Рішення Верховного суду і пам’ять полеглих: скандал навколо військового меморіалу як трагічний маркер часу
29 січня 2026 року Верховний Суд України виніс рішення щодо незаконності зміни цільового призначення землі під Національне військове меморіальне кладовище в Мархалівському лісі, яке стало точкою, де зійшлися одразу кілька довготривалих конфліктів. Це рішення суду різко підкреслило хронічні проблеми державної пам’ятної політики, управлінської комунікації та співіснування права, моралі й суспільного запиту в умовах війни. Реакція на цю ухвалу вийшла далеко за межі професійної правничої дискусії, оскільки мова йде про місце, де вже поховані загиблі військові. Крім того, воно є символічним простором, який держава роками обіцяла створити, але так і не спромоглася реалізувати без конфліктів та скандалів.
Як Україна дійшла до конфлікту навколо військового меморіалу
Ідея українського військового кладовища має довгу й суперечливу історію, яка тягнеться ще з часів президентства Віктора Ющенка, коли у 2008 році публічно декларувалося створення Пантеону Героїв для перепоховання борців за незалежність і визначних постатей Другої світової війни. На превеликий жаль, як показав час, всі ці заяви залишилися лише частиною символічної риторики і згодом були підхоплені вже за Петра Порошенка у форматі меморіалу, який мав поєднати минулі визвольні змагання із сучасною війною, проте знову вперлися у відсутність земельної ділянки та непрохідні бюрократичні процедури.
Коли ж ця проблема перейшла у спадок Володимиру Зеленському, держава фактично повторила той самий шлях, коли ще у 2021 році уряд ухвалив рішення про створення військового меморіального кладовища, розробивши цілу концепцію. У 2022 році Верховна Рада навіть закріпила її законом, доручивши реалізацію Міністерству ветеранів і створивши окрему державну установу НВМК, однак на практиці все знову зупинилося на пошуку місця.
Спроби розмістити меморіал у межах Києва кожного разу наштовхувалися на обґрунтований спротив різних середовищ, і цей процес дедалі більше нагадував рух по колу. Бабин Яр був неприйнятним через унікальний трагедійний контекст Голокосту, Лиса Гора — через статус природоохоронної території, Співоче поле й територія Музею війни виявилися надто малими, а варіант із Биківнею викликав гостру реакцію істориків, адже там розташований меморіал жертвам радянських репресій.
Ситуація загострилася у 2023 році, коли парламент спробував спростити відведення землі у Биківнянському лісі шляхом скасування попередніх пошукових робіт, фактично відкриваючи можливість нових поховань поверх невиявлених могил, і цей крок став настільки токсичним, що закон так і не був підписаний президентом. реалізацію цієї ідеї відклали не на найближче майбутнє. За словами міністра у справах ветеранів Наталії Калмикової, запуск філій НВМК у регіонах можливий не раніше 2027 року. Це означає, що навіть попри правове врегулювання, інфраструктурна частина залишатиметься проблемною ще щонайменше кілька років.
Відмова від київських локацій привела владу до рішення винести кладовище за межі столиці, попри заперечення частини родин загиблих. Під нього вирішили виділити ділянку в Гатненській громаді біля села Мархалівка, за десять кілометрів від Києва, поруч з вже існуючими Південним і німецьким кладовищами. На відміну від попередніх етапів, цього разу процес пішов максимально швидко, бо уряд у серпні 2023 року змінив місце будівництва.
В грудні парламент ухвалив відповідний законопроєкт і Кабінет Міністрів у лютому 2024 року виділив 515 млн грн, а Київська обласна військова адміністрація в березні того ж року офіційно передала землю НВМК зі зміною її цільового призначення. У результаті наприкінці серпня 2025 року там відбулися перші поховання, і за два місяці на кладовищі знайшли вічний спокій 149 загиблих, значна частина з яких залишалася неідентифікованою.
Саме на цьому етапі конфлікт набув судового виміру, оскільки громадська організація «Мархалівка. Підтримка» від початку наполягала на тому, що Мархалівський ліс є частиною Смарагдової мережі, а отже підлягає охороні відповідно до Бернської конвенції, до якої приєдналася Україна. Активісти також звертали увагу на болотистий характер ґрунтів і наводили результати власних експертиз, тоді як держава посилалася на офіційні висновки. Зокрема, мова йде про червневу експертизу 2024 року, яка не виявила ані санітарно-епідеміологічних порушень, ані негативного впливу на довкілля, що було підтверджено ДП «Укрдержбудекспертиза».
Судова тяганина тривала кілька років, рішення різних інстанцій змінювали одне, і навіть після того, як Київський окружний адміністративний суд у вересні 2025 року визнав будівництво законним, активісти дійшли до Верховного суду, де й домоглися протилежного вердикту.
Варто зазначити, що особливу напругу ситуації додає те, що ухвала Верховного суду стосується виключно правової оцінки розпорядження КОВА щодо зміни цільового призначення землі й не містить жодних приписів про зупинення поховань, закриття або перенесення кладовища, на чому окремо наголошує адміністрація НВМК. Фактично суд не розглядав долю вже функціонуючого об’єкта, і це створює правову сіру зону, в якій юридична формальність вступає у пряму колізію з реальністю, де поховання вже відбулися і мають незворотний характер.
Цілком очевидно, що повернення землі до попереднього статусу нічого не змінює для загиблих, які там поховані. Крім того, слід також взяти до уваги той факт, що тут велася багаторічна котеджна забудова довколишніх територій, яка супроводжувалася вирубкою лісу без подібного рівня громадського спротиву.
Реакція суспільства на рішення суду
Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, яким було остаточно відхилено касаційні скарги Київської обласної військової адміністрації та державної установи «Національне військове меморіальне кладовище», спричинило різку й безпрецедентну реакцію з боку суспільства, особливо військових та родин загиблих захисників, оскільки фактично зупинило реалізацію меморіального проєкту.
Підтвердивши рішення попередніх інстанцій про незаконність вилучення земельної ділянки на Київщині, суд позбавив можливості продовжувати будівництво меморіального комплексу саме на тій території, де з літа минулого року вже відбувалися поховання загиблих українських воїнів, тобто йдеться не про абстрактний проєкт на папері, а про простір пам’яті, який уже функціонує.
Публічні заяви командувача Сил безпілотних систем Роберта «Мадяра» Бровді, 1-го окремого штурмового полку Сухопутних військ та Десантно-штурмових військ стали першими офіційними коментарями з їхнього боку щодо Національного військового меморіального кладовища від моменту створення установи, що підкреслює масштаб і гостроту ситуації. Ця реакція вирізняється чітким усвідомленням того, що юридичне рішення без урахування воєнного контексту та вже здійснених поховань виглядає як розрив між буквою закону і живою реальністю країни.
Роберт Бровді у своїй заяві відреагував жорстко, наголосивши, що мова йде не про земельний спір у звичному сенсі, а наругу над пам’яттю загиблих захисників, чиї імена й місця поховання вже вписані у воєнну історію держави. Його слова, народжені на тлі бойової роботи та розвіддонесень, прозвучали як пряма відповідь системі, здатної знехтувати фактом вшанування захисників, прикриваючись процесуальними формулюваннями. Водночас вони є попередженням про межу терпіння, за якою починається відкрите моральне неприйняття.
У Десантно-штурмових військах, підкреслюючи повагу до законів України та до самої ідеї правової держави, акцентували на тому, що правосуддя не може існувати ізольовано від моральних орієнтирів і національних інтересів, особливо в умовах війни. У їхній позиції чітко простежується думка про те, що кожен, хто має змогу працювати у безпечному середовищі чи жити у відносному спокої, зобов’язаний усвідомлювати ціну такої можливості, і ця ціна вимірюється життями тих, кого вже поховано або мали б поховати з належною пошаною, а не залишати їхню пам’ять заручницею судових рішень.
Схожий акцент зробив і 1-й окремий штурмовий полк Сухопутних військ, наголосивши, що з’ясування правових нюансів землекористування є легітимною функцією судової влади. Однак вона не може перекреслювати те, що вже відбулося у площині національного вшанування. У цьому контексті теза про те, що пам’ять не скасовується постановами, а полеглих не переносять, а шанують, звучить як принципова межа, за якою юридична формальність починає суперечити самій суті держави, що воює за право на власне майбутнє і власну пам’ять.
Отже, історія з Мархалівським лісом дедалі більше підтверджує системну проблему, коли держава намагається наздогнати власні обіцянки поспіхом, нехтуючи поясненнями, а суспільні конфлікти заповнюють вакуум комунікації. Відсутність чітких і завчасних відповідей про масштаби вирубки, компенсаційні насадження, довгостроковий благоустрій та роль меморіалу як простору пам’яті й міжнародної репрезентації призвела до того, що сакральне за задумом місце від самого початку опинилося у полі скандалів.
Тепер держава має обрати один з двох однаково складних сценаріїв: або Верховний суд під тиском суспільної реакції знайде юридичний механізм для перегляду власного рішення, або Національне військове меморіальне кладовище продовжить існувати де-факто, поступово перетворюючись на простір, недоторканність якого з часом перестане бути предметом судових спорів, поступившись мовчазній згоді на повагу до похованих.
Два меморіали — дві логіки: як право визначило долю Арлінгтона і зупинило український проєкт
Дискусія довкола українського військового меморіалу поступово вийшла за межі суто внутрішньої суперечки про землю, процедури і дозволи. Адже в пошуках аргументів суспільство неминуче звертається до зовнішніх зразків, намагаючись зрозуміти, як подібні конфлікти розв’язувалися в інших країнах із травматичним воєнним досвідом.
У зв’язку з цим все частіше згадується Арлінгтонський національний цвинтар, який було обрано прототипом українського меморіалу, бо його історія дозволяє подивитися на нинішню ситуацію не емоційно, а крізь призму взаємодії пам’яті, права і державної відповідальності.
Історія Арлінгтонського національного цвинтаря і ситуація з вибором ділянки під український військовий меморіал демонструють дві принципово різні логіки поводження держави з пам’яттю, правом і простором, хоча зовні можуть здаватися подібними через сам факт конфлікту навколо землі. Американський приклад виник у післявоєнній реальності, де питання поховань було тісно переплетене з поразкою, політичним приниженням і необхідністю юридично завершити громадянський розлом.
В той час як українська історія розгортається в умовах війни, що триває, і суспільства, яке ще не встигло переосмислити власні втрати, але вже змушене інституціоналізувати пам’ять.
Землі, на яких з’явився Арлінгтон, до війни належали Роберту Лі — людині, яка очолювала армію конфедератів і після поразки опинилася в статусі опального генерала. Держава фактично використала його маєток для поховання загиблих солдатів Союзу, створивши ситуацію, коли навіть виграний у Верховному суді процес не повернув Лі реального контролю над власністю, бо фізична присутність могил зробила це неможливим.
Принциповим тут стала ситуація, коли держава, яка вийшла з громадянської війни, не знехтувала базовими правовими засадами, а визнала недоторканність приватної власності навіть за колишнім ворогом. Саме тому конфлікт завершився фінансовою угодою, у межах якої федеральна влада викупила землю за значну на той час суму, фактично легалізувавши вже існуючий меморіальний простір.
В Україні ситуація розгортається в іншій площині, де формально відсутній спір із приватним власником, адже під меморіал було обрано державну землю. Проте замість конфлікту між двома суб’єктами права виникло зіткнення між різними публічними інтересами, коли пам’ять про загиблих опинилася в прямому протиріччі з природоохоронним статусом території. Рішення Верховного суду, яке заблокувало використання цієї ділянки, стало не жестом поваги до історичного ворога чи приватної власності, а сигналом про те, що навіть державна земля не є вільною від обмежень.
Як бачим, порівняння цих двох історій показує різницю в послідовності рішень і здатності держави доводити складні символічні проєкти до логічного завершення. У США спочатку виникла фактична реальність поховань, потім відбулося юридичне врегулювання і лише після цього меморіал став повноцінним національним символом, закріпленим правом власності і суспільним консенсусом. В українському випадку спроба одразу закласти символ без остаточно врегульованого правового та просторового підґрунтя призвела до того, що меморіал ще не існує фізично, але вже став полем конфлікту між судами, владою і громадами.
Інфраструктура для загиблих: чому меморіал перетворився на проблему
Загалом, ініціатива уряду зі створення розгалуженої мережі філій Національного військового меморіального кладовища виникла як відповідь на реальність війни, яка залишила після себе десятки тисяч загиблих і змусила державу шукати системні рішення там, де раніше існували лише локальні практики. Коли в кожній області з’являються нові поховання військових, відсутність єдиних правил і стандартів поступово формує мозаїку з різних підходів до вшанування, де догляд, облаштування і символіка залежать від можливостей конкретної громади, а не від усвідомлення загальнонаціональної відповідальності за пам’ять про полеглих.
Для родин загиблих ідея регіональних військових кладовищ має цілком практичний і глибоко особистий сенс, адже йдеться про можливість ховати своїх рідних поруч з домом, у просторі, пов’язаному з їхнім життям. Могила, до якої можна прийти тоді, коли з’являється потреба в тиші й присутності, а не лише у визначені дати, стає частиною щоденного болю і пам’яті, а не віддаленим символом. Тому розвиток мережі регіональних меморіальних кладовищ виглядає логічним продовженням потреб суспільства, яке живе у стані втрати і шукає для неї гідну форму.
Запровадження уніфікованих правил утримання, поява штатних працівників державної установи, визначення стандартів догляду та чітких термінів виконання робіт відкриває можливість перевести поховання з площини стихійності у сферу відповідальної політики пам’яті. У такій логіці кожен загиблий постає частиною спільної історії країни, яка має сформувати культуру пам’яті як основу майбутньої суспільної цілісності після війни.
Водночас сама поява такої ініціативи оголює низку ризиків, які не зникають лише тому, що ідея здається морально виправданою. Створення мережі військових меморіалів означає готовність держави до довготривалого процесу поховань і фіксації своєрідної «карти втрат», що стає трагічним маркером епохи. Інституціоналізація інфраструктури для загиблих свідчить про вимушене прийняття масштабу втрат, з якими суспільству доведеться жити ще багато років, і це робить такий законопроєкт дзеркалом колективної травми.
Окремим викликом стає питання ресурсів, адже утримання, охорона і контроль за якістю догляду за меморіалами вимагатимуть стабільного фінансування, яке доведеться шукати в умовах війни і множинних соціальних потреб. Історичний досвід України показує, що пам’ятні місця без постійної уваги швидко перетворюються на об’єкти, де символічна функція поступається занепаду, а тому ризик перетворення меморіалів на чергові «пункти у звітах» виглядає цілком реальним.
Крім того, не слід забувати про гучний скандал, пов’язаний з бронюванням на меморіалі скандально відомих осіб. Це є показовим прикладом того, як механізм бронювання, задуманий для забезпечення життєво необхідних функцій держави, використовується в якості інструменту ухилення від служби, прикритого «правильними» назвами посад і відомств. І поки Міністерство у справах ветеранів публічно заявляє про розслідування, суспільство має всі підстави ставити запитання не лише про законність цих дій, а й про справжні моральні цінності тих, хто потурав цій ситуації. Саме це міністерство, якому підпорядковується Національне військове меморіальне кладовище, відповідає за кадрову політику та все, що відбувається на ньому.
До речі, немає жодної реакції Міністерства у справах ветеранів на гучний скандал, пов’язаний з рішенням Верховного суду. Це свідчить про його байдужість до пам’яті загиблих і відсутність бажання знайти шляхи вирішення цього питання.
Не менш суперечливо сприймається ідея уніфікації намогильних споруд, яку Кабінет Міністрів вже почав реалізовувати на прикладі меморіального кладовища на Київщині. Запровадження двох стандартних форм надгробків — хреста або плити із заокругленою верхівкою зі світлого природного каменю, однакових за висотою та обрисами, покликане підкреслити рівність всіх загиблих незалежно від звань і посад. Проте для частини суспільства така стандартизація виглядає як стирання індивідуальності та врахування побажань родин загиблих, адже за кожною могилою стоїть унікальна біографія, сімейна історія і власний біль, який не завжди вкладається в єдиний візуальний шаблон.
Дискусійним залишається і питання концептуальної легітимності, оскільки існуючий проєкт закону щодо меморіального комплексу передбачає поховання не лише сучасних військових, а й учасників попередніх воєн та борців за незалежність ХХ століття. Формування переліків таких поховань і визначення статусів неминуче відкриває простір для суб’єктивних рішень і політизації пам’яті, що може перетворити меморіал з простору вшанування на арену ідеологічних конфліктів.
До цього додається ризик територіальної нерівності, адже навіть за наявності філій у кожній області рівень їхнього фінансування, облаштування і догляду може суттєво різнитися. Меморіали у великих містах мають усі шанси виглядати доглянутими і репрезентативними, тоді як у віддалених регіонах вони можуть звестися до мінімального виконання вимог, формуючи ієрархію пам’яті, яка суперечить самій ідеї єдиного державного підходу.
Тож історія Національного військового меморіального кладовища оголила не одну помилку чи прорахунок, а цілий ланцюг управлінських рішень, в яких символічне постійно намагалися пришити до незавершеного правового й просторового каркасу. Держава роками декларувала потребу в спільному місці пам’яті, але щоразу відкладала чесне обговорення меж допустимого, відповідальності за вибір локації, наслідків для громад і довгострокових зобов’язань перед родинами загиблих.
Судове рішення лише зафіксувало цю тріщину, показавши, що держава спершу дозволила поховання, а вже потім залишила цей простір у підвішеному стані, переклавши тягар невизначеності на суди, громади і родини загиблих. Саме в цьому розриві і криється головна проблема, коли без чітких рішень, прозорих процедур і готовності визнавати власні прорахунки меморіал так і залишиться не місцем спільної пам’яті, а зоною постійних конфліктів, де загиблі стають мовчазними заручниками цього безладу.
