Четвертий рік війни виявив уразливість не лише фронтових ліній, а й тилових структур, покликаних гарантувати права тих, хто тримає зброю. Як виявилося, система правового захисту військовослужбовців є неефективною. Їхні права системно порушуються, попри чіткі юридичні гарантії, наявність спеціалізованих інституцій і пряму норму Конституції. Гарантовані пільги та процедури дедалі частіше зводяться до декларацій, у кращому випадку — до паперової тяганини. Наші захисники, які діють в умовах підвищеного ризику, обмеженої доступності до правових процедур і постійного навантаження, змушені доводити своє право на медичну допомогу, довідку, відпустку, звільнення або виплати. Парадокс полягає в тому, що держава, яка вимагає від своїх громадян максимальної самопожертви, не створила для них самих дієвого захисту. Виникає логічне запитання: як так сталося, що саме в той момент, коли держава найбільше залежить від військових, правові гарантії для них не діють?
Без дублювання і конфліктів: як інституція Військового омбудсмена доповнить нагляд за правами
Зараз законодавча ініціатива щодо впровадження інституту Військового омбудсмена в Україні розглядається як важливий крок у напрямку системного захисту прав військовослужбовців. 31 липня Президент України повідомив, що очікує повноцінного запуску цієї інституції в найближчому майбутньому. За його словами, наразі вже опрацьовано текст відповідного законопроєкту, який, до речі, був зареєстрований ще 8 травня поточного року.
Слід зазначити, що на даний час в Україні функціонують кілька структур, які опікуються правами військових. Це, зокрема, Уповноважений Президента України з питань захисту прав військовослужбовців та членів їхніх сімей — Ольга Кобилинська. Правовим захистом українців у більш загальному сенсі займається Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець. Крім того, в системі Міністерства оборони України діє Центральне управління захисту прав військовослужбовців.
Водночас законопроєктом про Військового омбудсмена пропонується створити допоміжний орган Президента відповідно до статті 106 Конституції України з метою реалізації його повноважень у сфері демократичного цивільного контролю, передбаченого законом «Про національну безпеку України». Тобто, створюється ще одна інституція, створення якої потребуватиме додаткових витрат з Державного бюджету України. Відповідно до законодавчої ініціативи, це буде незалежна структура зі своїм офісом, яка зосередиться на здійсненні демократичного цивільного контролю за сектором безпеки та оборони з питань забезпечення дотримання органами військового управління і військовим командуванням прав військовослужбовців.
Тобто вона створюється для додаткового захисту прав військовослужбовців, який доповнить існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняючи їх і не створюючи підстав для перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.
Завдання Військового омбудсмена має охоплювати прийом і розгляд скарг, надання первинної правової допомоги, проведення перевірок у випадках порушення прав, сприяння усуненню можливих зловживань у підрозділах. Крім того, до кола його питань буде входити охорона здоров’я, гендерна рівність у війську, правовий захист під час мобілізації, а також проходження служби й повернення до цивільного життя.
Керівник Центрального управління захисту прав військовослужбовців Міністерства оборони України Руслан Циганков, який є співавтором законопроєкту, пояснив, що ця ініціатива не суперечить повноваженням чинних омбудсменів й не дублює їх. Він наголосив, що документ спрямований на доповнення механізмів реалізації функцій президента у сфері демократичного цивільного контролю. Циганков висловив переконання, що в Україні не має бути монополії на захист прав людини, і тому потреба в новій інституції є виправданою.
Слід зазначити, що під час обговорення законопроєкта в парламенті деякі депутати почали висловлювати думку, що створення нової інституції суперечить положенням Конституції. Втім ситуація виглядає суперечливо: спершу ініціюється створення нового органу на підставі конституційної норми, а вже під час розгляду в парламенті окремі народні депутати висловлюють позицію, що така ініціатива порушує Основний Закон, оскільки, згідно з його нормами, в Україні передбачено лише одного омбудсмена — Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.
Проте, ініціатори законопроєкту вважають, що він жодним чином не передбачає обмеження або скорочення повноважень Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і не впливатиме на обсяг його компетенції. Посаду Військового омбудсмена буде вписано до законодавства про національну безпеку, бо її створення є логічним продовженням виконання функцій президента як Верховного головнокомандувача, який володіє виключними повноваженнями щодо кожного військовослужбовця у межах дисциплінарної влади. Жоден інший орган у державі не має аналогічного юридичного статусу.
Отже, інституція Військового омбудсмена, яка зараз закладається в українське законодавство, передбачає включення її до президентської вертикалі, і це рішення є безальтернативним в умовах війни.
При цьому важливим моментом є вимоги до самої посади Військового омбудсмена. Законопроєкт передбачає, що це повинна бути виключно цивільна особа. Не обов’язково з бойовим досвідом, адже головним критерієм має бути не участь у бойових діях, а фаховість. На думку ініціаторів законопроєкту, обов’язковість бойового досвіду як обов’язкової вимоги була б хибним критерієм, адже практичні знання значно важливіші для омбудсмена, ніж участь у бойових діях. Однак, в якій сам сфері він має фахівцем, у пояснювальній записці до законопроєкту не йдеться, а лише зазначається: Військовий омбудсмен повинен бути громадянином України, не молодше за 30 років, мати вищу освіту за ступенем не нижче спеціаліста (магістра), вільно володіти державною мовою, мати високі моральні якості та бездоганну репутацію, протягом останніх п’яти років перед призначенням проживати в Україні та за станом здоров’я він має бути здатним виконувати відповідні обов’язки.
Захист без гарантій: як права військових досі порушуються попри систему органів
В Україні, де війна стала повсякденністю, немає нічого абсурднішого, ніж те, що військові — ті, хто боронить нашу країну і стримує ворога, — самі залишаються беззахисними перед власною державою. Вони ризикують життям, втрачають кінцівки, здоров’я, а іноді — навіть особистість. І натомість отримують звичну для нас класику: паперову тяганину, байдужість інституцій, кола пекла з ВЛК, реабілітаціями, відпустками і звільненнями тощо.
У відкритому доступі немає інформації щодо кількості звернень про порушення прав військових у 2025 році, але відомо, що протягом 2024 року до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини надійшло 123 221 звернення, що на 28,6% більше, ніж у 2023 році. При цьому найбільше скарг надходило від родин військових, зокрема тих, чиї рідні перебувають у полоні, зникли безвісти, поранені або не можуть скористатися правом на звільнення чи лікування.
Також відомо, що лише в одній тільки Житомирській області Центр захисту прав людини зафіксував 3 393 звернення лише за 2024 рік. За перші два місяці 2025-го — ще 916. Із них понад половина — про порушення прав військовослужбовців або їхніх родин. Ці звернення не стосуються побутових питань. Мова йде про відмову у відпустках після поранень, про саботаж у проходженні ВЛК, про ігнорування заяв на звільнення за станом здоров’я, про спроби командування утримувати бійців у частинах після завершення терміну контракту. Окремі родини скаржаться на відсутність інформації про місцезнаходження їхніх рідних, затягування процесу визнання зникнення безвісти або полону, мовчання офіційних структур навіть після запитів адвокатів.
Водночас представниця Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Одеській області повідомила, що найбільше заявників звертаються до неї у зв’язку з порушеннями прав військовослужбовців — у 2024 році зафіксовано 29 957 таких звернень. З них понад тисячу надійшло від ветеранів і членів їхніх родин. Основними причинами були затримки у наданні статусу учасника бойових дій, невиплата або несвоєчасна виплата соціальних коштів, а також скарги на обмеження права на свободу пересування і порушення особистої недоторканності в контексті мобілізації. Поряд з цим щодо мобілізаційних процесів військовозобов’язані та їхні родини взагалі подали понад 3 тисячі звернень, з них 1045 надійшли саме з Одеської області. Крім того, протягом 2024 року з цього регіону зареєстровано 101 звернення про порушення прав людини під час мобілізаційних заходів, адресованих безпосередньо Уповноваженому.
Отже, наведені дані є системним сигналом і свідчать про кризу захисту прав військовослужбовців.
Родини скаржаться, що їхні чоловіки по кілька місяців, а іноді – і років, служать без ротацій, вихідних і відпусток. І не тому, що немає нормативної бази, а тому що командування ігнорує вимоги законодавства. Тобто, закон дозволяє, а реальність блокує. При цьому люди після тяжких ротацій змушені далі залишатися в бойових умовах без сну, належної реабілітації та шансів навіть побачити дітей.
Поранення є ще однією лінією розлому. Після контузій, травм, обморожень, численних уражень військові проходять ВЛК. Однак замість об’єктивної оцінки отримують формальні огляди, ухилення від направлення, спроби визнати придатним будь-кого. Комісії не хочуть давати статус інвалідності, бо це складно, дорого, довго. В результаті військові повертаються на службу без належного лікування. І знову передова, напруга та поранення.
В окремих випадках родини військових повідомляють про саботаж процесу реабілітації. Йдеться про ситуації, коли боєць після поранення місяцями не може отримати направлення в госпіталь або лікується власним коштом. Медичні установи або не мають фінансування, або не хочуть брати відповідальність без офіційного направлення. В результаті військовослужбовці з бойовими травмами залишаються без діагнозу, висновку МСЕК та без змоги оформити інвалідність. Навіть ті, хто отримав документи, не можуть дістатися до спеціалізованих центрів. У кращому разі — черги, у гіршому — відсутність місць. Фізична, психоемоційна, неврологічна реабілітація існує на словах, але не в маршрутних листах. Захисники повертаються додому на кілька днів і знову мусять виїжджати, не відновивши навіть частково свою працездатність.
Водночас родини зниклих і полонених роками не можуть отримати довідку про статус. Часто немає контакту, відповіді та обліку. Їх відправляють по колу — з одного відомства в інше, з ТЦК до обласної адміністрації, з поліції до СБУ. Кожен етап супроводжується байдужістю, знеціненням, фразами «чекайте», «уточнимо», «перевіримо». У цей час матері та дружини продовжують самостійно вести пошук, шукати поранених у списках госпіталів, писати листи міжнародним організаціям, і водночас виплачувати кредити, оплачувати лікування дітей та збирати довідки для соцдопомоги.
Фінансові порушення є ще одним пластом. Це затримка виплат, урізання премій, відсутність обіцяних надбавок, помилки в нарахуваннях. При цьому жоден механізм не дозволяє швидко оскаржити такі ситуації. Часто родини дізнаються про борги вже після загибелі військового або в момент, коли не можуть оплатити комунальні послуги, бо гроші просто не надійшли.
Окремою проблемою є мобілізовані, які не проходили бойової підготовки, але перебувають у бойових підрозділах. При цьому скарги щодо примусу до виконання завдань, які виходять за межі підготовки, також фіксуються, але не мають жодного впливу на становище військовослужбовця. У багатьох випадках офіційні структури навіть не реєструють такі звернення як порушення.
Слід зазначити, що загальна проблема полягає не в тому, що немає формального механізму оскарження. Він існує – військовослужбовець може подати рапорт, скаргу командиру, звернутися до суду, але в реальності ці засоби не працюють. Командир, який порушує права підлеглого, водночас є єдиною особою, до якої цей підлеглий має звертатися. Ієрархічна замкнутість системи позбавляє військового дієвого способу захисту. Скарга, адресована по вертикалі, найчастіше нікуди не передається. Внутрішній контроль є формальним і не супроводжується незалежною перевіркою, а реальні механізми впливу на порушників відсутні.
Зовнішній інституційний захист є також недостатнім. Так, Уповноважений з прав людини не має повноважень зупиняти дію наказів або ініціювати дисциплінарне провадження проти командування. Його представництва можуть лише надати консультацію, звернутися з листом, підготувати рекомендацію, але в умовах військової системи рекомендація не зупиняє порушення. Прокуратура, яка теоретично мала б реагувати, переважно не втручається. Судовий захист, хоча і гарантований, у реальності майже недоступний. По-перше, багато військовослужбовців фізично не можуть подати позов, не маючи доступу до адвоката. По-друге, тривалість розгляду справ у судах не співвідноситься з терміновістю запитів — поранений військовий не може чекати на рішення кілька місяців, поки не пройде засідання ВЛК.
В результаті виходить, що в державі існує ціла низка органів, які декларують захист прав військових, а також створюється ще новий, проте на четвертому році повномасштабної війни немає жодного механізму, який би гарантував військовослужбовцям реальний, швидкий і незалежний захист прав. Інституції існують, але жодна з них не має повноважень на втручання у ланцюг командування. Саме в цьому полягає причина безкарності порушень, яку фіксують не лише правозахисники, а й сама державна статистика. Поки будуть відсутні комплексні заходи з надання повноважень та механізмів впливу правозахисним державним інституціям, а також їх реальне прагнення захищати військовослужбовців, ситуація навряд чи зміниться. І поки не зникне сама практика порушення прав наших захисників, проблеми лише поглиблюватимуться як у кількості звернень, так і в руйнівному впливі на моральний стан армії в цілому.
