Мовне питання в Україні стало одним з найбільш вибухових і контраверсійних факторів, що роками не вщухає і загострюється на тлі політичних та соціальних змін. Незважаючи на спроби вирішення, мова залишається інструментом, що ділить суспільство на табори, кожен з яких вважає, що саме його позиція — істинна.
На перший погляд, це питання може здатися лише побутовим або культурним, але глибше занурення у проблему відкриває політичну арену, де мова використовується як зброя для маніпуляцій, розколів і навіть політичного тиску. Це вже не просто вибір між українською чи російською мовами, це питання національної ідентичності, державної цілісності та геополітичної гри, що зачіпає кожного громадянина.
Російськомовні регіони постійно стикаються з тиском щодо українізації, тоді як україномовні активісти піднімають тривогу про необхідність збереження національної культури та мови. Водночас, вороги України не втрачають можливості підливати масла у вогонь, використовуючи мовну проблему як інструмент роз’єднання і внутрішніх конфліктів. Поле бою вже давно вийшло за межі законів і прав, перетворившись на духовний фронт, де кожне слово має значення.
Як сталося, що мовне питання перетворилося з інструменту комунікації на інструмент війни за серця і розуми українців, і чому його вирішення може бути ключовим для майбутнього країни?
Мовна проблема, яка ділить на “своїх” та “чужих”
Після початку повномасштабного вторгнення мовне питання набуло ще більшої гостроти. Російська мова перестала бути просто мовою спілкування, за думкою багатьох, вона стала символом імперського минулого, яке досі намагається домінувати над Україною.
За даними опитування Київського міжнародного інституту соціології 81% респондентів виступають за повне усунення російської мови з офіційного спілкування, або проти її використання у своєму регіоні. Водночас, налічується 10% тих, хто хотів би бачити російську мову або офіційною у своїй області, або взагалі другою державною. Найбільш відчутні зміни спостерігаються на Півдні та Сході України. Так, на Півдні 69% виступають за повне усунення, а 18% хочуть, щоб російська була офіційною в їх регіоні. На Сході відповідно 52% підтримують усунення російської мови, а 34% прагнуть, щоб російська була офіційної в їх регіоні. Результати опитування демонструють, що незалежно від мовних преференцій українці вважають мову основою ідентичності, воліють більшого її поширення та вважають нинішню ситуацію русифікованості не нормальною.
Водночас надто активного втручання держави не бажають ні україномовні, ні російськомовні українці. Закон про мову, ймовірно, відповідає бажанням обох груп і почав давати свої плоди ще до війни. Але все ж таки надмірний тиск накаляє ситуацію. Ті, хто бореться за повну українізацію, кажуть, що російська мова – це ворог у нашому домі, інструмент культурної колонізації, яким користуються пропагандисти. Але хіба заборона російської мови є вирішенням проблеми?
Наразі політики своїми діями активно використовують мовне питання, щоб розколоти суспільство і змусити людей обирати протилежні сторони. Замість того, щоб об’єднувати націю перед загальною загрозою державі, вони роздмухують вогонь конфлікту. Хочеш бути справжнім українцем – говори українською, кажуть одні. Інші ж стверджують, що російська – це частина нашої багатовікової культури і треба її захищати. Компроміс в такій ситуації просто не можливо знайти, а отже з кожним роком цей конфлікт стає все більш жорстким. Адже неможливо заперечувати існування тієї частини населення України, яка з дитинства говорить російською, але не відчуває жодної причетності до російського впливу. Для них мова – це просто засіб комунікації, і вимога говорити українською сприймається як тиск з боку держави.
Чи можна примусити людину любити мову через наказ? Державна українізація, яка мала б сприяти єдності, для багатьох виглядає як інструмент примусу. Замість того, щоб мовне питання об’єднувало українців, воно створює нові лінії розлому. Люди, які говорять російською, відчувають себе відчуженими, незрозумілими, дискримінованими. З іншого боку, прихильники повної українізації розглядають це як питання національної безпеки, наголошуючи, що мовний бар’єр може стати плацдармом для подальших політичних або навіть військових загроз.
Ця частина українського суспільства схильна вважати російську мову “мовою Путіна”, асоціюючи її винятково з сучасною агресією Росії проти України. Однак така позиція значною мірою ігнорує багатовікову історію самої мови, що виникла задовго до нинішніх політичних подій. Російська мова сформувалася ще в часи Київської Русі, маючи спільне коріння з іншими слов’янськими мовами, такими як українська та білоруська. Протягом століть вона розвивалася під впливом різних культур і народів, і не завжди була мовою влади або інструментом репресій. За царських часів російська стала мовою імперії, а згодом — Радянського Союзу, але її походження та розвиток — це історія, яку не можна обмежити рамками одного політичного режиму. Знання історії мови моє допомагати краще зрозуміти її роль в сучасному світі і відокремити її культурну та історичну цінність від політичних маніпуляцій. Не заперечуючи фактів сучасного використання російської як інструменту пропаганди, варто пам’ятати, що вона була створена за часів, коли нинішні політичні контексти просто не існували.
Мовне питання крізь історичну призму
Проблема мовних конфліктів в нашій країні та у цілому світі зовсім не нова і змушує різноманітні народи відстоювати збереження власної мови та культури від чужого впливу. Після 1861 року, коли в Україні було скасоване кріпацтво, це дало можливість українцям отримувати в школах освіту рідною мовою, провадити церковну службу українською, писати та видавати книжки. Здавалося, що ці можливості дали українцям та іншим поневоленим народам Російської імперії дізнатися більше про власну ідентичність, історію, мову та походження. Але такі свободи лякали можновладців імперії й вони намагалися жорстоко контролювати бурхливий розвиток мов національних меншин в своєму складі.
Перші проблеми з українською мовою виникли зі статті, написаної видатним громадським діячем Миколою Костомаровим. Він виклав в ній сміливі пропозиції щодо розвитку недільних українських шкіл та їхнього збільшеного фінансування з боку зацікавлених представників інтелігенції. Стаття була доволі прогресивною і не містила в собі антиімперських закликів, критики влади чи національно-визвольних агітацій. Ця стаття та успіх українських шкіл викликали справжнє обурення в московського діяча журналістики Михайла Каткова. Він одним із перших виразив думку, котра й на цей день домінує в головах російських пропагандистів, в якій сказав: “Яка така українська мова? Її ніколи не було, немає та бути не може!”. В 1863 році Катков написав лист зі скаргою міністру внутрішніх справ Петру Валуєву, в якому прохав негайно вжити жорстоких заходів та припинити діяльність українців, що так нахабно випрошували кошти на розвиток своєї “малоросійської” мови.
Крім цього, виникла проблема і з церквами. Більшість з них знаходилася під владою Російської імперії та проводила свої служби російською мовою. Зі зростанням ролі української мови з’явилася тенденція зростання кількості людей, що ходили до українських недільних шкіл та церков, де священики читали проповіді на рідній мові. На тлі цього російськомовні церкви втрачали все більше своїх парафіян та намагалися вберегти свою аудиторію й розповсюдити на всіх вплив імперського московського вірування. Численні переклади українського Святого Писання потрапили до рук київського цензора Новицького, котрий одразу виніс українське питання на розгляд Петра Валуєва. В своєму листі Новицький скаржився міністру на стрімкий розвиток української духовної освіти і дивувався з самої можливості існування Євангелія на “малоросійській” говірці, коли навчання священників та проповіді повинні були проходити на загальноросійській мові!
За цією скаргою до Валуєва надійшла ще одна вже від членів духовенства Російської церкви. У ній вони зазначали, що бояться того, коли ідея верховенства імперії над меншими народами, котру священики роками вбивали в голови українців, може зіграти проти самих представників духовенства, адже українці дізнаються згодом і про свій народ, і про власне походження. Саме російське духовенство створило з нашого народу “жахливих сепаратистів” лише за те, що вони прагнули жити на власній етнічній території та вивчати рідну мову та культуру.
Всі ці численні скарги привели до створення Валуєвського циркуляра, котрий заборонив друк та видавництво наукової і релігійної літератури українською мовою. Найжорстокішим наслідком цього циркуляра була відсутність заборони самої мови, адже Петро Валуєв сам свято вірив в те, що мова не проживе довго, коли нею ніхто не буде навчати та говорити. Після прийняття цієї постанови розвиток рідної мови та діяльність науковців заморозилася та відкинулася назад на значний проміжок часу.
Але на цьому утиски української мови з боку імперських можновладців зовсім не припинялися. В 1876 році Олександр II підписав Емський указ, який остаточно забороняв вживання української мови в усіх сферах діяльності: театрі, літературі, науці, церкві та побуті. Цим законом був розпочатий культурний геноцид українців. Історія мовного конфлікту українців з росіянами доволі стародавня, беручи свій початок від 1627 року, коли цар Михайло видав наказ спалити всі примірники Євангелія українською мовою, аж до нинішніх часів, коли Росія всіма можливими способами намагається знищити українську ідентичність та культуру. Нашому народові, попри 395 років утисків, вдалося зберегти рідну мову та популяризувати її використання в усіх сферах діяльності.
Проте, не одні тільки українці зазнавали постійних конфліктів на мовному ґрунті. Існує багато прикладів інших зарубіжних країн, що мали проблеми з багатомовністю та були змушені відстоювати свою власну національну мову.
Канада є двомовною країною з англійською і французькою як офіційними мовами. Проте, франкомовна частина країни, зокрема Квебек, іноді відчуває себе культурно і мовно відокремленою від англомовної частини. Це призводить до соціальних і політичних конфліктів, зокрема до руху за незалежність Квебеку. Мовні суперечки також впливають на політику, адміністративні рішення та бізнес.
Каталонія, автономна область в Іспанії, має свою власну мову – каталанську. Деякі каталонці прагнуть до незалежності і офіційного визнання каталанської мови на рівні всієї країни. Це призводить до численних протестів, політичних криз і навіть до спроб оголошення незалежності.
В Індії існує велике різноманіття мов, але гінді і англійська мають особливий статус. Іноді виникають суперечки щодо того, яка мова повинна використовуватися в офіційних документах, освіті та державних установах. Велика роль англійської мови зумовлена довгим перебуванням Індії в ролі колонії Сполученого Королівства, під час якого британці насаджували власну мову серед індійського населення країни.
Нігерія є багатомовною країною з численними етнічними групами і мовами. Конфлікти між різними етнічними групами часто включають мовні питання, зокрема в питаннях представництва в уряді та освіті. Нігерійці спілкуються численними локальними мовами, такими як йоруба, хауса, ігбо, фулані та тіву. Часто, сперечаючись за більшість представників тієї чи іншої мовної групи у владі, нігерійці потрапляють до збройних конфліктів, військових переворотів та жорстокого насильства, ніяк не досягаючи консенсусу в своєму мовному питанні.
В Норвегії вже давно існує проблема двомовності, адже країна розривається між власною норвезькою мовою та данською мовою, яка домінувала в регіоні на протязі тривалого історичного періоду. В другій половині XVI ст в Норвегії сталася економічна криза, через яку країна потрапила в повну залежність від Данії і припинила своє існування аж до відновлення державності у 1814 році. Норвегія перетворилася на відсталу датську колонію, позбавлену власного культурного центру, літератури та писемної традиції, місце яких щільно посіло все датське. Лише у 1814 році розпочалася бурхлива діяльність по відновленню норвезької літературної мови та її відокремлення від данської. Місцеві діалекти норвезьких селян не були зіпсованими чужорідною мовою і це дало можливість науковцям створити з них повноцінну норвезьку мову, яка стала провідною державною мовою в країні.
Зарубіжний досвід мовної політики
У країнах з кількома мовами мовне питання вирішується різними шляхами, залежно від історичних, політичних, культурних та соціальних обставин.
Наприклад, у Швейцарії чотири офіційні мови: німецька, французька, італійська та ретороманська. Але це зовсім не означає, що кожен громадянин володіє ними всіма. Кожна мова преспокійно використовується у своїх регіонах, а державні документи перекладаються на всі офіційні мови.
У деяких країнах мови мають офіційний статус лише в певних регіонах. Так, в Іспанії іспанська є державною мовою, але каталонська, баскська та галісійська мають офіційний статус у відповідних автономних областях. Деякі країни можуть офіційно визнавати одну мову, але водночас підтримувати використання інших мов на локальному рівні або в культурних сферах. Наприклад, у Франції офіційною мовою є французька, але існують підтримувані регіональні мови, як от бретонська чи баскська.
Деякі країни, як Бельгія, встановлюють чіткі мовні межі між регіонами. Так, у Бельгії співіснують разом франкомовні Валлонія та Брюссель і нідерландомовна Фландрія, де кожен регіон використовує власну мову. Політична та соціальна системи адаптуються до цих мовних поділів.
У США взагалі немає державної мови, а кожен штат визнає офіційною ту мову, яку вважає за потрібне. Лише зовсім недавно, 1990 року, після ухвалення закону на захист тубільних мов (мов корінних народів), з’явилися штати, в яких введено дві або більше офіційних мов. Водночас більшість штатів оголосили саме англійську офіційною мовою, бо зростання кількості мешканців, які не говорять англійською, є для них проблемою.
Англійська є домінуючою мовою у Великій Британії і виконує функцію де-факто державної мови, хоча формально не закріплена в конституції як єдина офіційна. Крім англійської, у Великій Британії існують регіональні мови, які відіграють важливу роль у певних частинах країни. Так, валлійська мова має офіційний статус поряд з англійською в Уельсі. Вона активно використовується в освіті, державних установах і на вивісках. Уряд Уельсу проводить політику підтримки валлійської мови, зокрема, у школах та медіа. Близько 30% населення Уельсу вільно володіє валлійською. Шотландська гельська має регіональне значення, здебільшого на півночі та заході Шотландії. Гельська має деякий рівень підтримки у законодавстві, але не настільки потужний, як англійська. У Великій Британії існують різні програми підтримки та розвитку регіональних мов. Зокрема, уряд Уельсу та Шотландії активно фінансують проєкти для збереження мовних традицій. Двомовні знаки, радіо та телебачення на регіональних мовах є звичною практикою в цих регіонах.
Очевидно, що мовне питання в Україні – це не просто суперечка про те, якою мовою говорити, а глибокий конфлікт, що стосується ідентичності, історії та майбутнього нації. Це поле боротьби, на якому перетинаються інтереси державної безпеки, національної самосвідомості та індивідуальних прав громадян. Щоб подолати цей розкол, необхідно знайти баланс між підтримкою української мови як державної та повагою до мовного розмаїття. Лише через діалог, взаєморозуміння та компроміси можна побудувати міцну національну єдність, де мова стане інструментом збагачення, а не розділення суспільства.
Суспільство має зрозуміти, що мова – це не зброя, а інструмент спілкування і самовираження. Українська мова має бути основою держави, без сумніву, але цей процес не повинен перетворюватися на насильницьку асиміляцію. Необхідна розумна мовна політика, яка враховує культурне розмаїття і об’єднує людей навколо спільної мети – розбудови незалежної, вільної і сильної України. Мовний бар’єр не повинен ставати бар’єром між людьми. Інакше, ми ризикуємо зруйнувати саму основу нашого суспільства.
