Ескалація між Вашингтоном та Каракасом восени 2025 року стала найсерйознішою кризою у Західній півкулі за останні десятиліття. За кілька тижнів відносини між США і Венесуелою перетворилися з напружених, але контрольованих – на вибухову конфігурацію, що містить ознаки військового зіткнення, економічної блокади та політичного шантажу.
Цю кризу формують одразу кілька паралельних треків: військова логіка США, ізоляційна відповідь Каракаса, хвилеподібні дипломатичні сигнали з боку ЄС та ООН, а також економічна руїна, що визначає внутрішню поведінку режиму Ніколаса Мадуро.
Одностороння “безпольотна зона” від США і перша хвиля ескалації
29 листопада 2025 року президент США Дональд Трамп оголосив, що весь повітряний простір над Венесуелою – “над і навколо” – слід вважати «повністю закритим».
У своїй публікації в соцмережі він звернувся “до авіакомпаній, пілотів, наркоділерів та контрабандистів”, закликаючи утриматися від польотів над Венесуелою. При цьому не було надано жодних конкретних інструкцій чи технічних деталей. Цей крок викликав шок у дипломатичних колах і став водночас кульмінацією багатомісячного процесу передислокації військових сил США до Карибського басейну та загостренням антагонізму з режимом венесуельського лідера Ніколас Мадуро.
Відповідь Венесуели: анулювання дозволів і ультиматум авіакомпаніям
В ніч з 26 на 27 листопада 2025 влада Венесуели через своє авіаційне регуляторне відомство оголосила про скасування прав на польоти для шести великих міжнародних авіакомпаній: Iberia, TAP Air Portugal, Avianca, LATAM Airlines (колумбійська/південноамериканська гілка), Turkish Airlines і Gol Linhas Aéreas.
Формально це рішення було мотивоване тим, що ці авіакомпанії – “в односторонньому порядку” – призупинили рейси після попередження з боку Federal Aviation Administration (FAA, США), яке застерігало про «потенційно небезпечну ситуацію» у повітряному просторі Венесуели через загострення безпеки та посилену військову активність.
Венесуельські чиновники назвали дії перевізників підтримкою “дій державного тероризму, що просуваються США”. У постанові, яку видало авіаційне управління Венесуели, компаніям дали ультиматум на 48 годин: або відновити рейси, або втратити права на польоти, що і відбулося.
Чому саме такі кроки – логіка Каракаса
З одного боку, це симетрична відповідь на кроки США: оголошення «закритого неба» над Венесуелою і warning FAA зробили польоти над країною ризиковими. У відповідь Венесуела демонструє, що не допустить, аби зовнішня заява США – через агентство FAA – диктувала її авіаційну політику.
З іншого, це спроба показати силу й автономію: Венесуела таким чином підкреслює, що її суверенітет і повітряний простір – не під контролем США чи будь-якої іноземної влади. У комюніке сама держава прямо заявила, що FAA не має юрисдикції над повітряним простором Венесуели.
Водночас, такий крок має чіткий політичний, символічний ефект – демонстрація рішучості і готовності Каракаса відповісти на зовнішній тиск, навіть якщо це вдарить по міжнародних зв’язках.
Військова та стратегічна логіка США: між боротьбою з наркотрафіком і “режим-ченджем”
Хоч Вашингтон і наполягає, що нарощування військової присутності в Карибському басейні є частиною антинаркотичної операції, масштаб операції свідчить про інше. Al Jazeera фіксує розміщення додаткових кораблів, розвідувальних платформ та патрульної авіації США поблизу венесуельських вод.
Паралельно УНН та Європейська правда повідомляють, що адміністрація Трампа розглядає більш широкий набір опцій – від морської блокади до потенційної наземної операції, якщо Мадуро “не припинить загроз Заходу у сфері наркотероризму”.
Термінологія важлива: класифікація Мадуро як “наркотерористичного диктатора” у риториці Вашингтона створює юридичні підстави для застосування військової сили, оминаючи класичну процедуру оголошення війни.
The Guardian повідомляє, що в європейських дипломатичних столицях це розглядають як приховану підготовку до зміни режиму – спроби усунути Мадуро силою або шантажем.
Позиція ЄС: обережна критика США і стриманий тиск на Мадуро
Європейський Союз, попри критичне ставлення до Мадуро, відреагував на ескалацію США з великою обережністю. Брюссель традиційно дотримується принципу недопустимості односторонніх силових операцій у Західній півкулі, і ця позиція не змінилася.
За повідомленнями Reuters та The Guardian, ЄС висловив “глибоке занепокоєння” діями США закликав обидві сторони “уникнути кроків, які можуть призвести до збройного інциденту” та утримався від підтримки американської блокадної логіки.
Водночас ЄС продовжує тиснути на Каракас через власний санкційний режим, який включає обмеження фінансових операцій, заборону на постачання обладнання для розгону протестів і заморожування активів чиновників.
Європейські дипломати визнають: “США можуть зважитися на військову авантюру, тоді як ЄС такого шляху не підтримує принципово”. Це створює тріщину між Вашингтоном і Брюсселем, хоча Москва й Пекін активно намагаються використати її у своїх інтересах.
Позиція ООН: дипломатичні заклики і страх повторення “панамського сценарію”
ООН зайняла традиційно обережну позицію. Генеральний секретар закликав сторони уникати “різких кроків” і повернутися до діалогу. Але за інформацією дипломатів, на яку посилається Al-Monitor, у закритих консультаціях звучить набагато більше тривоги.
Кілька латиноамериканських держав прямо порівнюють ситуацію з Панамою 1989 року, коли США вторглися під приводом боротьби з наркотрафіком і змінили режим. Тоді Вашингтон діяв поза мандатом ООН, тож є ризик повторення цієї схеми.
ООН не має інструментів примусити США відмовитися від одностороннього сценарію, але в Нью-Йорку лунає чіткий сигнал: масштабна інтервенція може запустити міграційний хвилеподібний ефект на мільйони людей.
“Панамський сценарій”: історична аналогія, яка дедалі частіше з’являється у дискусіях
У латиноамериканських політичних колах все частіше лунають порівняння нинішньої напруги навколо Венесуели з подіями 1989 року, коли США провели операцію “Just Cause” та усунули панамського диктатора Мануеля Нор’єгу. Саме цей прецедент аналітики називають “панамським сценарієм”, тобто швидкою, односторонньою та високомобільною військовою інтервенцією під приводом боротьби з наркотрафіком і захисту американських громадян.
Подібність між Нор’єгою та Мадуро, на яку натякають у Вашингтоні, полягає у двох елементах:
1) обох лідерів США звинувачували у співпраці з наркокартелями та кримінальними мережами;
2) обидва втратили легітимність в очах значної частини міжнародної спільноти.
Проте відмінності не менш значні. Венесуела має більш розгалужену силову вертикаль, глибшу підтримку з боку Куби, Ірану, Росії та Китаю, а масштаб гуманітарної кризи може зробити будь-яке втручання значно дорожчим, ризикованішим і менш передбачуваним. Аналітики також наголошують, що навіть за наявності політичної волі в Білому домі повторити «панамську модель» сьогодні набагато складніше: міжнародне право, регіональні інституції та глобальна геополітика змінилися з часів холодної війни.
Утім сам факт, що у США допускають можливість застосування сили та посилаються на досвід Панами, демонструє: у Вашингтоні готові розглянути найжорсткіші варіанти, якщо мирна передача влади у Каракасі залишатиметься заблокованою.
Економічні наслідки кризи: країна, що балансує на межі колапсу
Венесуела й без того перебуває у стані глибокої економічної деградації. Авіаційна блокада й загроза військових дій лише поглиблюють: дефіцит медикаментів і технологій, зростання цін на імпортні товари, падіння експорту нафти через логістичні обмеження, втрату валютної ліквідності.
Нафтова галузь, основу економіки, і так переживає “структурний обвал”. За оцінками західних економістів, на які посилається MercoPress, виробництво нафти впало до рівнів 1940–1950-х років, а інвестиційна інфраструктура PDVSA деградує швидше, ніж її можна ремонтувати.
Додаткова ізоляція, викликана реакцією на дії США, робить країну ще більш залежною від китайських кредитів, російських військових технологій та іранських енергетичних поставок – трикутника, який підсилює геополітичне протистояння.
Внутрішньополітична логіка Мадуро: мобілізація через зовнішню загрозу
Для Ніколаса Мадуро криза стала шансом для політичної мобілізації. Режим використовує риторику “антиімперіалізму” та “боротьби проти колоніалізму США” для консолідації армії, силових структур і залишків лояльного електорату.
Каракас позиціонує дії США як спробу повторити “політику переворотів 20-го століття” та зчинити атаку на суверенітет країни, а також вбачає у них загрозу вторгнення для захоплення нафтових ресурсів.
Силові структури – FANB (Національні Боліваріанські збройні сили) – активно демонструють готовність «захищати територію», але реальний рівень їхньої боєздатності обмежений: техніка зношена, значна частина професіоналів виїхала, а військовий бюджет мізерний у реальних доларах.
Утім, у політичному плані зовнішня загроза працює на режим. Мадуро може аргументувати репресії, медіаконтроль і посилення спецслужб необхідністю “захищати країну” – таке виправдання широко використовується у венесуельських державних медіа та цитувалося у матеріалах Al-Monitor.
Нові деталі таємних перемовин: ультиматум Трампа та пропозиція “всеохопної амністії”
За даними The Wall Street Journal, на які посилається низка міжнародних видань, президент США Дональд Трамп провів непублічну телефонну розмову з Ніколасом Мадуро минулого тижня. Цей контакт, який не анонсувався адміністрацією Білого дому, став одним із найбільш напружених епізодів у сучасній історії взаємин двох держав.
Як повідомляють джерела WSJ, під час розмови американська сторона висунула Каракасу вимогу, що де-факто виглядає як ультиматум: Мадуро має добровільно покинути посаду президента. В обмін Вашингтон готовий був розглянути “всеохопну амністію” – не лише для самого Мадуро, а й для ключових представників його оточення та родинних зв’язків. Багато з них перебувають під американськими санкціями, а проти окремих посадовців відкриті кримінальні справи у США, включно зі звинуваченнями у корупції, відмиванні коштів та причетності до наркотрафіку.
За інформацією видання, Трамп прямо попередив Мадуро, що у разі відмови Вашингтон “розглядатиме інші варіанти”, серед яких – використання сили. Йдеться не лише про розширення американської військової присутності у Карибському басейні, а й про застосування засобів тиску, які виходять за рамки дипломатичних чи економічних інструментів.
Ці дані збігаються з публічними заявами Трампа про те, що повітряний простір над Венесуелою має розглядатися як “закритий”, а всі повітряні операції у регіоні – як такі, що підлягають контролю або стримуванню. Така риторика фактично створює умови для де-факто безпольотної зони, хоч формально її не було оголошено.
У сукупності ці витоки свідчать, що Вашингтон намагається поєднати жорстку дипломатію з можливістю силового тиску, а “амністія” для венесуельського керівництва може бути лише інструментом – пряником, що супроводжується батогом.
