Рішення парламенту Молдови денонсувати засадничі документи СНД зовні виглядає як формальний крок, фактично ще один у довгому ланцюгу розривів із пострадянською інституційною спадщиною. Але за цією формальністю стоїть значно більше: завершення політичної інерції, яка тривала понад три десятиліття після розпаду СРСР. І водночас – фіксація нового геополітичного порядку, в якому сама ідея СНД втратила не лише ефективність, а й сенс.
СНД як механізм “м’якого розлучення”
Коли у грудні 1991 року постала СНД, її задум був утилітарним і розрахованим на короткий період функціонування. Це була не стільки організація, скільки платформа для “цивілізованого розлучення” колишніх союзних республік. Вона мала забезпечити мінімальну керованість розпаду: збереження економічних зв’язків, координацію безпеки, регулювання міграції.
Для таких країн, як Молдова, участь у СНД була питанням виживання. Економіка залишалася вбудованою у радянські виробничі ланцюги, енергетична залежність від Російської Федерації була критичною, а ринки збуту – майже виключно пострадянськими. У цьому сенсі СНД виконувала роль буфера між минулим і невизначеним майбутнім.
Однак ця “тимчасовість” розтягнулася на десятиліття. СНД не стала ані інтеграційним проєктом на кшталт Європейського Союзу, ані навіть ефективною координаційною платформою. Вона залишилася скоріше символічною інституцією з деклараціями, які дедалі менше відповідали реальності.
СНД на практиці: між інерцією співпраці та хронічною недієздатністю
За більш ніж три десятиліття існування Співдружність Незалежних Держав так і не стала повноцінним інтеграційним об’єднанням. Її еволюція більше схожа на історію поступового розмивання функцій, ніж розвитку. У 1990-х роках СНД справді виконувала низку прикладних завдань. Йшлося передусім про збереження економічних зв’язків між колишніми республіками СРСР, координацію транспортних і енергетичних систем, а також спрощення пересування громадян. У межах співдружності укладалися угоди про зону вільної торгівлі, взаємне визнання документів, співпрацю в гуманітарній сфері.
Окремим напрямом була безпекова взаємодія. Хоча ключові військово-політичні механізми згодом перейшли до інших форматів, зокрема Організації Договору про колективну безпеку, саме СНД у перші роки після розпаду Союзу забезпечувала координацію збройних сил і прикордонної політики.
Втім, уже на початку 2000-х стало очевидно, що співдружність не здатна трансформуватися у дієвий союз. Більшість рішень ухвалювалися декларативно і не мали обов’язкової сили, а механізми реалізації фактично були відсутні. СНД дедалі більше перетворювалася на майданчик для зустрічей і символічних самітів, ніж на інструмент продукування політичних рішень.
З часом ця тенденція лише посилювалася. Частина держав почала дистанціюватися від організації або формально залишатися в ній без реальної участі. Грузія вийшла зі складу СНД після війни з Росією у 2008 році. Україна фактично припинила участь у статутних органах у 2018-му, а після 2022 року розпочала системний демонтаж договірної бази. Молдова, своєю чергою, тривалий час залишалася «частково присутньою», зберігаючи лише ті угоди, які мали практичну цінність.
Формально учасниками СНД і надалі залишаються кілька держав Центральної Азії, а також Російська Федерація та Білорусь. Однак навіть у цьому ядрі співдружність не виконує ролі ключового інтеграційного механізму: економічні й політичні процеси дедалі більше переносяться в інші формати або будуються на двосторонній основі.
Серед небагатьох відносно «живих» елементів СНД залишаються гуманітарні та технічні платформи: спільні статистичні програми, координація в освіті й культурі, окремі галузеві форуми. Періодично проводяться саміти глав держав і урядів, однак їхній практичний вплив є обмеженим.
У підсумку СНД збереглася не як інструмент інтеграції, а як інституційна інерція – структура, яка існує лише тому, що її не було остаточно демонтовано. І саме це пояснює нинішні рішення таких країн, як Молдова: вихід із співдружності є не стільки розривом, скільки фіксацією того, що де-факто відбулося вже давно.
Втрата змісту: від формальної співпраці до порожньої оболонки
Ключова проблема СНД полягала у розриві між проголошеними принципами і практикою. У її основі лежала ідея взаємного визнання суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів. Саме цей принцип і став головним аргументом Кишинева для виходу: він був системно зруйнований.
Війна Росії проти України, агресія проти Грузії та військова присутність у Придністров’ї означали не просто порушення норм – вони демонстрували, що один із ключових учасників СНД більше не визнає засадничу логіку, на якій ця організація тримається.
У цьому плані СНД перестала бути навіть формальним майданчиком для узгодження інтересів. Вона втратила здатність виконувати базову функцію – бути простором, де діють передбачені правила. Саме тому МЗС Молдови заявило про “втрату сенсу існування” організації.
Молдова: від прагматизму до стратегічного розриву
Для Кишинева вихід з СНД не став неочікуваною подією. Фактично сталася кульмінація тривалого процесу, який почався щонайменше після підписання Угоди про асоціацію з ЄС у 2014 році. Відтоді участь у СНД поступово була зведена до мінімуму через денонсацію десятків угод, відмову від внесків, згортання інституційної присутності.
Після 2022 року цей процес набув іншої якості. Російське вторгнення в Україну зробило неможливим збереження навіть символічної лояльності до пострадянських форматів. СНД із інерційного механізму перетворилася на політичний тягар – і репутаційний, і стратегічний.
Прикметно, що в Кишиневі підкреслюють, йдеться не про розрив із державами, а з інституцією. Молдова зберігатиме двосторонні відносини і навіть частину економічних угод, якщо вони відповідають її інтересам. Кишинів вдається не до ізоляції, а до переформатування зв’язків з іншими столицями, але без ностальгійної пострадянської рамки.
Економіка без ідеології
Аргумент про економію в разі виходу із СНД, а це близько 3,1 млн леїв щорічних внесків, – виглядає другорядним, проте і він є досить показовим. СНД більше не сприймається як політичний інструмент, за який варто платити бодай символічну ціну.
Водночас збереження окремих угод, зокрема в межах зони вільної торгівлі, демонструє прагматизм. Пострадянський простір не зникає як економічна реальність, але перестає існувати як політичний проєкт. Це важлива зміна: економічні зв’язки відокремлюються від геополітичної лояльності.
Паралель з Україною: демонтаж договірної спадщини
Можна говорити про те, що рішення Молдова вписується у більш широкий регіональний тренд. Україна, яка ще у 2018 році вийшла зі статутних органів Співдружності Незалежних Держав, нині завершує демонтаж договірної бази, розриваючи десятки угод у рамках співдружності.
Лише у березні 2026 року уряд ухвалив рішення про припинення дії 116 міжнародних договорів, укладених із Російською Федерацією, Білоруссю та в межах СНД. Із них 87 – це саме угоди, підписані в рамках співдружності. Йдеться не про символічні документи, а про цілком прикладні сфери: транспорт, зв’язок, стандартизацію, взаємне визнання документів, економічну та галузеву співпрацю, тобто той “технічний каркас”, який тривалий час утримував пострадянський простір у стані формальної зв’язаності. У цьому зв’язку міністр закордонних справ Андрій Сибіга наголосив, що договірно-правова база України повинна відповідати реаліям війни та новій архітектурі безпеки на європейському континенті.
Цей процес триває не перший рік, але після 2022-го він набув системного характеру. Україна послідовно виходить із договорів, які або втратили практичний зміст, або створюють правові “містки” з державою-агресором. У цьому сенсі значна частина спадщини СНД виявилася далеко не нейтральною: вона працювала як інерційний механізм збереження залежностей і, подекуди, як канал політичного впливу Російської Федерації.
Фактично йдеться про ревізію всієї договірно-правової архітектури, сформованої після розпаду СРСР. Важливо, що демонтаж відбувається вибірково, а не одномоментно: зберігаються ті механізми, які мають прикладну цінність або можуть бути швидко замінені альтернативами – передусім у співпраці з Європейський Союз.
У цьому сенсі Україна й Молдова рухаються схожими траєкторіями: від формальної участі в СНД до фактичного демонтажу її правової та інституційної основи. Відбувається не просто юридична робота. Триває глибша трансформація – зміна архітектури безпеки та міжнародних відносин у регіоні, де пострадянські механізми, створені як компроміс початку 1990-х, більше не витримують випробування війною.
Кінець “пострадянського” як політичної категорії
Вихід Молдови з СНД можна трактувати як символічне завершення епохи, в якій “пострадянський простір” існував як відносно цілісна політична категорія.
Сьогодні цей простір остаточно фрагментується. Частина країн інтегрується в європейські структури, частина – залишається у сфері впливу Росії, але вже без спільної інституційного поля, яке їх формально об’єднувало.
СНД перетворюється на історичний релікт, що нагадує про спробу зберегти мінімальну єдність після розпаду імперії. Молдова ж своїм рішенням фіксує, що цей перехідний період завершено.
І якщо на початку 1990-х СНД була способом уникнути хаосу, то у 2026 році вихід із неї стає способом уникнути минулого.
