але фактично зробив усе, щоб не спровокувати справжній конфлікт. Попередження союзників і ворогів, чітка демонстрація наміру не заподіяти шкоди – це приклад “ескалації з виходом”, тобто ситуації, коли сторони вдаються до контрольованої напруги для подальшого зниження градуса конфлікту.
Цю лінію підтверджують офіційні заяви Тегерана: кількість ракет нібито дорівнювала кількості американських бомб, скинутих днями раніше, а Катар був названий “братньою країною”, якій нічого не загрожує. Навіть повітряний простір країни був заздалегідь закритий.
Трамп – головний модератор?
Дональд Трамп невдовзі після атаки не лише подякував Ірану за “завчасне попередження”, а й оголосив про досягнення “повного і всеосяжного припинення вогню” між Іраном та Ізраїлем. Цей крок викликав подив, адже ще за кілька днів до того він обіцяв Ірану “значно більшу” відповідь у разі нових атак. Це подвійний меседж – погрози та дипломатія – є типовим для зовнішньополітичного стилю Трампа, який у своїй другій каденції поєднує військовий тиск із пропозиціями угод. Його представник у попередніх ядерних переговорах, Стів Віткофф, уже відновив контакт з іранською стороною, хоча Тегеран поки не погоджується на нові раунди переговорів під тиском.
Нафта падає, але питання залишаються
Виключно показовим є факт, що після атаки ціни на нафту не зросли, як це зазвичай буває під час конфліктів на Близькому Сході, а навпаки, впали. Це свідчить про те, що ринки не повірили в реальність масштабної ескалації.
Втім, залишається відкритим питання реакції Ізраїлю. Саме Ізраїль неодноразово завдавав ударів по іранській території останніми тижнями, в тому числі – по ядерному об’єкту у Фордо, і поки що офіційного підтвердження участі у перемир’ї з його боку не надходило.
Мир чи перепочинок?
Іран продемонстрував майстерність у гібридному балансуванні – між внутрішньою потребою у жорсткій відповіді та зовнішньополітичним інтересом не розпочинати війну зі США. Трамп же, схоже, спробував перетворити інцидент на доказ своєї миротворчої ефективності, зробивши крок до нового дипломатичного процесу.
Та чи означає це справжній шлях до миру чи лише чергову паузу перед новим витком конфлікту? Це залежить не тільки від Вашингтона й Тегерана, але й від подальших дій Ізраїлю, який і далі наполягає на демонтажі іранської ядерної програми силовим шляхом.
Перемир’я, що не встояло
Оголошене президентом США Дональдом Трампом “повне і всеосяжне припинення вогню” між Іраном та Ізраїлем 23 червня протрималося лічені години. Увечері того ж дня ізраїльська сторона повідомила про масовані ракетні удари з боку Ірану, зокрема по південних містах, таких як Беєр-Шева, де є загиблі та поранені. Іран, у свою чергу, відкинув звинувачення, заявивши, що після початку перемир’я жодних атак не здійснював, і натомість звинуватив Ізраїль у провокації.
Цей обмін ударами свідчить про глибоку кризу довіри між сторонами. Іран та Ізраїль традиційно трактують події з позицій повної взаємної підозри, і навіть чітко проголошене припинення вогню не сприймається як зобов’язання, а як тактичний інструмент – або для перегрупування, або для демонстративної переваги.
Символічною є реакція Трампа: зранку після ударів він засудив обидві сторони, проте, попри очікування, більше тиснув на Ізраїль, закликаючи не скидати бомби на Іран і не “перетворювати ситуацію на пекло”.
Факт порушення перемир’я показує: без надійного механізму контролю та гарантій безпеки будь-які “угоди” у цьому конфлікті залишаються лише декларативними. Більше того, коли дві сторони вже кілька тижнів обмінюються ударами, мир без грунтовних передумов перетворюється на паузу, а не на стійкий порядок.
Регіональний контекст: позиції Єгипту та Саудівської Аравії
У нинішньому протистоянні регіональні держави займають позиції, що балансують між стриманістю, тривогою та дипломатичним дистанціюванням.
Єгипет, традиційний посередник у багатьох конфліктах Близького Сходу, виступає за негайну деескалацію, проте утримується від різких заяв на адресу будь-якої з сторін. Каїр розуміє: будь-яке загострення в регіоні може дестабілізувати Синай або поставити під загрозу його торгові та енергетичні проєкти (включно з Суецьким каналом та проєктами з видобутку та експорту скрапленого природного газу).
Єгипет також побоюється радикалізації ісламістських угруповань, які можуть скористатися хаосом. Тому Каїр підтримує зусилля США щодо перемир’я, але не виступає відкрито ініціатором жодних переговорів.
Саудівська Аравія, як головний регіональний конкурент Ірану, офіційно утрималася від прямих коментарів щодо перемир’я, проте не приховує стурбованості діями Тегерана. У заяві МЗС Саудівської Аравії звучить заклик до “стриманості та поваги до суверенітету сусідів”, що можна У заяві МЗС Саудівської Аравії пролунали заклики до “стриманості та поваги до суверенітету сусідів”. Ці слова можна трактувати як одночасну критику ударів Ізраїлю по території Ірану та натяк на дестабілізуючу роль самого Ірану в регіоні.
Водночас Ер-Ріяд не зацікавлений у прямому конфлікті – він зосереджується на внутрішніх економічних реформах у межах Vision 2030, і нова війна може зірвати плани щодо залучення інвестицій, зокрема у мегапроєкти на Червоному морі.
Роль Туреччини: між посередництвом і власною грою
На тлі загострення конфлікту між Іраном та Ізраїлем, Туреччина демонструє стриману, але дуже показову позицію. Анкара не зробила гучних заяв ані щодо американських ударів по іранських ядерних об’єктах, ані щодо подальших обмінів ударами між Ізраїлем та Тегераном. Водночас, ця зовнішня стриманість не свідчить про байдужість: Туреччина поважно спостерігає, як конфлікт змінює розстановку сил у регіоні, і, схоже, будує власну гру в тіні.
Туреччина має історично складні, але не вороже-конфліктні відносини з Іраном. Обидві країни співпрацюють у питаннях торгівлі, енергетики, мають спільні інтереси у стабілізації кордонів (зокрема в Іраку та Сирії), але також конкурують за вплив у мусульманському світі. Анкара засуджує санкції Заходу проти Ірану, але не підтримує радикальні кроки Тегерана, зокрема пов’язані з його ракетною програмою чи діями в Сирії.
Водночас, Туреччина є членом НАТО, і це обмежує її можливості відкрито підтримувати Іран у конфлікті зі США чи Ізраїлем. Звідси – дипломатична стриманість, без прийняття однозначної позиції.
Сирійський чинник
І Туреччина, і Іран – впливові актори на території Сирії, де вони підтримують протилежні сторони: Тегеран – режим Асада, Анкара – збройні угруповання сунітської опозиції. Ця конкуренція неодноразово призводила до локальних зіткнень інтересів, проте не переросла у конфлікт. Туреччина не зацікавлена в дестабілізації на південному кордоні, тому намагається утримати баланс навіть на тлі ірансько-ізраїльського протистояння.
Якщо конфлікт перейде у гарячу фазу з розширенням на Сирію чи Ірак, Туреччина, ймовірно, посилить військову присутність у прикордонних зонах, водночас уникаючи прямого зіткнення з іранськими силами.
Шанс на посередництво?
Анкара неодноразово пропонувала собі як посередника у врегулюванні конфліктів на Близькому Сході. Після суперечливого посередництва між Україною та Росією у 2022–2023 роках Туреччина має дипломатичний досвід і потенціал, щоб запропонувати формат переговорів “на нейтральній території”.
Однак у випадку Ірану та Ізраїлю довіра до Туреччини обмежена: Ізраїль з острахом ставиться до емоційної риторики Ердогана, який відкрито критикував дії Тель-Авіва у Секторі Гази.
Утримання Туреччини “над сутичкою” відкриває їй можливість посилити власні позиції в переговорах із Заходом, зокрема у сфері безпеки, енергетики та торгівлі. На тлі західної фрагментації (включно з послабленням єдності всередині НАТО), Туреччина прагне грати роль “контактного посередника”, здатного говорити як із Вашингтоном, так і з Тегераном чи Москвою.
Отже, Туреччина не просто спостерігач – це гравець, який використовує туман війни, аби розширити свою геополітичну маневровість. Хоча вона поки не виступає відкритим ініціатором перемовин, саме Анкара може стати важливою контактною точкою, якщо конфлікт знову загрожуватиме регіональній стабільності – особливо у разі, якщо позиції США ослабнуть, а Ізраїль та Іран увійдуть у затяжне протистояння.
На сьогодні перспектива повернення до Спільного всеосяжного плану дій (JCPOA) виглядає малоймовірною. Після виходу США з угоди у 2018 році та подальших санкцій, Іран поступово порушував дедалі більше положень договору. За оцінками МАГАТЕ, Тегеран вже нагромадив достатньо високозбагаченого урану, щоб “у теорії” створити кілька ядерних боєзарядів протягом кількох тижнів. А остання атака лише зміцнила в Ірані переконання, що жодні вчинки не гарантують безпеки.
При цьому остаточна відмова від переговорного треку не відповідає інтересам жодної зі сторін. США не зацікавлені у тривалому конфлікті в регіоні, особливо на тлі війни в Україні та зростання напруженості в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. ЄС і ООН, зі свого боку, шукають будь-які можливості для деескалації. Водночас Іран не хоче перетворитися на остаточного вигнанця, як Північна Корея.
Тож, переговори можливі лише за нової динаміки – з гарантованими механізмами стримування та міжнародними посередниками, яким будуть довіряти обидві сторони. Це може бути роль для Китаю чи країн Перської затоки.
