Що відбувається за ґратами і як катують українських полонених: правозахисниця розповіла про тюрми Росії 

Правозахисниця Ольги Романової, директорка фонду “Русь сидящая”, розповіла про механізм, який Росія вибудувала навколо тюрем, слідчих ізоляторів і мобілізаційних практик, де людський дефіцит на фронті намагаються компенсувати тими, кого держава тримає в системі покарання або здатна швидко до неї затягнути. У центрі її коментарів опинилися три пов’язані між собою теми, які Романова розкладає на прикладах і цифрах: як змінюється російська кримінальна політика під війну, чому тюремний “резерв” для фронту, за її оцінкою, вже не виглядає безкінечним, а також як російська пенітенціарна система поводиться з українськими військовополоненими й викраденими цивільними, використовуючи тортури як інструмент підпорядкування.

Запитання про те, чи вистачатиме Путіну солдатів для продовження війни Романова пов’язує насамперед з “її епархією”, тобто з тим сегментом, який вона відстежує як правозахисниця: це штурмові підрозділи Міноборони РФ Storm-Z, де воюють завербовані ув’язнені.

Говорячи про “закінчення” тюремного резерву, Романова спирається на картину, яку видно через статистичні й організаційні зміни всередині ФСВП: за її словами, зони пустішають і з початку війни в Росії закрили понад 100 колоній, а кількість ув’язнених, яка на початку 2000-х перевищувала мільйон, на початок повномасштабного вторгнення становила 466 тисяч, після чого точних цифр вона не називає, наголошуючи, що поточна статистика стала закритою.

Як змінилася “кримінальна мода”: від педофілії до “шпигунів” і “держзради”

Окремий пласт розмови, який Романова подає як важливий маркер воєнного часу, стосується того, що вона називає зміною кримінальної політики, пояснюючи її простою логікою: йдеться не про те, як переписані кодекси, а про те, “кого і за що беруть”. У її прикладі з часів Медведєва “модною статтею” була педофілія, тоді як у реаліях війни на перший план виходять “держзрада”, “шпигунство” і справи про “фейки” щодо армії, причому вона підкреслює, що лідерами стають саме “держзрада” і “шпигунство”.

Романова деталізує, як у цій логіці працює паспорт і територія: людина без російського паспорта, за її словами, легше отримує ярлик “шпигуна”, тоді як за наявності паспорта її частіше кваліфікують як “держзрадника”, а на окупованих територіях таких справ, за її оцінкою, набагато більше, ніж у самій Росії. У цьому місці вона додає ще одну важливу ремарку, порівнюючи масовість таких справ з “роздутими” цифрами. Вона посилається на моніторинг судової бази й водночас стверджує, що офіційна статистика Верховного суду може занижувати реальні масштаби, щонайменше вдвічі, тобто самі цифри стають полем маніпуляції.

“Держзрада-лайт” як інструмент для переслідування

Щоб пояснити, як кримінальні конструкції розширюються, Романова згадує ще одну категорію, яку вона називає “держзрада-лайт” і пов’язує її з “конфіденційним співробітництвом” з іноземною державою або структурами за гроші. Як приклад вона наводить справу журналістки Ніки Новак з Іркутська, яка працювала на Радіо “Свобода” і отримала чотири роки ув’язнення, а також справу калінінградської адвокатки Марії Бонцлер, яку пов’язують з тим, що інформація про стан її підзахисного Ігоря Баришникова, хворого на онкологію, потрапила до доповіді спецдоповідачки ООН з прав людини в Росії Маріани Кацарової, після чого, за словами Романової, Баришникова прооперували, а Бонцлер притягнули до відповідальності за передачу конфіденційних даних.

У цій частині розмови Романова підводить до ширшого висновку, що такі справи вигідні слідчим як інструмент кар’єрного зростання, а на окупованих територіях, де є і реальний спротив, і велика кількість “придуманого”, кримінальні ярлики нерідко підміняють собою складну реальність війни, під яку зручно підганяти будь-яку допомогу українським військовим чи навіть людську солідарність.

Двадцять років за підвал і їжу: як карають “допомогу” на окупованих територіях

Найбільш емоційно гострою, хоча й поданою у стриманій фактурі, стала для Романової тема справ проти жінок на окупованих територіях, які, за її словами, під час відступу ЗСУ переховували українських солдатів, ховали їх у підвалах і давали їжу, після чого отримували обвинувачення у “держзраді” з перспективою двадцятирічних строків.

У цьому сюжеті “побутова допомога” і “державний злочин” стикаються так, як стикаються ліхтарик і прожектор: дрібний людський вчинок опиняється під статтею, що передбачає максимальну жорсткість.

Від “Вагнера” без паперів до офіційної вербовки Міноборони

Окремою лінією Романова порівнює два етапи вербування ув’язнених на війну, чітко розрізняючи період, коли ПВК “Вагнер” “брала всіх підряд”, і період, коли Міноборони РФ, за її словами, “підсуетилося” і вибудувало документальну частину так, щоб вербування стало легітимізованим у межах російського правопорядку.

Вона наголошує, що щодо “вагнерівської” хвилі не існує жодного документа, який би узаконював ту “піврічну історію”, і наводить показовий образ: начальника колонії теоретично можна було б запитати, куди поділися “600 ув’язнених”, якщо їх віддали структурі, яка в юридичному сенсі не мала підстав забирати людей.

На поточному етапі, за її описом, Міноборони вербує офіційно й за багатьма статтями, роблячи винятки для засуджених за “держзраду”, “шпигунство”, “фейки” про армію та інші політичні статті, а також для певних категорій на кшталт справ, пов’язаних із ядерними матеріалами, педофілією або “тероризмом”, хоча вона водночас додає, що навіть тих, кого не мали б брати, інколи все одно беруть, і ця суперечність, у її викладі, є частиною воєнної практики, де потреба в людях переважає охайність правил.

СЗЧ, дезертири і цифра, яку видно лише частково

Пояснюючи, як держава працює з тими, хто тікає з фронту, Романова розводить два поняття, які в масовій свідомості часто зливаються: СЗЧ, тобто той, хто самовільно залишив частину, і “дезертир”, який зникає надовго і після затримання отримує строк, що вона в розмові називає як “свої 6 років”.

Вона наголошує на ключовій проблемі — закритості статистики, через яку неможливо назвати реальну кількість засуджених дезертирів, однак вона посилається на дані, за якими офіційно зафіксували 50 тисяч випадків СЗЧ лише за вісім місяців, додаючи, що й ці цифри не охоплюють тих випадків, які “не фіксують”.

Слідчі ізолятори як наступний резерв і “вербування при затриманні”

Говорячи про те, звідки беруть людей, Романова підкреслює різницю між СІЗО, де люди перебувають під слідством і судом, і колоніями, куди потрапляють після вироку, та описує, що спочатку людей із СІЗО брали на фронт також без належної документації, обираючи “особливо видатні кадри”, серед яких вона називає колишніх співробітників, офіцерів і кілерів.

Переломним моментом вона називає березень 2024 року, коли в один день з терактом у “Крокус Сіті” було підписано указ, який дозволив брати людей із СІЗО вже офіційно, а також дав механізм вербування “при затриманні”. Щоби пояснити абсурдність і швидкість такого сценарію, вона використовує літературну аналогію з Раскольниковим, якого поліцейський нібито може вести в кайданках, а той натомість “підписує контракт” і йде на війну.

Окремим елементом мотивації вона називає фінансовий стимул: за її словами, кожен поліцейський при затриманні за кожного завербованого отримує 100 тисяч рублів, що для регіональних зарплат, які вона ілюструє прикладом “дільничного в Мордовії” з оплатою близько 40 тисяч рублів на місяць, створює потужний перекіс, де спокуса “закривати план” стає частиною механізму.

Економіка втрат як преміальна система

У коментарі правозахисниці з’являється ще один важливий для розуміння сюжет, коли Романова описує, як виплати можуть перетворюватися на “економію фонду”, якщо дату перерахування зарплати зміщують так, щоб платити вже меншій кількості людей після боїв.

Цей фрагмент вона подає як приклад того, як у системі стимулюють командирів і бухгалтерію, коли премії залежать від “вміння зекономити”, а війна, накладена на паперову логіку, починає продукувати мотивацію, в якій життя людей перетворюється на статтю витрат.

Українські полонені в тюрмах РФ: “правила не поширюються”

Тема українських військовополонених і викрадених цивільних у російських тюрмах у розмові звучить як окрема, найтемніша частина, де Романова спирається на згадану нею публікацію The Wall Street Journal. У 2025 році вона вийшла на основі свідчень чотирьох співробітників ФСВП, які втекли, перебувають під програмою захисту свідків і дали показання в Гаазі в Міжнародному кримінальному суді.

Ключовий елемент цих свідчень, за словами Романової, полягає в тому, що на українських військовополонених, які потрапляють у підконтрольні ФСВП місця утримання, не поширюються внутрішні накази й правила. Це означає, що навіть мінімальні права, які мають російські ув’язнені, для них не працюють.

“Начальники ФСВП (Федеральна служба виконання покарань) зібрали всіх і сказали, що на українських військовополонених не поширюються накази ФСВП та правила внутрішнього розпорядку. Це означає, що навіть тих невеликих прав, які є у російських в’язнів, вони не мають. Тобто окремо щодо українців є жорстка вказівка”, – стверджує Романова.

Романова вибудовує ланцюжок відповідальності, називаючи директора ФСВП Аркадія Гостєва й наголошуючи, що силовий контур підпорядкування в Росії зводиться до дуже короткої вертикалі, в якій наказ щодо поводження з українськими полоненими може виходити лише “зверху”, і в діалозі з Еггертом вона прямо пов’язує цю вертикаль з Путіним як єдиною фігурою, що стоїть над керівником ФСВП.

“Хто може дати такий наказ начальникам головних управлінь ФСВП? Директор ФСВП. А над директором ФСВП стоїть тільки Путін. Все. Короткий ланцюжок”, – пояснила правозахисниця.

Коли розмова переходить до цивільних українців, Романова підкреслює, що це “окрема історія”, і наводить імена, які в її викладі стають маркерами системного зникнення. Вона згадує викрадену з Чернігова вчительку математики Вікторію Андрушу, яку згодом обміняли, а також українську журналістку Вікторію Рощину, яку, за її словами, тримали в таганрозькому СІЗО №2. Після чого вона померла в Кизелі, де розташоване СІЗО №3, і де, за її твердженням, українців утримують у режимі інкомунікадо, тобто без зв’язку й доступу до зовнішнього світу.

Крім того, вона згадує загибель мера Дніпрорудного та припускає, що в Кизелі можуть утримувати людей, яких неможливо знайти через відсутність інформації, зокрема полонених, пов’язаних із Курським напрямком, підкреслюючи, що саме “неможливість знайти” стає характерною ознакою таких місць утримання.

Тюремні медики як учасники катувань

Одна з найшоковіших частин розмови стосується ролі тюремних медиків, про яких Романова говорить як про учасників насильства. Вона згадує випадок обміняного українського військовополоненого, в якого на животі було вирізано “Слава России!”, і стверджує, що це зробив медик, хірург, відряджений із Москви до Донецька.

Окремо вона називає колонію в Мордовії та посилається на доповідь Харківської правозахисної групи, після чого описує масштаб сексуалізованого насильства й тортур, які, за її словами, там фіксувалися у свідченнях звільнених, а керівну роль у цих практиках вона приписує начальнику медсанчастини Іллі Сорокіну, називаючи його вік, сімейний стан і посаду як частину моторошної “нормальності”, за якою, в її викладі, ховається організація концтаборного режиму.

Записки після зміни: епізод, який оголює подвійність системи

Завершення тюремного блоку в розмові Романової виводить на ще один парадокс, який вона показує через особистий досвід пошуку викраденого цивільного чоловіка українки з-під Харкова. Він залишився вдома “через собак” і зник, а потім, за її словами, був знайдений у місці утримання під Тулою разом з військовополоненими. У процесі пошуку з’явилася записка, яку жінка отримала й впізнала за почерком і домашнім звертанням. Романова, намагаючись з’ясувати, хто допоміг передати цей клаптик зв’язку, вийшла на тюремну працівницю.

Те, як Романова переказує цю розмову, стає концентратом моральної роздвоєності системи. Працівниця, за її словами, пояснила, що з 8 до 16 “ще катує”, а після 16 “збирає записки”, і коли її запитали про сенс такого поєднання, вона відповіла логікою підміни відповідальності — мовляв, якщо не вона, то це зробить хтось інший, а вона хоча б передає записки.

Розрив між злочином і покаранням як довгий наслідок

Романова також розповіла про те, що в Росії руйнується зв’язок між злочином і покаранням, і цей розрив,  стає соціальною травмою, коли люди, які скоїли тяжкі злочини, повертаються з фронту з “героїчними” статусами, а родини жертв залишаються без справедливості й компенсацій.

Вона підкреслює, що суспільство, яке звикає до такого обміну, отримує наслідки, які не зникають разом з війною, бо вони вбудовуються у побутову мораль, відчуття безкарності та звичку не помічати чужого болю, якщо він не торкається безпосередньо власного дому.