Учора журналісти ІА «ФАКТ» побували на картонковому протесті у Львові. Як і попередніми вечорами, люди зібралися біля пам’ятника Тарасові Шевченку – місця, яке з часів Революції Гідності стало постійним майданчиком протестного руху.
«Федоров – міністр оборони!», «Федоров! Драпатий! Нас не подолати!», «Війна канікул не бере!» – ці гасла лунали над проспектом Свободи. Останнє було очевидним зверненням до Верховної Ради, яка пішла на парламентські канікули, так і не поставивши крапку в одному з найрезонансніших кадрових конфліктів останніх місяців. Автомобілі, що проїжджали повз, відповідали протестувальникам сигналами підтримки.
Молоді люди виходили на край проїжджої частини з картонними плакатами, закликаючи повернути Михайла Федорова на посаду міністра оборони. На багатьох плакатах звучала ще одна думка: під час війни голос військових у питанні керівництва оборонним відомством не може залишатися поза увагою.
Подібні акції тривають і в інших містах. При цьому організатори дедалі частіше говорять про зміну формату протестів. Статичні мітинги, на їхню думку, вже не дають бажаного ефекту. Серед нових ідей – хода центральними вулицями міст. Одну з таких акцій планують провести вже найближчої п’ятниці, коли президент Володимир Зеленський повернеться із закордонної поїздки.
Однак поки протестний рух шукає способи бути почутим, Банкова, схоже, вже зробила свій вибір. За інформацією джерел «РБК-Україна» в оточенні Михайла Федорова та команді президента, Володимир Зеленський вважає питання повернення колишнього міністра оборони закритим. Якщо ця оцінка відповідає дійсності, країна входить у новий етап конфлікту, де дедалі важливішим стає вже не кадрове рішення саме по собі, а його політичні наслідки – для влади, армії та суспільства.
Чому Банкова поставила крапку
Якщо інформація джерел «РБК-Україна» відповідає дійсності, то рішення не повертати Михайла Федорова означає значно більше, ніж завершення кадрової історії. Воно показує межі компромісу, на який готова йти влада навіть під тиском тривалих протестів.
Фактично президент уже продемонстрував готовність частково відреагувати на вимоги протестувальників, погодившись на відставку Олександра Сирського. Це рішення стало сигналом, що суспільний тиск може бути почутим. Але друга вимога – повернення Федорова до Міністерства оборони – залишилася без відповіді.
Таке розмежування навряд чи випадкове. Одне кадрове рішення дозволяло знизити напругу, не змінюючи внутрішньої логіки роботи президентської команди. Інше означало б перегляд уже ухваленого рішення, що для будь-якої вертикалі влади є значно складнішим кроком. Адже повернення чиновника, якого фактично усунули кілька тижнів тому, виглядало б не як нове призначення, а як визнання помилки.
Саме тому питання давно перестало бути суто кадровим. Воно безпосередньо стосується авторитету президента. Якщо після кількох тижнів протестів Банкова погодиться переглянути власне рішення, це створить прецедент, коли вулиця може впливати не лише на окремі рішення, а й на кадрову політику глави держави. Для парламентсько-президентської моделі управління це набагато важливіший виклик, ніж доля конкретного міністра.
Саме цим можна пояснити й повідомлення про те, що Федорову пропонували інші посади – від віцепрем’єра до координатора військово-технологічного напряму. Такі пропозиції давали можливість залишити його в команді, але без повернення до Міністерства оборони. Водночас сам Федоров, за інформацією ZN.UA, відмовляється від варіантів, які не передбачають реальних управлінських повноважень.
У підсумку сторони опинилися в ситуації, де простору для компромісу майже не залишилося. Для Федорова повернення означає можливість завершити розпочаті зміни. Для Банкової – необхідність переглянути вже ухвалене рішення. Саме тому, якщо вірити джерелам, президент і вважає це питання закритим.
Справа вже не в Міністерстві оборони
Коли протести лише починалися, могло скластися враження, що їхня головна мета – домогтися повернення конкретної людини на посаду міністра оборони. Але з кожним днем ставало очевидніше: конфлікт давно перестав бути кадровим.
Після призначення Євгена Хмари президент фактично зробив політичний вибір. Повернення Михайла Федорова означало б перегляд цього рішення. Для будь-якої влади такий крок є складним, але для президентської моделі управління, яка спирається на демонстрацію послідовності й контролю, він має особливе значення. Визнати, що рішення потребує перегляду під тиском суспільства, означало б створити прецедент, який виходить далеко за межі одного міністерства.
Саме тому Банкова, схоже, намагається розділити два питання. З одного боку, президент продемонстрував готовність реагувати на суспільне невдоволення, погодившись на кадрові зміни у військовому командуванні. З іншого – дав зрозуміти, що існує межа, після якої рішення вже не переглядаються. Якщо інформація джерел «РБК-Україна» відповідає дійсності, то саме такою межею стало повернення Федорова.
Втім, пояснити ситуацію лише небажанням Банкової виглядати слабкою було б надто просто. Матеріали ZN.UA, які ще до початку протестів описували перебіг конфлікту, свідчили, що суперечності накопичувалися протягом кількох місяців. Видання пов’язувало відставку міністра не зі звичайною кадровою ротацією, а з його конфліктом із військовим керівництвом, боротьбою за контроль над оборонними реформами та небажанням Банкової посилювати політика, який поступово перетворювався на самостійний центр впливу.
Сам Федоров неодноразово публічно заявляв, що головним своїм завданням вважає реформування системи оборонних закупівель, цифровізацію армії та обмеження впливу корупційних груп. Після звільнення він відмовився від запропонованих альтернативних посад, аргументуючи це тим, що без реальних управлінських повноважень не зможе завершити розпочаті зміни.
У цьому й полягає головна відмінність нинішньої ситуації від звичайних кадрових перестановок. Йдеться не про пошук нового місця роботи для колишнього міністра. Ідеться про різне бачення того, хто і як має впливати на одну з найважливіших державних інституцій під час війни.
Тому питання повернення Федорова сьогодні є значно ширшим за його особисту політичну долю. Воно перетворилося на дискусію про межі самостійності членів уряду. Наскільки далеко може зайти міністр, який проводить власні реформи, має підтримку частини військових, міжнародних партнерів і суспільства? І чи готова президентська вертикаль миритися з появою настільки впливових фігур усередині власної команди?
Саме ці питання сьогодні визначають логіку подій значно більше, ніж формальна назва посади, яку може чи не може обіймати Михайло Федоров.
Коли за реформаторами стоїть міжнародна репутація
Історія з протестами навколо Михайла Федорова розгортається не лише в українському політичному просторі. Вона вже отримала міжнародний розголос.
Міністр оборони Італії Гвідо Крозетто розповів агентству Reuters, що вже наступного дня після звільнення Федорова особисто зателефонував йому із пропозицією стати своїм радником. За словами італійського міністра, він запропонував українському колезі приїхати до Рима й працювати разом над розвитком оборонних технологій.
Сам Федоров, за словами Крозетто, був зворушений такою пропозицією і сприйняв її як прояв поваги та дружби. Але ще важливішими є пояснення самого очільника Міноборони Італії. Він назвав Федорова людиною, яка «переписала правила гри на полі бою», маючи на увазі розвиток безпілотних систем, цифрових рішень та нових підходів до ведення війни.
Ця оцінка заслуговує на увагу не тому, що йдеться про комплімент українському чиновнику. Крозетто представляє державу, яка є одним із партнерів України у сфері оборони та бере участь у спільних програмах підтримки. Для західних союзників важливими є не внутрішні політичні суперечки, а спроможність конкретних людей забезпечувати результат. Саме тому пропозиція роботи виглядає не жестом ввічливості, а демонстрацією довіри до професійних якостей Федорова.
Водночас ця історія ще раз показала різницю між українською та міжнародною оптикою сприйняття кадрової проблеми. Усередині країни дискусія точиться навколо політичних конфліктів, кадрових рішень і боротьби за вплив. За кордоном Федорова насамперед сприймають як одного з архітекторів технологічної трансформації української армії.
Показово й інше. Попри привабливість такої пропозиції, Федоров її не прийняв. Раніше він так само відмовився від запропонованої президентом посади віцепрем’єра з військових новацій. В обох випадках причина була однаковою: він наполягає, що хоче продовжити реалізацію розпочатих реформ саме в українському Міністерстві оборони, оскільки лише ця посада, на його думку, дає необхідні повноваження для завершення змін.
Протест за одну конкретну людину чи за нові правила?
На перший погляд може здатися, що нинішній протест має суто персональний характер. Його учасники вимагають повернути на посаду конкретного міністра. Проте якщо уважніше придивитися до плакатів, гасел і дискусій у соціальних мережах, стає зрозуміло: Федоров дедалі більше перетворюється на символ значно ширшого запиту.
Для одних він уособлює спробу змінити правила роботи Міністерства оборони, для інших – прагнення зробити оборонні закупівлі прозорішими, для третіх – можливість швидше впроваджувати технологічні рішення на фронті. Саме тому протест не припинився після призначення нового міністра.
Водночас варто зважати й на іншу обставину. Частина суспільства сприйняла звільнення Федорова як сигнал, що навіть результативність і підтримка військових чи міжнародних партнерів не гарантують політичної стійкості посадовця, якщо він вступає у конфлікт із впливовими центрами всередині влади.
Саме це пояснює, чому протест поступово змінює свій характер. Його учасники дедалі рідше говорять лише про кадрове рішення. Натомість усе частіше порушують питання принципів ухвалення таких рішень, відкритості влади та суспільного контролю над ними.
Банкова може вважати питання закритим. Але політична історія далеко не завжди завершується в момент ухвалення кадрового рішення. Якщо протести не згаснуть, якщо до них і далі долучатимуться військові, волонтери, представники технологічної спільноти та міжнародні партнери продовжать відкрито говорити про роль Федорова, конфлікт перейде в іншу площину. Тоді предметом дискусії стане вже не те, хто очолює Міністерство оборони, а те, як в Україні ухвалюються рішення щодо людей, які проводять реформи під час війни.
