Після серпневого дедлайну Пентагону щодо підготовки нової Національної оборонної стратегії питання остаточного розвороту американської зовнішньої політики вийшло на поверхню особливо гостро. Те, що ще у березні виглядало як витік секретного документа, а в травні стало офіційним наказом міністра оборони, тепер перетворилося на реальність, яку активно обговорюють у Білому домі та Конгресі.
Вашингтон готує докорінний розворот у світовій політиці. Проєкт нової Національної оборонної стратегії США, який просувають ізоляціоністи з команди Дональда Трампа, фактично повертає країну до логіки доктрини Монро: замість глобального лідерства Сполучені Штати зосереджуються на обороні власної території та Західної півкулі.
Від ізоляціонізму до глобального лідерства: еволюція доктрини Монро
Доктрина Монро виникла у 1823 році як послання президента Джеймса Монро до Конгресу. Її суть була проста: “Європа нехай не втручається у справи Нового Світу, а Сполучені Штати не втручатимуться у справи Старого Світу”. Тоді США були ще відносно слабкою державою, яка шукала спосіб захистити себе від європейських колоніальних амбіцій у Латинській Америці.
Символічно, що саме ця доктрина дозволила Вашингтону десятиліттями концентруватися на внутрішньому розвитку. І цифри тут промовисті: у 1820-х роках частка США у світовому ВВП становила менше 2%, а вже наприкінці XIX століття – понад 20%. Тобто політика невтручання дозволила сконцентрувати ресурси й перетворитися на економічного гіганта.
Проте навіть у XIX столітті доктрина Монро не була абсолютною. Після громадянської війни США почали активніше діяти в Карибському басейні, а на початку XX століття додали до неї так звану “короларію Рузвельта” (1904), яка фактично дозволяла Америці втручатися у справи латиноамериканських країн під приводом “захисту стабільності”. Так з’явилися перші інтервенції в Кубу, Панаму, Нікарагуа. Це був перший крок від ізоляціонізму до регіонального домінування.
Радикальний перелом стався після Другої світової війни. До 1945 року США мали найбільшу економіку світу (більше половини глобального ВВП) і дві третини світових золотих резервів. Саме тоді Вашингтон перейшов від доктрини Монро до глобального лідерства: створення ООН, план Маршалла, НАТО. Важливо, що до цього кроку США підштовхнули не лише амбіції, а й уроки ізоляціонізму. Приклад 1930-х показав: коли Америка замикається в собі, це створює вакуум, який заповнюють диктатори. Мюнхенська угода 1938 року, поразка Франції 1940 року, атака на Перл-Харбор – усе це стало аргументами проти політики “невтручання”.
Монроїзм ХХІ століття: від глобального шерифа до регіонального наглядача
Сьогодні відродження доктрини Монро має символічний характер тому, що відсилає до епохи “закритої Америки”. Це сигнал не лише союзникам, а й конкурентам: США більше не претендують на роль “глобального шерифа”. Якщо у ХХ столітті вони переходили від ізоляціонізму до втручання, то тепер, у XXI столітті, бачимо спробу зворотного переходу. Але тут є ключова різниця. Тоді США виходили зі статусу “регіональної держави” й ставали гегемоном. Тепер, навпаки, із гегемона вони готові знову звести себе до регіонального лідера.
Для України це означає загрозу скорочення американської допомоги, згортання програми підтримки європейських союзників, а на східному фланзі НАТО утворюється небезпечна порожнеча, якою ризикують скористатися Москва й Пекін.
Адміністрація Трампа повертається до монроїстської логіки не задля риторики, а як реакцію на внутрішні виклики. За даними Pew Research Center, понад 70% американців вважають нелегальну міграцію критичною проблемою. Лише торік на південному кордоні зафіксовано понад 2,4 мільйона спроб нелегального перетину. Фентаніл спричиняє понад 75 тисяч смертей від передозувань на рік. Зростає поляризація суспільства: за опитуваннями Gallup, довіра до федерального уряду впала нижче 20%. На цьому тлі ідея “навести лад у власному домі” стає політичним мейнстрімом.
Є і стратегічний вимір. Формула “союзники мають дбати про себе” обіцяє не лише економію ресурсів, а визнання, що США більше не тягнуть на собі всю глобальну безпекову систему. У цьому контексті посилюється роль ідеологів ізоляціонізму. Елбрідж Колбі, автор концепції стримування у XXI столітті, давно закликає обмежити глобальну присутність і сфокусуватися на ключових для США регіонах; нині він курує перегляд розміщення американських військ. Віцепрезидент Джей Ді Венс, який у Сенаті виступав проти “нескінченного фінансування України”, став політичним обличчям цього курсу.
Для України це ризик швидкого закриття “вікна можливостей”: Вашингтон відходить у бік, перекладаючи відповідальність на Європу, яка поки не готова тягнути цю ношу самостійно.
Практичні кроки вже помітні. На кордоні з Мексикою формується де-факто військова зона: військовим дозволено виконувати функції, що раніше належали поліції, включно із затриманням цивільних і силовим патрулюванням. У Карибському басейні під приводом боротьби з картелями розміщують F-35 та кораблі ВМС США; візит міністра оборони Піта Гегсета до Пуерто-Рико позначив острів як майбутній хаб “нової доктрини Монро”.
Не менш промовистим є і припинення фінансування Baltic Security Initiative, що у 2023 році забезпечила близько 225 млн доларів для Латвії, Литви та Естонії, зокрема на ППО, логістику, командні пункти і закупівлю HIMARS та NASAMS. Логіка проста: союзники платять самі – без американського плеча.
Україна між “перервою Америки” та слабкою Європою: виклик для виживання і шанс для суб’єктності
Найуразливішим у цій ситуації є український вимір. Під ударом довгі цикли озброєнь і стабільні канали фінансування: Ukraine Security Assistance Initiative у 2022–2024 роках забезпечувала артилерію, боєприпаси й ППО на мільярди доларів; під питанням подальші ATACMS, нові батареї Patriot і тренувальні програми у Європі. За оцінками CSIS, скорочення фінансування на 30% зірве рівень насичення фронту західним озброєнням, досягнутий у 2023–2024 роках.
З фінансового боку торік близько 40% видатків держбюджету України покривалися зовнішньою допомогою, половина якої американського походження; у разі згортання підтримки Київ змушений буде опиратися на ЄС із його повільними рішеннями та на ширшу коаліцію партнерів – Японію, Канаду, Південну Корею та міжнародні фінансові організації.
Готовність Європи обмежена. За даними Європейського оборонного агентства, сукупні витрати країн ЄС у 2023 році становили близько 289 млрд євро – у середньому 1,9% ВВП – проти понад 860 млрд доларів і понад 3,4% ВВП у США. Берлін після Zeitenwende досі повільно виходить на 2% ВВП; Париж говорить про стратегічну автономію, але рухається переважно у власних програмах; натомість Варшава вже витрачає понад 4% ВВП, будує армію у 300 тисяч і виступає мотором східного флангу, а Литва тримає планку понад 2,75% ВВП, готуючи інфраструктуру прийому союзних контингентів.
Концепт “європейської армії” лишається радше символом: Rapid Deployment Capacity на 5 тисяч осіб досі не доведено до повної боєготовності; реалістичнішим виглядає посилення ролі Британії та Польщі, але цього недостатньо, щоб замінити американський ядерний парасоль і глобальну логістику.
На глобальному тлі це виглядає як фактичне визнання багатополярності. За даними SIPRI, частка США у світових військових видатках зменшилася з 47% у 2003 році до близько 37% у 2024-му; Китай зріс із 6% до понад 14%, Росія утримує близько 4%, але витрачає понад 6,2% ВВП. У Європі це відкриває Кремлю простір для тиску і гібридних сценаріїв щодо України, Молдови чи Балтії.
У Азії Пекін розширює можливості довкола Тайваню та в Південно-Китайському морі, спираючись на військовий бюджет понад 230 млрд доларів і мережу економічних інструментів на кшталт Азійського банка інфраструктурних інвестицій. В Африці російський “Африканський корпус” і китайські інвестиції витісняють Захід із низки країн. У Латинській Америці фокус США на “задньому дворі” загрожує затяжним втягуванням у конфронтації з режимами на кшталт Мадуро, що лише перерозподіляє, а не зменшує геополітичні ризики.
…Для України висновок прагматичний. Не можна розраховувати на автоматизм американської підтримки. Потрібно вимагати від ЄС реальних, а не декларативних 2% ВВП і спільних оборонних програм, прискорювати власне виробництво боєприпасів, ППО та БПЛА у партнерстві з Німеччиною, Чехією, Туреччиною, розширювати географію дипломатії до Азії, Близького Сходу і Латинської Америки та готуватися до періоду, коли “перерва Америки” створюватиме вікна можливостей для противників. Це тривожний сигнал, але водночас і шанс вибудувати власну суб’єктність до рівня, який не залежить від рішень у Вашингтоні.
Тетяна Вікторова
